Чим ближче до фінішу, тим менше будь-яких роздумів про співпрацю чи спільні дії
31 липня 2008 року на позачерговій сесії Верховної Ради України зареєструвався аж 441 народний депутат, кількість, яка не завжди буває під час звичайних засідань нашого парламенту.
Це свідчить про те, що незважаючи на постійні політичні суперечки велике лихо, що охопило 6 областей західного регіону нашої держави змусило всі політичні сили України діяти спільно та злагоджено для подолання наслідків стихії. Звичайно були помітними і спроби показати українському народу, точніше виборцям, хто з майбутніх претендентів на посаду глави держави краще думає і турбується за простих українців. Дебати в парламенті переконливо показали, що наші державники в першу чергу думають про власний імідж та своєї політичної сили, а вже потім і за народ. Хоча заради справедливості потрібно сказати, що це було не так відверто, як це спостерігалося під час попередніх засідань парламенту. Сьогодні ми бачимо досить цікаву політичну гру, коли супротивники дуже уважно слідкують за тим, щоб та чи інша політична сила не була монополістом по захисту знедоленого українського народу.
Показовим було обговорення в останній день роботи парламенту змін до бюджету на 2008 рік та як краще використати додаткові 30,2 млрд. гривень. Намагання урядовців привласнити собі всі лаври цілком зрозуміло призвели до того, що ці кошти так і не потрапили до тих кому вони призначалися – простим людям і провідним галузям української економіки. Причина лежить на поверхні і вона помітна всім хто хоча б трохи цікавиться політикою. Юлія Володимирівна є реальним претендентом на посаду президента, а тому інші кандидати ніколи не погодяться з тим, що їх суперник буде безперешкодно підвищувати свій рейтинг.
Згадаймо командні велогонки, коли лідеру підігрують тільки велогонщики власної команди, а від інших на допомогу чекати не варто. Винятком може бути ситуація, коли суперники діють злагоджено на початкових етапах дистанції, адже це вигідно обом командам для успішної протидії іншим супротивникам. Чим ближче до фінішу, тим менше будь-яких роздумів про співпрацю чи спільні дії. Кожен думає тільки про себе, адже на фініші переможцем може бути тільки один спортсмен чи одна команда. Так всюди: в житті, в спорті і звичайно в політиці.
Сьогодні багатьох цікавить хто ж буде розганяти перед фінішем (під час виборів) Ю.Тимошенко, а хто В.Ющенка та як буде вести себе команда велогонщиків з лідером В.Януковичем. Не забуваймо, що під час багатоденних велогонок та чи інша команда, за вказівкою головного тренера, може на певному етапі тактично змінювати хід велогонки, щоб ввести в оману своїх конкурентів. Взагалі ніколи не потрібно недооцінювати роль тренерського штабу, до чиїх порад завжди прислухаються навіть дуже досвідчені велогонщики. Цілком зрозуміло, що у багатоденній велогонці візьмуть участь і команди, лідерами яких є В.Литвин та П.Симоненко. Вони хоча й не зможуть розраховувати на загальну перемогу, але досягти успіху на якомусь з етапів вони звичайно будуть не проти. Для них головним завданням буде показати себе з найкращої сторони перед своїми прихильниками, що однозначно знадобиться вже під час наступних парламентських виборів. Відомо, що в президентській гонці переможець один і він отримує все, а ось в парламентській є можливість святкувати перемогу одразу декільком командам (партіям чи блокам). Тому президентська гонка - це прелюдія до парламентських перегонів, а вони в свою чергу, є підготовчим етапом до президентських. Тому спроби деяких політиків зруйнувати цей досить налагоджений політичний процес і зустрічає великий супротив з боку широкої української громадськості. Уявімо собі, що хтось висловить думку, що є чемпіонат світу з футболу і через два роки після нього не потрібно проводити чемпіонат Європи, бо для вболівальників вистачить внутрішніх чемпіонатів та єврокубків. Можете уявити собі реакцію спортивної громадськості. Тому українська політична спільнота не хоче навіть чути про те, щоб лідера нації обирав не народ, а народні депутати України. Аргументи про значні витрати під час президентських виборів не витримують ніякої критики. Вибори глави держави в парламенті теж не можуть бути безкоштовними, і це всі чудово розуміють. Народ від такої „економії” абсолютно нічого не матиме, навіть тих копійок, які могли б йому дістатися під час всенародних виборів. Цей варіант є виграшним тільки для тих, хто вже при владі, а нею володіють аж ніяк не бідні люди. Народні обранці мають заробітну плату за місяць таку, яку більшість простих українців не отримує і за рік. Турбуватися, щоб більшість з них досить суттєво поповнили свої гаманці під час обрання президента в сесійній залі, аж ніяк не варто. Тим народним депутатам, хто вболіває за бюджетні кошти можна порадити внести зміни до закону України ”Про вибори президента України”, в яких і домогтися значної їх економії. Провідні політичні сили постійно витрачають досить значні кошти на різні політичні заходи і ніхто не робить ніяких підрахунків. А ось перед початком та в ході президентських виборчих кампаній і розпочинаються всілякі спекуляції на цій проблемі.
Громадяни України постійно чують розумні висловлювання з вуст провідних політиків про турботу за простий народ, а її цей дивний український народ так і не помічає. Не одне покоління українців мріяло і чекало соціальної справедливості з боку царських чи радянських можновладців, але відійшли в потойбічний світ так і не дочекавшись її . Добре чи погано, але сьогодні українці розуміють, що і влада української держави, незалежно від політичного кольору не вважає за потрібне робити хоча б елементарні кроки до цієї соціальної справедливості. Її без всяких надій чекають мільйони українців, яких умовно розділили на „східняків” та „західняків”, скориставшись тим, що в силу історичних обставин для одних рідна мова, мова їхніх предків, а для інших рідною стала мова тих, хто у свій час зуміли завоювати наш народ, а поневоливши нав’язали українцям свою мову. Це велика драма, скоріше трагедія великого українського народу, якого під назвою „Малоросія” хотіли зробити маленьким і тримати біля себе „великороси”, причому постійно. Вже в наш час не дуже порядні політики спробували скористатися такою ситуацією і розвести українців, щоб мати чудову нагоду на їх роз’єднаності займатися власним збагаченням. Єдність українців і їх спільні зусилля вже давно б дозволили досягнути вагомих результатів в плані соціальної справедливості. Та наша двомовність, відсутність патріотизму в значної частини українців дозволяє і надалі політикам маніпулювати повсякденними проблемами та турботами наших громадян. Вже настав час не тільки політикам, а в першу чергу простим українцям зрозуміти прості і елементарні речі, що добре засвоїли всі народи світу. На політичній карті світу є держава Україна, яку визнав увесь світ, а тому політика повинна бути українською, як з боку президента так і прем’єр-міністра, а парламент повинен виражати інтереси цієї країни та не бути сліпим виконавцем волі чужих правителів. В українців повинна бути єдина мова і звичайно мова корінного народу, який після тривалого колоніального існування нарешті здобув таку бажану незалежність. Чвари та суперечки між керівниками держави, як і в сімї, ще ніколи не допомагали успішно долати як державні так і життєві проблеми. Абсолютно не зрозумілою є ситуація, коли в Україні і досі відсутня єдина помісна церква з українським патріархом. Дуже дивним було б якби незалежною Україною правив російський президент, не так важливо В.Путін чи Д.Медвєдєв, а ось абсолютно нормальним для значної частини віруючих є те, патріарх у них, в українських віруючих, є російський патріарх Олексій. Меншовартість завжди принижує будь-яку націю, чи в спорті, чи в політиці, і цілком зрозуміло, що і церква не є винятком. Бог на нашій стороні і це красномовно засвідчив візит вселенського патріарха Варфоломія І на урочистості з нагоди 1020 – річчя прийняття християнства в Київській Русі. З його вуст православні всього світу почули про анексію з боку Московської держави тих релігійних прав, які за всіма релігійними канонами повинні були належати українській церкві.
Це свідчить про те, що незважаючи на постійні політичні суперечки велике лихо, що охопило 6 областей західного регіону нашої держави змусило всі політичні сили України діяти спільно та злагоджено для подолання наслідків стихії. Звичайно були помітними і спроби показати українському народу, точніше виборцям, хто з майбутніх претендентів на посаду глави держави краще думає і турбується за простих українців. Дебати в парламенті переконливо показали, що наші державники в першу чергу думають про власний імідж та своєї політичної сили, а вже потім і за народ. Хоча заради справедливості потрібно сказати, що це було не так відверто, як це спостерігалося під час попередніх засідань парламенту. Сьогодні ми бачимо досить цікаву політичну гру, коли супротивники дуже уважно слідкують за тим, щоб та чи інша політична сила не була монополістом по захисту знедоленого українського народу.
Показовим було обговорення в останній день роботи парламенту змін до бюджету на 2008 рік та як краще використати додаткові 30,2 млрд. гривень. Намагання урядовців привласнити собі всі лаври цілком зрозуміло призвели до того, що ці кошти так і не потрапили до тих кому вони призначалися – простим людям і провідним галузям української економіки. Причина лежить на поверхні і вона помітна всім хто хоча б трохи цікавиться політикою. Юлія Володимирівна є реальним претендентом на посаду президента, а тому інші кандидати ніколи не погодяться з тим, що їх суперник буде безперешкодно підвищувати свій рейтинг.
Згадаймо командні велогонки, коли лідеру підігрують тільки велогонщики власної команди, а від інших на допомогу чекати не варто. Винятком може бути ситуація, коли суперники діють злагоджено на початкових етапах дистанції, адже це вигідно обом командам для успішної протидії іншим супротивникам. Чим ближче до фінішу, тим менше будь-яких роздумів про співпрацю чи спільні дії. Кожен думає тільки про себе, адже на фініші переможцем може бути тільки один спортсмен чи одна команда. Так всюди: в житті, в спорті і звичайно в політиці.
Сьогодні багатьох цікавить хто ж буде розганяти перед фінішем (під час виборів) Ю.Тимошенко, а хто В.Ющенка та як буде вести себе команда велогонщиків з лідером В.Януковичем. Не забуваймо, що під час багатоденних велогонок та чи інша команда, за вказівкою головного тренера, може на певному етапі тактично змінювати хід велогонки, щоб ввести в оману своїх конкурентів. Взагалі ніколи не потрібно недооцінювати роль тренерського штабу, до чиїх порад завжди прислухаються навіть дуже досвідчені велогонщики. Цілком зрозуміло, що у багатоденній велогонці візьмуть участь і команди, лідерами яких є В.Литвин та П.Симоненко. Вони хоча й не зможуть розраховувати на загальну перемогу, але досягти успіху на якомусь з етапів вони звичайно будуть не проти. Для них головним завданням буде показати себе з найкращої сторони перед своїми прихильниками, що однозначно знадобиться вже під час наступних парламентських виборів. Відомо, що в президентській гонці переможець один і він отримує все, а ось в парламентській є можливість святкувати перемогу одразу декільком командам (партіям чи блокам). Тому президентська гонка - це прелюдія до парламентських перегонів, а вони в свою чергу, є підготовчим етапом до президентських. Тому спроби деяких політиків зруйнувати цей досить налагоджений політичний процес і зустрічає великий супротив з боку широкої української громадськості. Уявімо собі, що хтось висловить думку, що є чемпіонат світу з футболу і через два роки після нього не потрібно проводити чемпіонат Європи, бо для вболівальників вистачить внутрішніх чемпіонатів та єврокубків. Можете уявити собі реакцію спортивної громадськості. Тому українська політична спільнота не хоче навіть чути про те, щоб лідера нації обирав не народ, а народні депутати України. Аргументи про значні витрати під час президентських виборів не витримують ніякої критики. Вибори глави держави в парламенті теж не можуть бути безкоштовними, і це всі чудово розуміють. Народ від такої „економії” абсолютно нічого не матиме, навіть тих копійок, які могли б йому дістатися під час всенародних виборів. Цей варіант є виграшним тільки для тих, хто вже при владі, а нею володіють аж ніяк не бідні люди. Народні обранці мають заробітну плату за місяць таку, яку більшість простих українців не отримує і за рік. Турбуватися, щоб більшість з них досить суттєво поповнили свої гаманці під час обрання президента в сесійній залі, аж ніяк не варто. Тим народним депутатам, хто вболіває за бюджетні кошти можна порадити внести зміни до закону України ”Про вибори президента України”, в яких і домогтися значної їх економії. Провідні політичні сили постійно витрачають досить значні кошти на різні політичні заходи і ніхто не робить ніяких підрахунків. А ось перед початком та в ході президентських виборчих кампаній і розпочинаються всілякі спекуляції на цій проблемі.
Громадяни України постійно чують розумні висловлювання з вуст провідних політиків про турботу за простий народ, а її цей дивний український народ так і не помічає. Не одне покоління українців мріяло і чекало соціальної справедливості з боку царських чи радянських можновладців, але відійшли в потойбічний світ так і не дочекавшись її . Добре чи погано, але сьогодні українці розуміють, що і влада української держави, незалежно від політичного кольору не вважає за потрібне робити хоча б елементарні кроки до цієї соціальної справедливості. Її без всяких надій чекають мільйони українців, яких умовно розділили на „східняків” та „західняків”, скориставшись тим, що в силу історичних обставин для одних рідна мова, мова їхніх предків, а для інших рідною стала мова тих, хто у свій час зуміли завоювати наш народ, а поневоливши нав’язали українцям свою мову. Це велика драма, скоріше трагедія великого українського народу, якого під назвою „Малоросія” хотіли зробити маленьким і тримати біля себе „великороси”, причому постійно. Вже в наш час не дуже порядні політики спробували скористатися такою ситуацією і розвести українців, щоб мати чудову нагоду на їх роз’єднаності займатися власним збагаченням. Єдність українців і їх спільні зусилля вже давно б дозволили досягнути вагомих результатів в плані соціальної справедливості. Та наша двомовність, відсутність патріотизму в значної частини українців дозволяє і надалі політикам маніпулювати повсякденними проблемами та турботами наших громадян. Вже настав час не тільки політикам, а в першу чергу простим українцям зрозуміти прості і елементарні речі, що добре засвоїли всі народи світу. На політичній карті світу є держава Україна, яку визнав увесь світ, а тому політика повинна бути українською, як з боку президента так і прем’єр-міністра, а парламент повинен виражати інтереси цієї країни та не бути сліпим виконавцем волі чужих правителів. В українців повинна бути єдина мова і звичайно мова корінного народу, який після тривалого колоніального існування нарешті здобув таку бажану незалежність. Чвари та суперечки між керівниками держави, як і в сімї, ще ніколи не допомагали успішно долати як державні так і життєві проблеми. Абсолютно не зрозумілою є ситуація, коли в Україні і досі відсутня єдина помісна церква з українським патріархом. Дуже дивним було б якби незалежною Україною правив російський президент, не так важливо В.Путін чи Д.Медвєдєв, а ось абсолютно нормальним для значної частини віруючих є те, патріарх у них, в українських віруючих, є російський патріарх Олексій. Меншовартість завжди принижує будь-яку націю, чи в спорті, чи в політиці, і цілком зрозуміло, що і церква не є винятком. Бог на нашій стороні і це красномовно засвідчив візит вселенського патріарха Варфоломія І на урочистості з нагоди 1020 – річчя прийняття християнства в Київській Русі. З його вуст православні всього світу почули про анексію з боку Московської держави тих релігійних прав, які за всіма релігійними канонами повинні були належати українській церкві.
|
