ЧАСТИНА ПЕРША

  Нації проходять, і по них нема й сліду, та історія дає нам нагу причину цього,
  просту й єдину розгадку у всіх випадках: впали народи тому, що не були 
  приготовані.
  Ніщо на світі - ні багатство, ні слава, ні таланти -
  не заступить одного, того, що є Законом понад усі закони: будь приготований!
  Це є єдина наука, що випливає з усіх часів і з усіх країн, одна незмінна
  Правда серед усіх змінностей світу - і для дітей, і для жінок, і для націй, і 
  для цілих рас:
  будь приготований, будь приготований, іще раз скажу -будь приготований.
  Редіярд Кіплінг
  1. ЕВРОПА БЕЗ ЕВРОПЕЙЦІВ 
  Здається, можна говорити про зникнення поняття Европи як духовної цілости. 
  Справді, де поділась та європейська одність? Тут колись войовничі племена з 
  Азії й Півночі замирено християнством, пізніш деяку рівновагу серед держав 
  середньовіччя утримувала споріднена між собою панівна аристократія, а ще дуже 
  недавно обличчя одности надавали Европі відчуття права й засади рівности 
  європейських держав. Тепер по великій, по абісинській, по еспанській війні 
  багато змінилося. 
  Що сталося? Спробуймо пошукати, наприклад, духовного осередку сучасної Европи, 
  - де є тепер така столиця Европи, якою, скажімо, в XVIII ст. був Париж? 
  Може, Лондон? Ще недавно там, де був вплив ідеї парламентаризму, там був і 
  вплив англійського демократичного світогляду. Ще недавно назагал узнавано 
  англійську концепцію Европи за "рівновагу потуг" (розцвіт 1878-1914 pp.). 
  Деякий час по великій війні справно функціонував у краю докладних годинників 
  докладний барометр англійських впливів, але від кількох літ і Ліга Народів 
  втратила значення. Тепер Лондон є центром світу, але англійського світу, і 
  Британський острів - це тільки гігантський корабель-транспортовець, 
  прив'язаний своїми причалами до скандинавських, данських, бельгійських і 
  португальських баз. Однак обернений він лицем до доміній і колоній, а не до 
  Европи. Змінилося відношення і до англійської духовности, що, як із жалем 
  підкреслює А.Моруа,"не є, як то часто думала Європа, абстрактною системою, яка 
  скрізь надається лишень збираниною порад, які тільки в цьому краю помагали" 
  ("Історія Англії", 1937). 
  Може, Рим Муссоліні є осередком Европи? Навіть не претендує на це. Для 
  італійського фашизму існує тільки міт Риму, імперія середземноморська, 
  панування вибраного, італійського народу над трьома прилеглими до моря 
  частинами світу. Зрештою, з кожним роком усе виразніше Рим обертатиметься до 
  свого велетенського колонізаційного терену в Абісинії. Що ж до .самого поняття 
  Европи, то воно в Італії не є в великій почести. "Людство, - пише в своїй 
  книжці італійський віце-міністр освіти Бодреро, - складається з 42 мільйонів 
  італійців, що живуть у ріднім краю, та 10 мільйонів італійців, що мешкають 
  поза краєм. Решта не має жодної вартости". 
  Берлін Гітлєра має претензії до провідництва усіх арійських і 
  протикомуністичних сил. Та, здається, в практиці це буде тільки об'єднування 
  ста мільйонів німців в Европі. Стремління до злиття всіх німців в один 
  німецький легіон - це найголовніше завдання Берліна. Як виглядали б інші 
  народи обіч цього можливого легіону, дає передсмак одна з книжок видатного 
  теоретика-расиста Німеччини Гінтера (Gienther), що підкреслює нижчість 
  українців, литовців, поляків, вважаючи їх за "вроджених слуг із нахилом до 
  нігілізму, замкненістю, недовірливістю, дріб'язковістю і швидкою зміною 
  супротилежних настроїв". Що їм до інших народів - їхня культура тільки для них 
  самих! "Доісторія, старовинна історія Німеччини, наука про расу, етнографія - 
  дістали нові, могутні імпульси, щоб ввійти в істоту німецького духа". Берлін 
  не хоче асимілювати не німців, не хоче навіть приєднувати інших європейців. 
  Дивиться на них з висоти мурів своєї держави, велетенського військового 
  табору. 
  Від військового перейдемо до велетенського концентраційного табору світу, до 
  Москви. Це звідти з радійових веж, як з мечетей, щоночі трикратно лунає: 
  "Пролетарі всіх країн", і одночасно звідти - прокляття на всіх, хто інакше 
  думає, ніж Москва, і це звучить як церковне: "Ізидіте, оглашенниї..." Совіти 
  відокремлені не тільки духовно, відокремлені й територіяльно від решти 
  Евро-пи. Тепер, кажучи за Гоголем, справді "рідко яка птиця долетить до 
  середини Дніпра", і тепер далеко легше подорожувати до Китаю чи в африканських 
  пралісах, ніж по "щасливих" совітах. 
  Ось чотири осередки на терені сучасної Европи, "півострова, розруйнованого 
  вибухами новітніх вибухових середників, жадобою золота й духом бунту" 
  (П.Моран), цього духовного змісту, що, запліднивши обидві Америки, здається, 
  тратить сам зміст як цілість. 
  Це над Европою височать ці чотири осередки з власною динамікою, із 
  самовистачальним світоглядом і енергією, але ні один із них не репрезентує 
  давньої Европи. Ці осередки стараються якнайдокладніше відділяти свою 
  духовність від розгойданої або закостенілої духовности решти європейського 
  півострова. Вони є виключні, їхня сила - це сила не братання, а виключности. 
  Чи буде то відвернена від Европи, атлантична виключність Британії, вихована в 
  щасливім тисячолітті еволюції, чи середземноморська, стара виключність Риму, 
  оновлена фашизмом, чи примітивна, касарняна германськість, чи низьковартісний 
  механізм сталінізму - для всіх цих осередків-блоків решта Европи - це тільки 
  поле до експансії, до безжалісних досвідів, до впливу. Так само, остаточно, як 
  і решта світу поза Европою. 
  Де ж вона, та психологічно-політична Европа? Нема тепер такого суцільного 
  поняття. Це в однім із портів людства, що зветься Европою, стоять на непевних 
  кітвах погрозливі фортеці-дреднавти, а поміж цими дреднавтами лавірують 
  поодинці й групами інші, менші кораблики, без порівняння гірше озброєні й 
  опанцирені. 
  2. СТИЛЬ МАРШОВОЇ КОЛОНИ 
  Людина всередині кожного з цих осередків-блоків - Рим, Берлін, Москва - 
  піддана спеціяльному шліфуванню, гострій обробці, важливій і доцільній для 
  цілого блоку. Від давнього збірного ентузіязму, що ним починали свою 
  однолитість фашизм, гітлеризм чи навіть комунізм, може, зосталося й дуже мало, 
  але тепер це є вже система зоднаковілости, "гляйхшальтунгу", хоч і своєрідного 
  в кожнім окремім випадку. Це є окремий стиль. 
  Про італійський стиль говорить Муссоліні в своїй недавній розмові з Тітаяною: 
  "Кожна людина мусить консервувати в собі деяку порцію варварства і зіставатись 
  твердою. Не треба боятися холоду, голоду і боротьби. Легке життя провадить до 
  упадку. Народ, що думає передовсім про вигоди, не є міцний. Мусить жити 
  твердим життям, бути твердим щодо себе, щоб мати право бути твердим супроти 
  інших". 
  Особиста свобода одиниці - головна тема духовних прагнень романтичного і 
  ліберального XIX століття - не грає ролі внутрі сучасних блоків-осередків. 
  Одиниця має висловлювати душу збірну, душу й накази блоку. "Свобода - це 
  привілей праці для держави", 
  - каже італієць проф. О.Фантіні. Йому вторує Дітрих, шеф німецької преси: 
  "Свободу осягнули ми в найвищому рівні, й вона зробилася в нас творчою 
  повинністю щодо суспільства". 
  Одиниця тоді лишень чогось варта, коли висловлює хоч трохи духа своєї 
  збірноти2 - блоку. "Ти є ніщо, твій народ є всім", - повторює німцеві його 
  сучасна наука. "Про що ти мрієш, - питається в совітській пісеньці 
  пропагандист юнака, - про свою матір чи про комунізм?" 
  Доля одиниці є менш цікава від призначення і долі її збірноти - блоку. "Велика 
  Пригода - ось що світить німецькій молоді!" - каже Розенберг. Велика Пригода - 
  це слово знане. Його уживають американці, коли окреслюють свою історію, похід 
  фанатиків-осад-" ників серед іще не займаних краі'н. Велика Пригода - це для 
  кожного блоку зоднаковілих людей марш із власною виключною моральністю серед 
  краі'н, з якими ніяка або майже ніяка моральність їх не в'яже. Це вже не 
  турнір національностей, це вже не Наполеон, що з тріумфом визволяв і 
  пробуджував нації в романтичній і мальовничій перспективі братерства 
  своєрідностей. 
  Виключність, зоднаковілість, власна мораль не дозволяє ніякого 
  націоналістичного сентименталізму. Такий блок у своїх посуваннях не ощаджує, 
  бо органічно не терпить нічого поза своїм усталеним порядком життя. Коли в 
  дотеперішній національній боротьбі в Европі не випадало не вшанувати лицарства 
  противника, не випадало нищити його мистецтва, науки, то в посуві такого блоку 
  є лишень знищення і мистецтва, і науки, і самої назви противника. Бо цей похід 
  - це похід окремої замкненої системи моралі, науки, мистецтва, це - тотальна 
  війна, похід орди, похід раси під час переселення народів. 
  Цілі їхнього маршу є всередині самих орд. Стиль їх маршу не був знаний Европі 
  від кільканадцяти століть. Альфред Розенберг у своїм "Формуванні ідеї" пише 
  про теперішній "стиль німецького народу": "Це є стиль маршової колони, причому 
  однаково, куди і в яких цілях буде вжита ця колона". Зміст цього стилю - це 
  одностайний подив свого і свідоме пониження всього, що не своє. Це стиль 
  тоталізму, а не - універсалізму. 
  Кроки орд в Европі? Але ж це звучить дуже дивно в наших часах, коли стільки ще 
  є де-не-де залишків інтелігентщини й лібералізму, віри в міжнародню 
  правосудність, таких питомих минулому століттю. Де ж воно, те загальне 
  переселення рас-народів? Де та боротьба рас? 
  Покіль що ще нема загального руху, але він уже є в психології, навіть у 
  підсвідомості. Ритм тотальної війни передчувають сучасні митці так, як 
  передчував Маринетті вибух фашизму, а московський футуризм - бунт большевизму. 

  Коли хтось слухав у Берліні модерні марші (як, наприклад, "Тріумфальний марш" 
  Р.Штравса), той запам'ятає дивно новий, а заразом прадавній характер тих 
  маршів. Це не зручні мелодії Шопена чи Лисенка, це монументальні фрази, гідні 
  полчищ Вавилону чи стародавнього Єгипту, майже монотонні, як там-там 
  примітивних племен. 
  Такою самою, аж китайською, важкою монументальністю звучить большевицький 
  новий "Інтернаціонал" Ейслера, що ним Москва поволі заступає легку мелодію 
  дотеперішнього "Інтернаціоналу" французького походження. Є цей монументалізм 
  руху і в різьбі. 
  Так само й письменники відчувають ритм безжалісної "маршової колони". 1 травня 
  1937 року з веж Кремля по всяких нахваляннях і блефах, на взір "О жізні пайом 
  ми вєлікай, щаслівай", залунав "Інтернаціонал" і супровід його, слова поета 
  "шукання катастроф, захватів і шляхів" - Миколи Бажана. У вірші своїм він 
  славить "людей, що знають смерть, що знають кров". Він навіть не має збірної 
  назви для цих людей, він не визначає їм постійних кордонів: 
  Для моря твоїх людей 
  Берегів тепер не найти... 
  Він оспівує оголений великий ритм, інстинкт руху: 
  Я чую, як ти ростеш, 
  Я чую, як ти встаєш, 
  Як люди твої ідуть... 
  3. КРОВНА СПІЛЬНОТА 
  Ще недавно і в підручниках, і в практиці війни узнавали європейські народи 
  противника за рівного собі й вартого пошани. В спогадах з XVIII століття (кс. 
  Кітовича) найдемо, що українські козаки (а також гайдамаки), атакуючи 
  противника, перед самою атакою салютували йому. Ба, ще перед Наполеоном при 
  зустрічі військових відділів начальники просили противника, щоб він стріляв 
  перший, бо того вимагав добрий тон тодішньої війни. Дещо з того настрою було і 
  в національних війнах XIX століття, у поведінці маршалів Бліхера чи Мюрата. 
  Але ця традиція взаємопошани на землях Европи все більше маліла, переходила на 
  плиткі "ввічливості". Велика війна цілком їх знищила. В сучасних військових 
  школах не тільки перестали викладати про пошану до самого противника, а навіть 
  до його шпиталів і церков. 
  По практиці pp. 1914-1918, а в нас і pp. 1917-1923 нікого не здивує теорія 
  ген. Людендорфа з його "цілковитою війною", "озброєним народом" і "війною аж 
  до винищення". Це лишень підсумки минулого і докладні напрямні для будуччини. 
  Взаємопошана, європейська спільнота тепер не в'яже. Нема загальновизнаних 
  підстав, що на них вона полягала: християнський неофітизм, лицарські звичаї', 
  врешті гуманізм XIX століття, коли й існують, то лишень для власного блоку. 
  З другого боку дивлячись, - як же виросло значення спільноти всередині кожного 
  з великих європейських блоків. 12 травня 1937 p. ми були присутні при 
  велетенській урочистості коронації англійського короля. Це були мільйони 
  англосаксонців у делірії', в маячінні. Цей їхній лоялизм до короля викликав 
  здивування в чужинців. "Що то є англійська королівськість?" - питається Кудріє 
  де Щасень, французький дослідник психології англійців, і дає відповідь: "Бути 
  лояльним супроти короля - це бути вірним у всіх обставинах, бо ж він є живе 
  втілення всіх законів і закону найвищого - свободи громадянина. Всі знаємо 
  внутрішню, глибоку пошану, що її має кожний англієць до закону. Це характерна 
  риса германських рас, бджіл, муравлів і термітів. Чому? Таємниця!.. В 
  дійсности англієць себе самого подивляє в дзеркалі королівськости, і йому 
  служить, і шанує... Може, в цім почуванні, що його він сам докладно не 
  окреслює, хоч йому підлягає із спадщинного відгуку, може, в нім головну ролю 
  грають не пошана, не любов чи сентимент, а лишень інстинкт заховання себе 
  самого, свого збірного організму, своєї раси". 
  В британському спільному світі, що в тисячолітті склався шляхом незліченних 
  компромісів і єднає дуже неоднорідні елементи, потрібен живий символ, знак 
  самооборонних традицій блоку. Королівськість - це завершення органічної 
  ієрархічної спільноти, єдиної досі в історії британського "спільного світу". 
  В італійському і німецькому блоках, більш однородних і примітивних, важнішим є 
  поняття кровної спільноти. Війна й живлові почування під час переворотів 
  очистили й устійнили тип німця чи італійця. Ритм "маршової колони" і небувале 
  піднесення власних моральних святощів відділяють їх від решти світу. Для них є 
  дорогий лише той, що має всі дані органічно відчувати й виконувати накази того 
  ритму. 
  Тому нема нічого дивного, що найважнішим завданням блоку є збереження кожної 
  кровної одиниці, незалежно від її переконання. Нема недовір'я до неї: 
  органічний ритм сучасної германськости чи римськости буде завжди глибшим від 
  мислених, партійних спекуляцій німця чи італійця XIX століття. 
  Коли недавно німця Штіклінга засудили в Москві на смерть, Берлін гостро 
  запротестував і домігся визволення смертника. Берлінський "Ангріф" просто 
  пояснює це: "Штіклінг є марксист, та це не здержує наш уряд пригадати всіма 
  способами і про цього члена нашого народу. Націонал-соціялістична держава 
  бачить в Штіклінгові не старого комуніста, а лише члена нашої кровної 
  спільноти. Та й для ГПУ вистачило, що в його жилах пливе німецька кров". 
  Навіть у третьому, суходоловому блоку, в Совітах, заговорили в останніх часах 
  про вартість кровної спільноти-москвинів і про обережне відношення до тої 
  крови в будівництві. В "Соціялістіческом Зємлєдєлії" з 12 квітня 1937 року 
  знайдемо бідкання над дотеперішнім самовинищуванням москвинів і заввагу, що 
  "раса (москвинів) стає щораз бідніша на активні первні". 
  Всі три суходолові блоки на терені Европи характеризує моральна і взагалі 
  духовна виключність та власний окремий енергетичний ритм. Є там і дуже 
  визначний інстинкт самозбереження, що виявляється в великій вірі у свою кровну 
  спільноту, безжалісну до інших, чужих. Це останнє є в Берліні й Римі, але не в 
  Москві, завважмо це. 
  4. ПІДСВІДОМІСТЬ В ОСНОВІ 
  У своїй "Геополітиці" (Краків, 1936), одній із кращих компілятивних праць у 
  цій ділянці, проф. К.Гжибовський, аналізуючи поняття "нація", "народ", по 
  перегляді всіх дотеперішніх окреслень стверджує тільки одне певне у всіх цих 
  окресленнях: існування в якійсь суспільній збірноті своєрідного почуття 
  солідарности в супротиставленні себе - "чужим". Поза тим до якоїсь міри це 
  почуття солідарності зв'язане З окресленою територією. Воно не зв'язане ані з 
  мовою, ані з біологічною спільнотою крови, лишень у найбільш сильнім своїм 
  вияві зв'язане з поняттям власної, своєрідної місії. 
  Власний терен, власна місія і почування нехіті до чужих - ось що є найповніше 
  в окресленні слова "нація"! 
  Коли власний терен як поняття не може бути постійним (змінність границь, 
  навіть втрата теренів народами, хоч би в Великій війні), коли власна місія не 
  завжди є в своїм часі відчута елітою нації, то ця "нехіть до чужих" є, мабуть, 
  найвиразнішою і найпостійнішою живловою ціхою кожного народу. 
  Це поняття "чужий" найбільш тепер актуальне поняття в Европі, поняття, що 
  розбило остаточно європейську духовність і знищило всяке глибше розуміння 
  слова - європеєць. Це поняття виявилося найсильнішим, найбільш закоріненим і 
  врешті найпереможнішим серед сучасників. Воно є настільки органічне, що для 
  нього навіть не знаходимо окреслення: "нехіть до чужих" само робиться 
  окресленням найглибшого, окреслює - "своє". 
  Це "своє" вже є підсвідоме. Це "своє" прийшло від тисячоліть; 
  було впродовж дуже довгого часу виразним наказом, свідомим звичаєм, врешті 
  перейшло в відрух. Не цінували його в останнім столітті ліберали, не надавали 
  ваги соціялісти, не бачать і не розуміють сучасні дефетисти ("нищення 
  органічного вицвіту століть" вимагає Є.Маланюк. "Вістн.", 1937, ч. 3). Тим 
  часом воно є те, що всисається з молоком матері від предків. Те підсвідоме є 
  ще сильніше тоді, коли перестало бути свідомим. Воно стало мораллю поводження, 
  і то такою, що навіть цей "свій"-не потрапить "чужому" пояснити, чому він так 
  робить, а не інакше. 
  Це підсвідоме бачимо передусім у реакціях, збірних відрухах, що зрозумілі всім 
  у данім середовищі. Це органічні збірні ритми почувань, яких теорія психології 
  в спокійних часах XIX століття, особливо континентальна, досі не визнавала і 
  не розуміла. 
  По жорстоких часах на Україні тепер кожний відчуває живу доторкальність і 
  міцну випуклість цих основ. А що найголовніше, вони діяльні, вони чинні тепер 
  більш, ніж коли-будь. Чому? Бо віддавна вже не було на європейськім плацдармі 
  такої боротьби без ослони, без жалю і без надії погодження на майбутнє. Це 
  боротьба не на знищення фізичне, а далеко більше - на знищення моральне, тобто 
  на довічне знищення покопаного, на довічне його невільництво. Це те, що 
  діється в Азії, а давно не діялось у Европі. 
  Насильство в цій боротьбі •- це тільки останній акорд, не більше, а 
  зовнішні декорації в цій боротьбі - дрібниця. Ба, навіть Ленін намагався 
  говорити українською мовою, організуючи похід проти Києва (спогади 
  Затонського). Найважливіша боротьба - це заламати. Спочатку заламати активні 
  сили, а пізніш викорчувати й саму підсвідому традицію життя (побуту, родини, 
  права). 
  Ті, що билися з большевиками в 1917-1923 pp., знають, як нищено мораль запілля 
  і війська. Ті, що тепер живуть на Україні, знають, як викорінюють мораль раси. 
  Смішно слухати донцовське повторювання про небезпеку "малоросіянізму" і 
  взагалі статистичних елементів раси. Таж тепер ці первні, і боротьба за них 
  стала динамізмом. 
  Шевченківське "сім'я вечеря коло (своєї) хати, а мати хоче научати" - це тепер 
  протимосковський рушійний важіль, бо з Москви пливе безвласницький, 
  безтрадиційний урало-фінський дух ненависти до української родини. Це не похід 
  війська чи урядування адміністрації, це похід ворожого світогляду проти 
  тисячолітнього світогляду. 
  Багато прикмет самих українців стали виразнішими в цій боротьбі. По масових 
  жорстокостях москвинів стає виразним, що "не забивай без суду" було завжди в 
  українській підсвідомості. По пониженні чужинцями жіноцтва й його ролі законом 
  стає право українства "шануй гідність жінки". Серед матеріялістичної 
  вакханалії чужинецької еліти усе яскравіше в мовчазних українських масах 
  дозріває віра в свого володаря, що прийде вищий понад матеріялізм і 
  по-українськи моральний. 
  Викорчувати, знесилити мораль супротивника - це закон сучасної боротьби. Дуже 
  часто ворог приходить замаскований. Це, щоб перетравити силу 400-мільйонного 
  Китаю, працюють у нім замасковані під китайців всякі чужинецькі "чорні 
  дракони", організації аморальні для його моралі. В подібний спосіб всякі 
  замасковані "червоні дракони" Совітів нищать те в п'ятсотмільйонній Европі, що 
  є в ній поза блоками: Францію, Чехо-Словаччину і т.п. 
  З другого боку, на початку новітнього відродження римськости й германськости 
  була турбота насамперед за мораль, за чесноти раси. 
  Це в 1923 році, арештований з групкою прихильників, став Гітлєр перед судом і 
  сказав під час розправи: 
  - Говорять про те, що ми, німці, багато втратили матеріяльно по Версалю, але 
  не говорять нам про те, що наша душа є в рівчаку. 
  - Вас, націонал-соціялістів, є так мало, - сказали йому. 
  - Нас є тільки тисяча, - відповів Гітлєр, але в нас перебуває ціла німецька 
  душа (П. Д о м і н і к. Два дні в Людендорфа, 1924). 
  І нова еліта, ці вожді Риму й Берліну, шанували душу поколінь найвище, і їхнє 
  намагання було передусім знайти той моральний ритм, що пливе з тисячоліть. 
  Недарма так змінили і поглибили італійські й німецькі історики геополітичні 
  конечності. 
  Це - одність, де на першім місці поставлено традиції духа (як найглибші) та 
  геополітичні конечності. З тих традицій і з тих конечностей випливає їх 
  політика і дороги до експансії. 
  Як мореплавці на морі, так сучасні політики Риму чи Німеччини беруть під увагу 
  в своїй внутрішній політиці й підводні. течії, що від віків існували, і 
  джерело та напрям вітрів, що віють постійно, і врешті витривалість корабля. 
  Правда, дорога складних внутрішніх компромісів і столітніх вичікувань перед 
  посуненням, дорога британського блоку не надається для спішливого Риму й 
  Берліну, але все ж будівництво те є органічне, і тим самим ці три європейські 
  блоки, споріднені в розумінні державної організації, тісно зв'язані з 
  організацією раси. Бо до італійського, німецького, а тим більше до 
  англосаксонського світу можна вже тепер прикласти термін "раси-результату". 
  Вони є творами, що виросли більш чи менш органічно з тисячоліть і, мабуть, є 
  не менш об'єднані, як ті раси, що 1500 або 3000 літ тому давали підвалини 
  європейському життю, і в тій органічності є підстави їхньої тривалости. 
  Як же виглядає четвертий блок на плацдармі Европи - московський? Цей блок 
  найбільш торкається українців. 
  5. СОВІТСЬКА МІШАНИНА

  Традиції большевизму як влади не зв'язані ні з мораллю, ні з традицією 
  підбитих ним народів. Москва від початку відкинула рішуче всякий пошанівок до 
  минулого. Це не Рим, Берлін чи Лондон - тут віссю кермування є доктрина. 
  Суть цієї керми окреслив Сталін в одній із своїх останніх енунціяцій "Ми маємо 
  марксизм, цей надзвичайний інструмент, що дозволяє розв'язувати всі питання 
  без винятку. Наша соціялістична програма - це незрівнянна метода й вказівки 
  для будуччини не тільки господарських, але й культурних відносин". 
  Виявом такої керми може бути тільки диктат механічного типу, що відкидає 
  природну споєність, глибину історичних інстинктів чи своєрідність моралі своїх 
  племен і народів. Такий диктат не сягає глибоко. 
  В такому разі як мав би соціялізм встановити однорідність совітського блоку? 
  Бо чим витонченіше й жорстокіше совітська поліція буде назовні зодноріднювати 
  населення совітів, тим глибше ховатимуться власне підсвідомі відрубності 
  народів. А ці відрубності психології є живучіші від усіх поліцій. Недарма так 
  інстинктивно змогло відродитись знищене в 1775 p. вільне козацтво в 1917 p. 
  Як головний засіб утотожнення своїх територій кремлівські доктринери поставили 
  переселення мас, маневри мас людей. Ставка Москви на те, що їй удасться 
  попросту перемішати свої народи, як ось мішається оливу, бруд і воду. Ставка 
  на те, щоб своїми маневрами мас перейти від формули "совітські народи" до 
  "совітського народу". Тоді тільки блок Москви був би чогось вартий обіч інших, 
  європейських і азійських блоків, як Японія, Британія. Рим. Можливо, що 
  приваблює Москву й приклад американського (ЗДА) котла племен і народів. 
  Зрештою, маневри-переселення й знищення великих мас від 1914 p. не є новиною 
  на європейському півострові. Не згадуємо ні про мартирологію кількох мільйонів 
  холмських і волинських українців з жахливого наказу генераліссімуса Миколи 
  Миколаєвича, ані про анабазис2 сербів. 
  В останніх часах маємо в колоніяльній війні в Еспанії намагання знищити 
  фізично цілий народ, кревних наших кавказців, що називає себе басками й 
  посідає залізну руду майже без фосфоритів. 
  В останніх роках бачимо переселення, навіть не зв'язані з війною. Ось, 
  наприклад, Греція й Туреччина провадять виміну сотень тисяч своїх земляків, 
  переселяючи їх з Малої Азії до Греції і навпаки. Правдоподібно кельти, гунни 
  чи вандали під час переселення народів не переселялися в більшій від них 
  кількости. Так само число недавно виселених із Німеччини жидів, мабуть, не 
  було менше, як витиснених з-над Волги хозарів. 
  Москва робить у себе переселення людських мас на широку скалю. Вивозили вони з 
  Туркестану цілі міста, а з Кубані - цілі повіти. За мінімальним обліком, з 
  території України вигнано чи вивезено близько двох мільйонів українців і то 
  спеціяльно з прикордонної смуги або з районів, де були найбільші повстання. 
  Багато та в поспіху працювала большевицька адміністрація й над розбудовою 
  нових осередків людности, особливо в Зауральщині й на Уралі. 
  Проте це не є маневри мас ані тактично військового, ані 
  американсько-економічного типу. Вони не дають тривалих наслідків. Ці 
  пересування повстали не з потреб людських, а з обіжників бюрократії, як колись 
  села Потьомкіна або міста Аракчеєва. Правда, повстають цілі великі, досить 
  густо населені провінції. Але людність їх є рідинна, пливка, без коріння. Тому 
  такі "запроектовані" міста чи ділянки із стотисячним населенням раптом маліють 
  і підупадають до ступеня дрібних містечок, як це сталося не з одним 
  Дніпрельстаном. Мало що помогло тут і впровадження кріпаччини, рідинности не 
  затримано нею. Передусім вона не затримана психологічно. Давніші вигнанці на 
  Сибір завжди пам'ятали, якою дорогою їх привезено, тепер думка про поворотні 
  поїзди може окрилити в слушну хвилину вже не окремих людей, але цілі села і 
  повіти. Століть треба, щоб вигнані фізично села психологічно були викорінені з 
  свого краю. 
  Зрештою, й убогий стан доріг, і страх перед остаточним економічним 
  самознищенням стримує Москву перед створенням мішанини народів у краю. Блок її 
  далі є й буде механістичний. Що ж до органічности складових частин того блоку, 
  то тут хіба найбільше можуть сказати сучасні українці. Бо ж і вони проводили в 
  pp. 1917-1923 свої власні маневри мас. 
  6. МАНЕВРИ УКРАЇНСЬКИХ МАС 
  Недавно один з інтелігентних утікачів із Совітів оповідав на сторінках 
  варшавських газет про своє перебування в совітських "концлагерях" і "бупрах". 
  На одному з допитів, по кількох інквізиційних годинах, слідчий суддя сказав 
  йому суворо: 
  - То все добре, формально ви є в порядку. Але ваш найбільший злочин, що ви не 
  є совєтський громадянин. 
  - Чому? 
  - Ви не думаєте так, як підданий Совітів. Ви порівнюєте з тим, що було. 
  О, так, чекістам залежить на знищенні пам'яти. 
  І варто пригадати найважливіше з того, що було на Україні перед опануванням її 
  Совітами. Особливо рухи й відрухи мас. Те, що в органічній збірноті людській 
  дуже мало змінюється, і то впродовж століть. Тим більше, що українські маси в 
  іспиті тих великих років виявили себе як однорідна людність, як 
  раса-результат, а не як раса в формуванні. 
  Виявили це вже в сімнадцятім році, не раз всупереч своїй еліті, що не мала 
  тоді загалом ані традиції керми, ані концепції війська чи держави, що зрештою 
  було і в багатьох інших елітах, як, наприклад, польській ("Люблинський уряд"). 

  Українські маси, об'єднані расовим інстинктом, не раз без офіційних 
  провідників ішли до іспиту історії. Тим можна пояснити й факт тодішньої 
  селянської отаманії, коли розгублені інтелігенти-теоретики й 
  спеціялісти-військові були безвідповідальні і не раз підлягали самохіть 
  селянинові-вождеві. 
  Правда, не вперше вже за останнє століття. Згадаймо хоч би т. зв. Київську 
  Козаччину 1855 p., коли на терені, мало меншім від пересічної європейської 
  держави, кілька мільйонів кріпаків-селян змобілізувалося в повнім порядку й у 
  власній організації тільки' на саму вістку, що має відродитися якась мітична, 
  нова Козаччина (Праці Шамрая й інших). Не було серед тих мільйонів жодного 
  інтелігента, жодного Куліша чи навіть Білозерського, не було книжечок і 
  програм. Це був добрий доказ того, про що писав москаль Герцен пізніше в 
  "Колоколі" (1859 р„ ч. 34), що на Україні населення має "дуже розвинену 
  свідомість роду". 
  Тільки цій свідомості роду завдячуємо факт т. зв. "українізації частин 
  російської армії". 
  Хоч майже мільйонне військо пізніш розсіялось завдяки доктринерству й 
  нежиттєвости інтелігентів, але сам факт можливости швидкої, стихійної 
  мобілізації українців в одно тіло, в разі розпаду чужинецької організації, 
  лишається й надалі. Дуже б цікаво було в спогадах військових по періоді 
  критиканства й нарікань, що, здається, вже вироджується, зустрінути нарешті 
  описи цих яскравих і дуже важливих духовних процесів. 
  Ця "свідомість роду", це відчуття власної раси дозволить ще не раз 
  перепровадити масову мобілізацію тої чи іншої групи української збірноти. 
  Друга прикмета 1917-1923 років - це процес чисто расового, самохітнього 
  очищення від чужинців. Всупереч навалі утопійних паперів і розпоряджень, що 
  надходили з міст, опанованих соціялізмом, українські села виганяли насланих 
  чужинців. Мешканці московських осад, щедро розсіюваних іще царським урядом 
  впродовж століття, діставали від автохтонів наказ вигнання. Москвини мали 
  брати тільки те, що змістилося на возі. Не раз упродовж однієї доби 
  ліквідовано було цілі московські села (напр., на Поділлі). В 1917 p. довгі 
  валки москвинів тягнулися на північ, туди, звідки їх прислано. 
  Врешті третьою важливою прикметою цих великих маневрів мас була здібність їх 
  до природньої боротьби раси. Про суть цеї боротьби дуже добре пишуть самі 
  большевики (М.Равич-Черкаський), коли говорять про "українського, стихійного 
  ворога", що в боротьбі мав тисячу лиць і тисячу масок, але стримів тільки до 
  одного - знищення наїзника. 
  То була жорстока боротьба, далеко цікавіша, різнородніша і в більшому стилі, 
  як боротьба еспанської герильї, голландських "гезів" чи німецьких селян з 
  часів "селянських воєн". З ненавистю нотує совітський шовініст М.Кольцов 
  втрати комуністів на Україні. Для самого Лівобережжя, напр., нотує він в р. 
  1919, -забитих українцями в повстаннях 50 (п'ятдесят) тисяч добірних 
  комуністів і близько 300 очищених повстанцями від комуністів міст і містечок. 
  ("Створення світа". Москва, 1934). Правдоподібно. тільки завдяки такому 
  страшному нищенню українцями совітських людей і затрималась під Варшавою в 
  1920 р. військова офензива Москви проти Европи. 
  По цих маневрах зосталася на Україні пам'ять, і з тої пам'яти завжди може 
  вирости наново і мобілізація мас, і очищення від чужинців, і стихійна 
  боротьба. Українські маси легко пригадують свою одність, і виразно відділяться 
  від чужинців, і підуть на боротьбу. Лишень чи потрапить тепер українська еліта 
  вкласти в ту відновлену боротьбу свій глибокий зміст, стратегію і тактику? Чи 
  потрапить дати свідомість, місію, організацію тим масам? 
  7. ГЕНЕРАЛЬНІ ІДЕЇ 
  До зорганізування духовности якогось краю мало мати враження, симпатії й 
  антипатії. Треба мати щось більше. 
  Може, то "більше" мав великий французький завойовник, генерал Льйотей, що 
  опановував і зорганізовував колоніяльні території, не менші від самої Франції! 

  Письменник Моруа оповідає про його життя, покладене на збудування цілости, на 
  оглядання великих перспектив минулого, а тим самим передбачення майбутнього. 
  Колись у розмові запитали Льйотея про всякі подробиці, розгалуження його 
  будови. 
  - Я маю своїх фахівців на те, - сказав генерал. - Розпитайте їх, вони все 
  скажуть. 
  - А ви самі, що ж ви робите, пане генерале? 
  - Я? Я є будівничий головних ідей, - відповів Льйотей, усміхаючись. 
  Власне, головні ідеї, генеральні ідеї в першу чергу потрібні до організації 
  української духовности. 
  Для скристалізування тих ідей треба глибоко відчути свою батьківщину як 
  цілість. Не дарма на вигнанні пізнали найглибше свій край і Данте, і Шевченко, 
  і польські патріоти. На вигнанні зродився план Гарібальді, і на чужині 
  спритний Лєнін усвідомив собі рабські інстинкти своєї московської маси. Без 
  виїзду до Голандії важко собі уявити реформи Петра І. Треба відійти від 
  дрібниць щоденности, щоб побачити великість. 
  Це велика англо-саксонська раса в звичаї має висилати своїх дітей на чужину, 
  щоб пізнали чуже, а найважливіше - оглянути своє ззовні. Оповідають, що то 
  мати підповіла Кіплінгові, поетові бритійського розмаху, його один із 
  найсильніших рефренів: 
  What do they know of England, 
  Who only England know? 
  (Що знаєте про Англію свою, 
  Як тількиАнглію ви бачили в життю?) 
  Тому не диво, що на вигнанні в українців є стільки концепцій України як 
  цілости. Знайдемо їх і в наукових трактатах професора, і в кривульках 
  вояка-заробітчанина. Правда, не раз знайдемо в них забагато згіркнілости по 
  поразці, або цілковиту емфатичну негацію історичної дійсности. 
  На окраїнних, галицько-буковинських землях із середовища кількадесяти тисяч 
  тих, що відвідали цілу Україну, теж зроджуються своєрідні синтези України. 
  Позитивні твердження в них виглядають або занадто загально, або прив'язані не 
  до цілої України, тільки до рідного загумінка (О.Назарчук - Галичина; Білий - 
  Кубань і т. д.). 
  Може, тих генеральних ідей української свідомости треба шукати не тільки серед 
  вигнанців і в окраїнних землях? Адже ж вигнанцем може себе почувати українець 
  і в самім осередку України, відчувати розпач і гнів в центрі тої цілости, 
  загроженої жорстоким расовим викорчовуванням. Ті синтетики знаходяться в 
  більшому напруженні, ніж емігранти й окраїнні діячі. Вони слухають виття 
  скаженої бурі в верховіттях українського дерева і переживають на всю глибину 
  струси українського коріння. 
  Життя цих синів своєї раси є завжди в небезпеці. Їхня служба Україні - це не 
  спокійна посада в інститутах чи в університетах. Їм заглядає в очі смерть, і 
  вони вміють гинути. Цей інтелектуалізм зв'язаний з українською кров'ю й 
  обагрений українською кров'ю в расовій боротьбі. Чи гинуть де в засланні чи 
  під кулями поети за поезії, а рецензенти за рецензії, як згинули Близько, 
  Хвильовий, Фальківський? 
  Зрештою, що їм думати про власне життя: цілий край обмитий кров'ю. Послухаймо 
  листів із країн, підбитих Москвою. Їх автентичність є стверджена. Листи - 
  недавні. 
  "Ми не знаємо, чи діждемося кращого, хоч уже й небагато зосталось терпеливості 
  і сил нема... Ми звикли переступати через трупи і не озиратися на дикі крики 
  скорчених від голоду в агонії, і кожний думає, що не сьогодні, то завтра зо 
  мною буде те саме". 
  Це ж є животіння під гнітом Мертвої Доктрини. 
  "Дивне й отуманіле є життя людське серед цих шарлатанів, цих душителів, цих 
  тиранів і в додатку бездушних бандитів, що ані на зойки, ані на сльози людей - 
  чи дітей, чи дорослих - не звертають, не хочуть звертати ніякої уваги" ("Листи 
  з Совітської Росії". Вид. Інституту наук. дослідж. комунізму, Варшава, 1934). 
  Це є перебування серед мертводухих людей-убивць. Тут життя одиниці постійно 
  загрожене. Тут "давно скасовано законами жаль", і в "годину смерти смертники 
  сміються", хоч і "змозолив кат свої брудні долоні". 
  Серед цих мертвих людей і мертвої тиші в духовності може зродитися найжагучіше 
  прагнення повного життя як не для себе, то хоч для власного краю. Власне, при 
  такому відчутті зродилася найглибша свідомість України як цілости, 
  найсуттєвіші генеральні ідеї. 
  Українські вчені і мислителі в Совітах протиставляють мертвій, нівеляційній 
  доктрині Москви свідомість України як органічної цілости впродовж тисячоліть. 
  Це зродилося не відразу. Але ці генеральні ідеї мало не розсадили совітського 
  блоку. 
  8. ВЕЛИКА ВТЕЧА МОСКВИ 
  Заповіджена червоною Москвою в pp. 1921-23 свобода націй не була дійсною, все 
  ж у самому проголошуванні свободи була небезпека для держави Совітів. І серед 
  самих комуністів, і серед еліт підбитих народів знайшлася якась кількість 
  інтелектуалістів, що повірили в хоч відносну волю творчости й досліду. Нова 
  лєнінська мораль виразно ще не нищила відрубностей племінних, національних чи 
  расових. Ці відрубності треба було тільки окреслювати з погляду панівного в 
  Москві історичного матеріялізму. На підставі цеї ленінської програми треба 
  було не тільки окреслювати місцеві особливості країв, але й намагатися 
  якнайшвидше вижити ці особливості, спровадити їх до пережитків. Тоді лише мала 
  прийти заповіджена Марксовим кораном цілковита однаковість суспільних 
  процесів, утопійне королівство соціялізму. 
  Отже, навіть випадало шукати того коріння історичних особливостей, щоб пізніш 
  (правда, для добра соціялізму) врочисто викорчувати раз і назавжди ці 
  особливості. 
  З якою ж злорадістю і тріумфом почали совітські історики відкидати дотеперішню 
  тупу, царську, примітивну історичну науку! Як виразно показували всю 
  нужденність ошуканства, робленого всякими офіційними московськими істориками, 
  від Карамзіна й Іловайського аж до Соловйова й Платонова! Не один потерпів при 
  тому, - згадаймо хоч би вмерлого на засланні історика Литовсько-Руської 
  імперії проф. Любавського. Не легковажмо одначе цієї ревізії історії земель 
  під Росією. Була це річ глибша від партійних патякань, і ця глибша річ тривала 
  досить довго, а саме більш-менш від 1922-24 до 1932-34 року. 
  Марксизм перший раз в історії (і можливо, що востаннє) опанував академії, 
  університети, наукові інститути, став державною методою у всіх історичних і 
  суспільних науках. Це був час, коли в Москві виринула захоплена думка, що вона 
  є центром пригнічених народів і пролетарів Африки, Азії, Европи. "До Єгипта 
  розчепірю ноги!" - викрикував юродивець Маяковський. Цілком інший, ніж досі, 
  підхід до народів Азії, що вони є рівні з європейцями, нищив багато 
  упереджень. Вперше застосовано при дослідах над азіятами, а навіть над 
  європейськими народами, у великому масштабі історичну літературу і критерії 
  азійських культур. 
  Постає захоплення доктриною, методою і технікою монголів Джингісхана, що його 
  так добре віддзеркалив у своїй книжці Правдін. Захоплення монголами, а разом 
  із тим рівнолеглим до європейської культури Китаєм, запроваджує дослідників 
  дуже далеко. Запал цей передається й московській еміграції (Хара-Даван, 
  євразійці). Цікаву книжку пише в німецькій мові українець Коростовець ("Від 
  Джингісхана до Совітської .республіки", Берлін, 1926). Врешті "далекосяжна і 
  віроломна стратегія і політика" монгольського блоку з-перед семисот літ дістає 
  офіційне визнання совітського блоку. Найвидатніший спец совітського штабу, 
  генерал Свєчін, у своїм капітальнім творі "Еволюція воєнного мистецтва", в 
  розділі "Стратегія монголів" визнає з гордістю сучасні Совіти за наслідників 
  монголів в історії. Знані Бородінівські сміливі посунення в Китаю починають 
  будити надію в Москві: ану ж вона потрапить зорганізувати його 400 мільйонів 
  військове, щоб потім з півмільярдом людей посунути на підбиття цілого світу, 
  як то зробили колись монголи? Що супроти таких рухів людських мас - невеличка 
  Европа з її зіштивнілою Францією, з тоді безсилою Німеччиною, з її іншими 
  скромними, повітовими державками? Адже й навіть повоєнна Японія перестає вже 
  вчитися енергії і знання від Европи, а звертається до нового вчителя, ЗДА. 
  І в цій атмосфері зроджується нова концепція минулого, "Історія Росії" 
  академіка Покровського, доброго синтетика і старого большевика. Покровський 
  пориває з царистським поняттям "триєдиної Руси", викпиває його. Він борониться 
  від усякого зв'язку з Україною (Києвом) і взагалі Европою. Він гордий з 
  історії своїх москалів, він вихваляє їх вищість над Европою, бо Москва (він 
  блискуче це довів) у своїй політиці, організації й тенденціях є спадкоємницею 
  Золотої Орди, улусу потужних монголів над Волгою. Це прообраз і праджерело її 
  розмаху, і до того праджерела провадить правильно зрозуміла історія Росії. 
  Дуже багато в цьому допоміг Покровському нечуваний досі розвій археології, 
  синтетичної і дослідчої (напр., розкопи Баллодом руїн столиці Золотої Орди). 
  Вона дала виразну органічну, духовну традицію Московщини. 
  Не менш цінним виявилося і значення історичних торговельних шляхів. За 
  історичним матеріялізмом, прадавні торговельні шляхи є важливіші від окремих 
  держав і є передумовою їх розвою. 
  Глибокі праці - шкіци українця проф. Гурко-Кряжина про торговельні шляхи в 
  світовій історії треба вважати за найблискучіше досягнення в тій ділянці. 
  В освітленні цієї методи і працею кількох груп талановитих учених у різних 
  "Інститутах" взагалі зникає дотеперішнє плитке, негеополітичне розуміння 
  історії совітських народів. Адже ж землі їх мають свої окремі історичні, 
  торговельні путі, своє власне історичне скермування, свою традицію. 
  В першу чергу українці зрозуміли це, й побіч московського "Інституту 
  Востоковєдєнія" швидко постає другий на території Совітів - харківський 
  "Інститут Сходознавства". Повстають спеціяльні катедри. Розростається лавиною 
  археологічна праця. Праукраїнські торговельні путі і прастарі геополітичні 
  традиції України, інші від московських, були й є дуже тривалі - така була 
  головна тенденція цих ніби чисто марксистівських учених, що були передусім 
  синами своєї раси. Так з'являються українські генеральні ідеї. Там, у працях, 
  прикритих для ворожого ока балакучою марксистівською діялектикою, загорівся 
  яскравий вогонь синтези підстав раси. Всупереч чекістам, всупереч 
  "концлагерям" і смерти від голоду - повстає органічне розуміння українського 
  "я". Воно стає відрубне і міцне побіч московського "я", зсинтезованого 
  По-кровським і його великою щколою. Врешті будяться такі самі історичні 
  тенденції і серед інших народів - вірмен, татар, народів надволжанських, 
  кавказьких, сибірських. Прийшло шукання історичних особливостей у всіх окремих 
  народів у Совітах. 
  Але не приходило їх самочинне викорчовування, як того вимагала марксівська 
  теорія. Навпаки, це відродження органічного зв'язку з минулим складників 
  совітського блоку нічого доброго не віщувало для цілої механістичної 
  совітської мішанини. Це всупереч усім гепеі'вцям і карним переселенням почав 
  від еліти творитися органічний розклад новітньої Росії, духовний розподіл 
  совітського блоку. • 
  Та сама засада, що змінила й зміцнює британський, римський, берлінський і 
  японський блоки, почала руйнувати, розколювати на окремі частини Совіти. 
  Москва зрозуміла це... Ще й досі європейські соціялісти (напр., Отто Бауер 
  "Дер Кампф", 1937 p.) не можуть зрозуміти, що то раптом струснуло совітською 
  наукою. "Зовсім несподівано, - пише Бауер, - в році 1934 засадничі тези 
  Покровського визнано ухвалою партії за фальшиві. Від того часу безнастанно 
  зростають напади на школу Покровського, хоч він є старим большевиком. 
  Оголошено його антимарксистом і антилєнінцем. Деяких його учнів окреслено 
  просто як "німецько-японсько-троцькістівських шпигунів". Російські історичні 
  іститути, комуністичні академії, академія наук, факультети історії (особливо в 
  Москві), редакції найважливіших історичних журналів (як "Історик-марксист") 
  попросту виметено від учених, що раптом стали "шпигунами". Не згадуємо вже про 
  українські, білоруські, грузинські, вірменські й інші наукові інституції. 
  Нищено цілі науки й їх представників на всякий випадок. 
  Напр., науку педологію, що досліджувала спадщини! прикмети учня і залежність 
  від них його успіхів у науці, скасовано цілком. Знищено археологію, знищено 
  антропогеографію, знищено окремі наукові школи (Пашуканіса, Деборіна), де 
  могло б хоч на деякий час знайти свій притулок зненавиджене органічне 
  розуміння історії. Знищено фізично тисячі професорів і вчених. Дарма 
  принижувались вони в найбільш невільниче писаних книжках. Міг настрашений 
  проф. Піонтковський писати навіть про "СССР в XIX столітті" - його не минуло 
  заслання. Нема історичної науки в Совітах - тепер зісталися тільки назви 
  інституцій, де періодично цитують Леніна і Сталіна. 
  Це - втеча Москви, це - раптовий жах її перед своїм найбільшим ворогом - 
  органічністю. Як же тепер ясно стало, що вона справді складена з дуже 
  різнорідних, непримиренних елементів. Як же ненавидить вона органічні блоки 
  Европи, як ненавидить большевицька еліта органічне тепер відродження азійських 
  племен і народів! Де її успіхи в Китаю? Вона тепер боронить Сибір. 
  Правда, ще є невиразні терени, де Москва пробує виграти. Який же історизм 
  вибирає для себе? 
  В кожнім разі не "Нарис історії Росії" акад. Покровського, що його так хвалив 
  свого часу Лєнін. Адже ж іще в 1932 році акад. Покровського проголосили 
  немарксистом, а пізніш навіть і контрреволюціонером. Для середніх і початкових 
  шкіл затверджено підручник Іловайського. У підручнику Шестакова навіть не так, 
  як у Іловайського, написано, що Грузія і Україна прилучилися на федераційній 
  підставі чи протекторату, ні, їх приєднано до СССР, щоб вони не піддалися 
  якимсь іншим державам, де тепер би був фашизм. 
  У вищих школах введено трохи менш тупий підручник часів царату - буржуазний 
  "Курс історії Росії" проф. Ключевського. 
  І ось під тарахкотіння фельдфеблівських барабанів аракчеїзму 'еліта Москви 
  показує своїм народам "нову добу", нові свої євангелія з "царем Петром", з 
  "русскім человєком Ягеллом", з "російським князем Владиміром", витягає 
  брудного, замусоленого царськими жандармами Іловайського. 
  Не знаходить уже нової синтези, ні, вертається до найнужденнішої схеми з часів 
  царату й панщини. Це не тільки велика втеча совітської еліти, це ганебна втеча 
  Москви. 
  Це втеча взагалі від творення власного життя. 
  9. МАРР, СОВІТСЬКІЙ ЧУДОДІЙ 
  Совітський поет В.Луговській видав у 1937 p. збірку віршів. Вірші ці були 
  друковані в совітських журналах у попередніх роках. У тих роках зобов'язувало 
  ще совітських поетів (що є урядовцями держави) оспівування безбережних 
  марксистівських утопій. Тому, перейнятий візією злиття всіх народів, 
  Луговській пише про свій власний куток землі: 
  Села, як чортові очі, 
  І страшна, московська, зла земля 
  Відчаєм серце точить. 
  І йому страшно навіть назвати, вимовити хижацьке слово: 
  "батьківщина", Тим часом поет спізнився. 
  Урядовці-критики підкреслили урядовцеві-лірикові, що, коли хоче жити не на 
  засланні або взагалі жити, нехай пише якнайшвидше про свою "любов до 
  батьківщини". Ця "любов", призначена від 2-3 літ кожному совітському 
  підданому, й є в програмі оборони границь совітського блоку. Це так звана 
  "любовь к странє", чи совітський патріотизм. Сам край - це мішанина народів, 
  наразі недовершена фактично, бо це неможливе. Довершена тільки бюрократичними 
  розпорядками. 
  Урядовці-лірики вже оспівують в урядово-ліричнім стилі цю "країну". Зате 
  вчені, особливо історики, є безсилі дати тій мішанці народів яку-небудь 
  мудрішу синтезу. 
  Властиво, серед сучасних совітських учених-синтетиків є лише один. І він один 
  варт уваги, це - професор Марр, совітський чудодій, засновник "яфетичної 
  теорії", цілої школи. 
  Це лінгвіст, теоретик мови, син грузинки й шотландця. Його взагалі західні 
  лінгвісти не цитують, як нерозума. Тим часом у Совітах є він єдиним офіційним 
  авторитетом у такій органічній частині духовности, як мова. Але чи ж сама 
  "яфетична теорія" органічна? 
  Марр у першій своїй більшій праці ("Індоєвропейські мови Середзем'я", 1924) 
  відкриває основні засади європейської лінгвістики. Це можна сформулювати так: 
  т. зв. расові мови - це просто різні стадії в розвитку єдиного мовного 
  процесу, і ніякої расової мови, прамови, ніякої сім'ї мов не існує... 
  Індоєвропейська сім'я мов не становить собою будь-якої расової цінности"... 
  (В.Середа "Яфетична теорія Н.Я.Марра і мовознавство", 1937). Для Марра, напр., 
  нема великої різниці між українською і, скажімо, вірменською мовами. 
  Це, як бачимо, спроба знищити взагалі всяке поняття про расу в мові. Це, 
  властиво, нищення самого поняття відрубности мови. 
  Дійсно, "яфетисти говорять не про мову, не про прамову, а про велику кількість 
  прамов, про "прамовність". Від цієї первісної різнородности йде шлях до 
  майбутньої однорідности, до єдиної світової мови" (там же). 
  Отже, справа ясніша. Марр визнає найважливішим у житті мов процес посування 
  від численних недовершених мов до менш численних, довершених. 
  Що ж то так сполучає і довершує ті нещасливі "недовершені мови"? Марр подає 
  просту вказівку - суспільний примус: 
  "Коріння мови не в небі, землі, крови, горлянці, не в індивідуальнім бутті, а 
  в колективнім, господарськім з'єднанні для загального, матеріяльного добра" 
  (І.К.Зборовський "Н.Я.Марр і український язик", "Язик і мишлєніє". 1937). 
  Отже, на підставі цієї теорії те, що 90 % совітської території -це, власне, 
  такі примусові "колективні господарські з'єднання", -цього вистачить для 
  утворення нової мови. Отже, бачимо, що механістична колективізація в Совітах, 
  за Марром думаючи, має всі підстави до творення нарешті чогось органічного в 
  блоку народів під Москвою - мови Совітів. 
  Що ж Марр бере за підставу до "совітської мови": може, шотландську (по 
  батькові) або грузинську (по матері) мову? Відповідь на це дає Марр у своїй 
  "Мовній політиці яфетичної теорії" (1931). 
  Там Марр хоче насамперед примирити амбіції пригноблених мов підсовітських 
  народів і рас з московською мовою. "Нова моя наука про мову, - пише він, - не 
  супротиставляє мови мас визволених націй мові великодержавної нації, а першу 
  чергу не протиставить російській мові..." 
  Отже, російська мова має стати підставою "совітської", і Марр єзуїтствує в 
  своїй праці: "Не можна протиставити мову московських (русскіх) мас мовам тих 
  націй, що оточують або співживуть із русскіми. Яфетична теорія не може їх 
  розлучати, бо знаходить між мовами інших націй і московською генетичний 
  зв'язок". 
  Яке ж то поліційне "творення" мови через заганяння в совітські колгоспи під 
  окрики московських "смотрітєлєй"! З великим числом подробиць і широким 
  розмахом написана книга Романа Смаль-Стоцького ("Українська мова в Совєтській 
  Україні", Варшава, 1936) дає поняття про цілість московської мовної політики в 
  СССР. 
  Це звичайна собі, відроджена, "обрусительна" політика адміністрації, далеко 
  нужденніша і примітивніша, ніж царська. Виразна так само, як і виразний 
  відігрітий для "цілей оборони краю" фельдфебель московської історії 
  їловайський. 
  А чи ж створюється та нова мова? Ні, мова ніколи не створиться бюрократією. 
  Ніколи, напр., однаково на забиття людини не будуть реагувати українець, 
  москаль і хунхуз, ніколи родини однаково не збудує українець,- москаль і 
  хунхуз. Відвічні, глибокі, расові відрухи і підсвідомі накази зістануться. І 
  завжди відродяться в мові. 
  І врешті, де ж та "нова мова" має творитися? У вільній атмосфері, повній щирих 
  поривів і надій? Ні, в духовній мертвеччині. 
  "Скрізь, - пише англійський кореспондент, - скрізь панує в Совітах нечувана 
  підозрілість. Люди опановані бажанням ухилитися, уникнути якоі'-будь 
  відповідальности. Це бажання ні за що не відповідати перетворилось у манію. 
  Тепер життя затроює все більше зростання підозрінь. Письменники, правники, 
  творці фільмів і театральних п'єс допроваджені до огиди, до млостей, до 
  отупіння обов'язком підписуватися під безперервно змінною ідеологією. Вони 
  дбають про одне тільки - обережно ходити, нікого й нічого не зачіпати і - 
  нічого не прагнути". ("Тайме, 1937, 25.V.). 
  Ця ж "нова совітська мова" зістанеться не більше як зразком тюремної" говірки 
  (арго) велетенської тюрми СССР. 
  І більш, мабуть, нічого не залишить совітський чудодій Марр по своїй 
  розпачливій і нахабній спробі. І це буде ще одним доказом безсилости 
  совітської механічности. 
  10. УКРАЇНСЬКИЙ ОРГАНІЗМ 
  Дуже важливим для цілої будуччини совітського блоку є духовний процес утечі 
  Москви (в 1932-35 pp. аж донині) від органічности. Це - затримання кермівної 
  творчости Москви, це -знерухомілість змісту ІТ державности. Єдина ідея Кремля 
  тепер -це нерухомість ідей, страх перед головами, що можуть дати несподіванки, 
  хоч би то були генеральські чи маршальські голови. Нова мовна політика за 
  вказівками чудодія Марра - це ніяке не органічне зближення рас і народів СССР, 
  це тюремний задум, що тільки ще більше підкреслив відірваність Москви, ще 
  більш уяскравив механістичність її влади. 
  Тим більш виразнішає на тлі совітської державности великий і живий організм 
  української расової збірноти. 
  В англійського журналіста З.Граббса знайдемо на сторінках його спогадів з 1932 
  p. опис прийняття й розмови з Дем'яном Бєдним (Прідворовим), кремлівським 
  прихлібником-віршарем. Англієць описує різнородність напоїв і наїдків на 
  прийнятті, багатий кабінет і, врешті, самого грубуватого і самозадоволеного 
  паразита Бєдного. Цим разом паразит виступав у ролі господаря й тому охоче 
  вживав слово "ми" в значенні "Кремль, уряд, еліта". 
  Говорили про Азербайджан, Туркестан і, вкінці, дуже щиро -про Україну. 
  Зрештою, даймо слово Граббсу. 
  " - Українці? - сказав Бєдний, частуючи мене сигарою. - О, з ними треба бути 
  дуже обережними. Чи ви зауважили, що ми ніяких важніших об'єктів не будуємо на 
  Україні? 
  - Щоб не повторилася історія з фабриками в Лодзі, правда? Бєдний притакнув. 
  - Всі наші цінніші об'єкти будуємо на Уралі і в Сибіру. Україна - непевна 
  земля. Повірте, - вибухнув совітський письменник раптовно, - нікому з 
  українців ми тут не довіряємо, хоч би був найкращий комуніст. Нікому з них не 
  можна вірити". 
  Не можна вірити нікому, хто має в жилах українську кров. Навіть у совітських 
  жорстоких обставинах не можна довіряти українцям як занадто органічному 
  народові, як расі. Сприятливішого слова про українців не міг сказати балакучий 
  герольд Кремлю. 
  Так, не можна довіряти українським масам, і звідти постають усякі масові кари, 
  пересолювання й голод з наказу Кремля. Зрештою, без наслідку, бо в расовій 
  боротьбі є лиш один вихід - знищення фізичне. Але на знищення великої і 
  опорної кількости людського матеріялу не мають змоги й совітські провідники. 
  Ще менше змоги має, скажім, така Румунія з її українським населенням. Що з 
  того, що найгарніші полки проходять у румунських одностроях перед румунськими 
  штабами? Але коли ці полки є в масі українські, чи поможуть зовнішні форми? 
  Зрештою, в тому типі війни, що завис над будуччиною країн в Европі, не так 
  важні будуть уніформи, як дух, зцементованість людських збірнот. В тотальному, 
  расовому типі війни почуття по-кривдження й гноблення внутрі краю може бути 
  причиною більшої поразки, ніж чисто військова поразка. 
  Тому слушно не довіряють чужинці українським масам. Слушно розумніші з них не 
  довіряють прийняттю чужих зовнішніх форм там, де вирішуватиме голос крови. 
  Адже ж маневри українських мас 1917-1923 pp. довели практичну вартість того 
  голосу крови. І ці велетенські маневри відбулися по сотні літ ворожої 
  нівеляції, а що ж про них сказати тепер? Якась розмова, чи уривок книжки, чи 
  просто військовий ґудзик з недавніх років у вирішальний момент зможуть цілком 
  усунути всі хитро сплетені, але чужі зовнішні умовности в душі одиниці, а тим 
  самим і збірноти. 
  Правда, деяку надію вбачають гробокопателі України у денаціоналізації й 
  асиміляції. Але тут нема думки про інший вислід. як негативний. Талановитий 
  польський публіцист Мацкевич недарма підкреслює в цій квестії важливість часу 
  тривання. Він нагадує, що, напр., на асиміляцію деяких частин (Бретань і т.д.) 
  сучасної французької нації треба було кермування династії кількадесяти 
  французьких королів і великої французької революції, отже, кількох століть. 
  Асиміляція потребує багато часу й забагато сприятливих моментів. Теперішні ж 
  "асиміляції" - це самоошукування бюрократів. Атмосфера цих адміністративних 
  "асиміляцій" тільки впливає на поглиблення національної ворожнечі аж до 
  оголення расової ненависти. 
  Але самих мас, хоч би й як органічно зв'язаних, замало. Як же стоїть справа з 
  елітою? 
  Свого часу харківські "Вісті" принесли нотатку про скандал на виставі п'єси 
  І.Дніпровського "Яблуневий полон" в 1927 році в найбільшому театрі столиці 
  України під Совітами. Прем'єра "Полону" відбувалася в добі нечуваного зросту 
  органічної українськости й одночасної ненависти до Москви. Під час вистави 
  трапився один інцидент. Акторка, що грала українку - старшину національної 
  армії, ловить москаля-чекіста і промовляє до нього з погордою. 
  Акторка-українка, згідно з акцією, промовивши до актора слова: "Ти не 
  признаєшся? Ти не знаєш такого большевицького ката в Жмеринці? Убивця 
  української інтелігенції? Ти не знав Сатани?.. - звернулась зі сцени з 
  дальшими словами до ... ложі пра-вительства з комісарами Чубарем, Затонським, 
  Петровським: 
  "...Кожний із вас сатана. Звірячий ваш трибунал! Стріляєте цвіт України. 
  Ногами топчете її алмаз. Хто ж ви такі? Тюремщики, дрібні злочинці, нічні 
  убивці - заразний смітник'..." 
  Це - свідомий жест протесту проти знищення еліти і свідоме прагнення зберегти 
  її. Свідоме нагорі, як свідоме й надолі, хоч би в тих київських селян, що 
  возили самохіть харчі для Української Академії Наук у роках голоду. 
  Еліти (людей-провідників, що потраплять об'єднати коло себе групи своєї крови 
  чи служити ширшій організації раси), еліти не знищили ані совіти, ані інші 
  чужинці. Це річ неможлива хоч би з огляду на її кількість, що до війни 
  облічувано на десятки тисяч, а по духовнім зриві (в pp. 1917-23-32) - на сотні 
  тисяч. Також неможливим є знищення еліти й з огляду на її розшарування по 
  селах та розпорошеність по державах (що в часах доброї комунікації не є 
  хибою). 
  Праця сторонніх сил обнизила, треба сказати правду, значення сучасних 
  політичних представництв тої еліти. Зрештою, виявилось, що і в цих 
  представництвах замало, як на сучасну добу, не тільки політичного вишколу, але 
  й глибшої політичної інтуїції. 
  Чи ж не з благородним гнівом писав один з найвизначніших галицьких політиків 
  напередодні вибору Гітлєра в Німеччині, що "хіба німці всупереч своїм 
  традиціям ієрархічности й пошани до мундиру не виберуть на голову держави 
  колишнього фельдфебеля й покоєвого маляра?" Не в одного з таких численних 
  представників українців бракує і глибшої віри в себе, і довір'я до власної 
  крови. 
  В кожному разі вони не репрезентують всієї еліти. При новому історичному 
  здвизі можливе повніше зсинтезування, і то в дуже швидкому часі. 
  Найважніше, однак, що недовір'я чужинців до українських мас і понижування 
  української еліти дає щораз глибше відчуття власної самоцінности як сили 
  історії. Серед плинности дрібних народів сучасної "Европи без європейців", на 
  тлі непевного совітського блоку,- на континенті Европи найбільшу будучність 
  має тепер ця людська, велика числом органічність, що перебула, як німці й 
  італійці, хворобу большевицького примітивізму. Український збірний організм 
  перейшов кризу матеріялізму. Все виразніше стає, що найголовніше не в смерти 
  навіть і сотень тисяч, не в страті добробуту, а в відпорности, традиціях і 
  моралі споріднених мільйонів українців. 
  Ці традиції і відпорність - великі. Над їх окресленням попрацювали українські 
  вчені, головно під Совітами. 
  11. ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА 
  Здавалося б - не така важлива подія: сорок літ тому київський археолог 
  В.Хвойко разом із С.Штерном відкриває одну з найстаріших і найцікавіших 
  культур України. 
  Це - трипільська' культура. Культура трипільського, чи, як його зве проф. 
  В.Щербаківський. праукраїнського народу обіймає новокамінну, бронзову і 
  початок залізної доби й є аналогічною до культури і складу південних держав 
  мікенців, геттітів, митаніїв, егейців і, може, етрусків. Це культура, що 
  зв'язує органічно Україну з південною Европою і почасти зі. західньою, з її 
  прадавнім мистецтвом, моральними, правовими та релігійними здобутками. 
  Культурі тій не брак і циклопічних будівель (вали 2000 кілометрів, вали Гелону 
  15 метрів висоти, мегаліти). 
  Співзвучні великі культури були в Анау, Сумирі, Елямі, навіть в Індії. 
  "Зацікавлення трипільською культурою, - писав недавно совітський учений проф. 
  Бороздін, - особливо збільшилося в найновіших часах в зв'язку з надзвичайними 
  відкриттями в Китаї й Індії". 
  Ні, не тільки в зв'язку з Індією, а передусім у зв'язку з сучасною українською 
  духовністю. 
  З цілою енергією українські вчені взялися до праці над Трипіллям. Проф. Хвойко 
  знаходить найстарші пам'ятки цеї культури на Чернігівщині, проф. 
  В.Щербаківський відкриває найбільш висунений на схід її пункт розповсюдження 
  (с. Лукаш на Переяславщині). Це було ще перед війною 1914-17 pp., а в pp. 
  1922-32 починається масова праця над розкопами, й Українська Академія Наук в 
  Києві видає поважні збірники п.з. "Трипільська культура", крім того, виходять 
  сотні праць і причинків українських учених. 
  Чому таке зацікавлення культурою, що цвіла дві-три тисячі літ перед Христом? 
  Яке психологічне підложжя цього? Чи знайшлося щось у ній, що давало б підставу 
  для сьогоднішньої боротьби українців? Що в трипільській, праукраїнській 
  культурі є важливе й типове? 
  Фінляндець, археолог Тальгрен окреслює її як "типову рільничу культуру, з 
  населенням, що групувалося часто над берегами рік у фортифікованих оселях. 
  Західні первні тут були знаменні для політичної й економічної організації в 
  степах завжди осілого населення, а ніколи не кочового". ("Передскитійська 
  Понтида", 1926). 
  Отже, культура осіла, хліборобська, розвинена політичне, із власними правовими 
  і моральними нормами, із традиціями, що безперервні аж до наших днів. 
  Тим часом що бачимо обіч? Расу цілком номадську. Археологічні розкопи не 
  викрили на Московщині слідів хліборобства раніш IX віку по Христі. Отже, 
  цілковита прірва між праісторією України й Москви. 
  З другого боку, в тих часах "витриски Балтику досягають тільки Волині і 
  Полісся в неолітичну добу". Отже - цілковита прірва між праісторією України й 
  Польщі. "Ні з Балтиком, ні з Уралом не маємо нічого спільного", - зазначає 
  сучасний український вчений, і вже на еміграції у 1932 році з'являється, як 
  практичний вислід цього, поділ сучасних слов'янських народів на дві групи: 
  1. народів осілих і хліборобських ще в неоліті, як Україна, Югославія, 
  Чехословаччина; 
  2. народів номадів і звіроловів з підложжям урало-алтайським (Московія) і 
  балтійським (Польща, Білорусь). ("Синоптична таблиця праісторичної структури 
  слов'янських народів" В.Щербаківського). 
  Оповідають, що один із найвизначніших київських археологів інакше не називав 
  Москву, як "цей народ - парвеню, приблуда". Є в цім мимовільний вираз гордости 
  за свій край. 
  Досліди над трипільською культурою дали глибокі границі сучасним українцям, а 
  кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної пра-України, як 
  висловився один з українських учених у своїй праці, знов дає сучасним 
  українцям "доказ непорушности володіння своєю землею упродовж тисячоліть". 
  12. ДИНАМІТ АРХЕОЛОГІЇ 
  Володимир Б.Антонович, основоположник блискучої київської історичної школи 
  (В.Липинський, М.Грушевський. В.Щербаківський) на своїх викладах охоче давав 
  антропологічну характеристику окремих народів і між ними - москвинів. 
  "Москаль, - говорив професор, - має довгий тулуб і короткі ніжки, і коли він 
  сидить, видається вам високим. Коли ж устає і йде до вас, то вам здається, що 
  він підкрадається, щоб кинутись на вас..." 
  І професор, і студенти добре знали цю постать чужинця, майже символічну, що 
  підкрадається до кожного вислову української душі, щоб його затерти, 
  здеправувати, знівечити. 
  Цей самий професор свій вступ до історії українських земель викладав (в 
  70-80-х pp. мин. ст.) в університеті цілий рік. Лише для форми, для ока 
  москвина - вступ до історії, а в дійсности це був перший на Україні (а в тих 
  часах і взагалі в Европі) систематичний виклад протоісторії (праісторії) 
  рідного краю, опертої головно на археологічних даних. Викладав В.Антонович 
  потаємно, тому що в царській Росії не вільно було викладати ані археології, 
  ані праісторії. 
  Чому так? Чи це походило з бажання і в університетах наслідувати традиції 
  московської армії під час завоювань, а пізніш і московської адміністрації? 
  Пригадаймо собі. Фальшували історичні документи. Фальшували навіть свої 
  власні, не тільки чужі. Ось, напр., 23 квітня 1734 p. Російська Академія Наук 
  у Петербурзі вперше надумала видати історичні літописи, ідучи за прикладом 
  Києва і взагалі Заходу. На те надійшла резолюція Сенату й Синоду, що коштів на 
  те не видадуть, "понеже... там неіснуючі правди, що від них можуть піти 
  спокуси серед людей". Лише 112 літ пізніше, в 1846 році, ці літописи "з 
  поправками" змогли з'явитися в друку. Знаємо, зрештою, численні літописи, 
  свідомо сфальшовані, щоб довести право Москви до підбитих теренів, такі як 
  "Літопис Строганових", "Сказанія про Сибірську землю", "Повість про В'ятку" і 
  т.п. 
  Не тільки евристика (джерелознавство) історії, але й герменевтика (аналіза) 
  історичних джерел була так укладена, що треба б вважити її за звичайне 
  фальшування. Осине гніздо московських істориків принесло багато шкоди. Вони 
  затруїли душу не одного українця, почавши від Куліша і Костомарова. І то все 
  на те, щоб "не пішли від них спокуси на людей". 
  Але крім небезпек від документів і сумлінної історичної аналізи й синтези 
  існували для Петербургу й інші, ще наглядніш! небезпеки. Не можна ж було 
  фальшувати матеріяльних пам'яток історії. Треба було нищити, але як? 
  Остаточно можна було нищити, напр., портрети і монети українських монархів, 
  але як чинити з цілими будівлями, містами, особливо коли вони були не з 
  дерева? 
  Тут на допомогу московській науці стає традиція московських воєн. Уже від 
  початку історії Москви величезні міста, столиці розквітлих держав, як Новгород 
  Великий, Перм, В'ятка, були стерті ордами москвинів, а їхнє населення 
  вимордоване. 
  Зрештою, не оглядаймося на дуже давні часи. Ось як описує подорожний-очевидець 
  Е.Д.Клєрк (Clarke), професор з Кембриджу, здобуття московською армією 
  (Мініхом, Долгоруковим і т.п.) одної з найбагатших перлин античної цивілізації 
  - Тавриди (Криму) в XVIII столітті. 
  Ось москалі приходять до Херсонесу, повного тисячолітніх еллінських і римських 
  будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами. 
  "Руїни Херсонесу ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише 
  прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм 
  улюбленим заняттям - плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили 
  все, чого лише досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії 
  цеї країни" (Клерк, т. II). 
  Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні 
  храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з 
  наказу згори. 
  Ось приходять до Бахчисараю, де були не тільки арабсько-татарські, але й 
  готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі: 
  "Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито 
  цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама 
  займала цілу широку долину. 
  Нові завойовники знищили її цілковито, не зіставивши каменя на камені" (Клерк, 
  т. II). 
  В Керчі, місті Митрадата Великого, Картагені Евксинського моря, повного 
  пам'яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там, 
  зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе: 
  "В Керчі, зрівнявши з землею п'ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед 
  руїн близько тридцяти вбогих бараків" (Клерк, т. II). 
  П'ятсот античних будівель одночасно були знищені росіянами! 
  Мимоволі в холоднокровного шотландця-глядача при нотуванні своїх спостережень 
  виривається увага: 
  "Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там 
  теперішніх прегарних пам'яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і 
  московитські наїзники не зіставили б і корінця, який би показав, де було це 
  місто. В порівнянні з росіянами, навіть турки видаються освіченими і 
  культурними" (Клерк, т. II). 
  Прикладів "Нищення того, що послужило б до висвітлення старовинної історії", 
  можна було б наводити без кінця. Ці нищення відбувалися не тільки в часі 
  воєннім з поміччю порохових мін і залізних гаків, але і в часі спокійнім. 
  Історики Києва уже в XIX і XX століттях зазначують, що плани нових вулиць 
  російська адміністрація робила часто так, щоб, прокладаючи їх, усунути 
  старовинні будівлі. 
  Росіяни мусили це робити. Адже ж століття і тисячоліття дивилися на них з 
  презирством з тих храмів, веж і будівель. Адже ж підбиті чи сфедеровані народи 
  знаходили б у тих пам'ятках віру в себе, в свою давню велич і передусім у свою 
  індивідуальність, в красу власного, органічного життя. І це було небезпечне 
  для російської імперії, для її механістичности (цар, військо, урядова релігія 
  і тисячі адміністраційно-поліційних, зоднаковілих фельд'єгерів). Бо коли в 
  органічно зв'язаній британській імперії вартість обличчя її складових частин є 
  підкреслювана й король там є висловом ідеї співжиття, то тут було інакше. Тут 
  цар висловлював одну ідею - підбиття, а всі сімдесят важливіших народів РОСІЇ 
  були тільки менше чи більше колоніяльно зв'язані з метрополією-адміністрацією 
  - Петербургом. 
  І тому пам'ятки гордости народів були для Петербургу динамітом, що розсаджує. 
  Викладаючи те, як пізнати матеріяльні дороги свого найдавнішого минулого, 
  викладаючи вперше в цілій Европі археологію, професор Володимир Б.Антонович 
  розпочав боротьбу з Росією. Він (1830-1908) і його дружина археолог Катерина 
  Мельник-Антонович були перші, що з великим розмахом взялися до дослідів 
  органічних джерел України. Були тими, що супротиставляли динамітові військ 
  московських варварів динаміт археології. 
  13. ЗАКОХАНІ ПРОФЕСОРИ 
  Археологія сучасних десятиліть - це не запорошені скла музейних габльоток1 із 
  залізяччям, кістками і камінням, що їх ніхто не відвідує. Це щось інше. Нею 
  займаються люди уперті, завзяті ентузіясти. Ентузіясти пізнавання свого чи 
  чужого расового "я". Бо ж це "я", дароване Богом, є, може, більш укрите в 
  археології й протоісторії, ніж в історії. Чи ж не більше знайдемо до її 
  пізнання в чотирьох тисячах літ протоісторії, ніж у тисячі літ історії? 
  Зрозумілим стане нам уривок із промови проф. Брегтера (A.W.Brogger) на 
  відкритті І Археологічного Конгресу в Лондоні дня 1.V1II. 1932 року. 
  "Передісторія людства стала активним ферментом модерного життя, і ті, що її 
  студіюють, почувають себе тепер відданими реальній суспільній потребі. Наша 
  наука перестала бути приємною манією колекціонерів на малу ногу та ізольованих 
  антикварів. Модерні, гарні, молоді панни й хлопці, що тісняться в цій салі, 
  показують нам, яке буде завтрашнє лице нашої науки. 
  Та вже від наших часів техніка археолога піднеслася понад техніку копання 
  землі. Він користає тепер і з авта, і з літака не менш, як і з розкопових 
  інструментів. 
  Коли ж він працює над відбудовою минулого, то не тільки для марного 
  задоволення розворушити порох віків і смерти, але робить це свідомо, знаючи, 
  що будує нові підвалини для власного життя". ("Antropologie", XLII). 
  Чому археологія - це (поза біологією) найулюбленіша наука сучасности (особливо 
  в англо-саксонському світі)? Чому молоді люди і взагалі живі серця ентузіястів 
  віддають себе на службу цій науці? 
  Хто знає, може, тому, що там, у глибині цієї науки, живе золоте марево Великої 
  Пригоди, те, що вабило завжди білу расу. Тепер є знані всі міста світу і акції 
  золотих копалень в своїх ваганнях знайомі кожному біржовому агентові. Велика 
  незнаність є в глибині тисячоліть, і на відкриття скарбів незнаних міст і 
  чудесних культур поспішають каравани своєрідних Колумбів, Веспуччі, Єрмаків і 
  Лівінгстонів - археологів. 
  Пам'ятаймо про це, коли читаємо, напр., скромну замітку про засідання в Києві 
  Інституту Сходознавства. Там, напр., знайдемо: 
  "Проф. Дложевський у своїй доповіді говорив про найдавніші зв'язки української 
  території з Малою Азією, а також про Ольбію і Мілет, користаючись новітніми 
  археологічними даними" ("HOB. Восток", ч. 18). 
  Ця замітка не для колекціонерів і бюрократичних дідусів. Це -для мандрівників, 
  що розкошують. Власними руками відкривати велич і упадок, знаки віри й війни, 
  прагнення і гордість, відкривати і пізнавати історію - чи це не молодеча майже 
  радість? 
  Не диво, що не раз і сивоголові професори були в своїй праці закохані. І часто 
  цим своїм закоханням, своїм цілим єством охоплювали одне якесь місто і 
  працювали, сидячи в ньому дослівно й думками мов причаровані. Самі закохані, 
  вони вміли любов'ю її оживлювати і показувати здивованому світові, як казку й 
  як правду в камені, своє укохане місто. 
  Мало, що вони взагалі кохали українську археологію, як Антонович, 
  Мельник-Антоновичева, Біляшівський чи навіть чужинці, як чех Хвойко, 
  фінляндець Тальгрен, москвин Самоквасов чи швед Мартін. Вони вибирали окремі 
  міста. Міста або й тепер живі, як ось М.Макаренко - чудеса архітектури 
  Чернігова, або вже вмерлі, як ось Вадим Щербаківський, що вибрав собі 
  стародавній Гелон із валами на п'ятнадцять метрів заввишки і славною 
  традицією. 
  Ось перед нами місто Херсонес на Таврійському півострові. Описував'його ще 
  О.Аркас в 1848 році, згадували про нього і Бронєвський, і Палас, і 
  Сестренцевич-Богуш, і Клерк, пробували його розкопувати в 1888 p., і нарешті 
  аж Гриневич довершив пізнання цього велетенського торговельно-військового 
  центру на північнім Чорномор'ї. Це місто-державу, що її знаком була Артеміда з 
  ланею, зміцнювали і боронили упродовж шести віків такі боспорські й римські 
  вожді, як Скилур, Діофант, Асандр, Сильван, а пізніш вожді Візантії й Києва. 
  Багате й напружене життя його зачаровує дослідувача. Ще знаходить він серед 
  фігових садів і виноградників цистерни, гробівці й вежі; циклопічні мури міста 
  видні на віддаль кільканадцяти кілометрів. Маяк - фара, здається, ще стоїть 
  над морем, ще служать у храмах богині Діві, ще бринить між його колонами міт 
  про Іфігенію в Тавриді. Там багато є до шукання. Адже Страбон (І ст. до Хр.) 
  оповідає про мур, що тягнеться від Херсонесу до Меотіди, потужний мур на 360 
  стадій, із 10 вежами на кожній стадії. Розкопи проф. К.Гриневича (разом з 
  Янсоном) в 1924 p. виявили там вісім городищ-осель із монументальними 
  будівлями. По його Звіті інші вчені мусили назвати Херсонес Таврійський 
  "нашими Помпеями" або "українськими Помпеями". 
  Ось стає перед нами другий, ще більший ентузіяст, ціле життя закоханий в своє 
  місто. Він і вмирає з думкою про нього. Це -професор В .Фармаковський, а його 
  місто - велетенська Ольбія над Богом (Парутино), що існувала протягом 
  щонайменше 1200-1300 літ. Торгівлею своєю зв'язувала вона землі над Балтією і 
  за Уралом. Це, може, чи не найстаріше українське місто. Фармаковський у своєму 
  звіті в 1924 p. нараховує дванадцять античних нашарувань на території міста, 
  але є певні дані, що воно жило й перед еллінською колонізацією, - і вчений 
  говорить про розшуки архаїчної Ольбії. Не диво, що кохав це місто старий 
  Фармаковський, блукаючи серед написів, домів і форумів, решток храму Аполлона, 
  перебуваючи в гробівці Еврисивія й Арети, слухаючи голосів Крети, Атен і Риму. 
  "Дуже сильне й незабутнє враження викликають відвідини руїн Ольбії", - пише 
  чужинець, проф. Бороздін. 
  Чи згадувати розкопи третього міста, Пантикапею (Керч Таврійська) з його 
  військово-аристократичною культурою, з монументальними гробівцями, що в них 
  були закохані десятки вчених і мистців? Вже в третім десятилітті нашого віку 
  величезна Тамань-Тмуторакань, така ж колонія Великого Києва на півдні, як і 
  Новгород на півночі, теж дістає своїх закоханих дослідувачів. 
  Тоді ж оживилися досліди генуезьких пам'яток Теодосії Таврійської і Судака з 
  його славною фортецею. 
  В 1921 році розпочато розкопи в Усатові (8 верст від Одеси), що викликали 
  захоплення своїми багатствами. "Пам'ятки Усатова, - пише археолог, - особливо 
  розписна кераміка, фігурки і т.д., належать до трипільської культури, що так 
  пребагато виявилася і так широко розмахнулася на українській території". Проф. 
  М.Болтенко, директор Одеського музею, захоплений багатством Усатова. Воно для 
  нього є "результатом багатовікових складних взаємовідносин на різних великих 
  просторах від Середньої й Передньої Азії на південний схід та 
  егейсько-кретського світу на південний захід аж до середньоєвропейського світу 
  на північний захід (особливо краї Судетів і над Балтією)". 
  Вчені працюють. Недарма чужинці стверджують, що під Совітами українські 
  старовинності вивчені найліпше. 
  Не тільки під Совітами, але й деінде є закохані в свої старі міста українські 
  вчені. Ярослав Пастернак, напр.. назавжди зв'язав своє ім'я з прастарою 
  столицею князів - Крилосом коло Галича. 
  Він свідомо вивчає минуле з ІХ-ХІІІ ст., бо "сліди княжих теремів - це для нас 
  руїни палат римських цезарів, фундаменти церков їхніх владик - це останки 
  пишних римських святинь, а сліди княжих осель, стародавні цвинтарища та всякі 
  дрібні находи княжих часів - це для нас ті різні пам'ятки класичного життя й 
  мистецтва, що їх так часто добувають із землі на терен! Італії чи Греції. тже, 
  є нам чим похвалитися, бути на що гордими". (Яр. Пастернак "Княжими слідами", 
  1937). 
  Закохані археологи є закохані не лишень при бюрках і столиках - вони віддають 
  і віддавали найліпші сили, ціле життя на здобування минулого. 
  Уже на початку дослідів над трипільською культурою (1897 p.) бачимо таке 
  віддання в постаті Василя Доманицького. "Цінне відкриття нової' культури, з 
  якого почалася справді нова доба" в археологічних дослідах на Україні, 
  незвичайно цікавило тодішніх київських археологів, як Антоновича, 
  Біляшівського, Катрю Мельник та Хвойка. їх захоплення перейшло також на 
  студентів-істориків, що між ними був В.Доманицький". Як археолог він зробив 
  цінні відкриття при розкопах, однак археологічні екскурсії в недогідних 
  умовинах знищили його здоров'я: він помер у 1910 p. на туберкульозу. Любов 
  збирає жертви. 
  Але лишень під Совітами починається справжня мартирологія українських 
  археологів. Починає її пристрасна й велика постать Данила Щербаківського. Він 
  потрапив працювати серед тяжких обставин московського царату, зібрав і 
  упорядкував величезні цінности. Його виклади, знання та відданість захоплювали 
  молодь. Деякий час під Совітами він іще міг працювати і будувати. Однак 
  прийшли роки великої" втечі Москви від культури. Умисне руйновано розмахи 
  культури українців, затирано сліди її багатств. Совітські ж газети почали 
  приносити відомості з цієї' політики втечі від культури. "Частину музеїв у 
  Винниці, Одесі, Житомирі, Проскурові та інших містах України просто закрито, а 
  стан решток майна, що зберігся в них, невідомий... З архівів тисячолітньої' 
  Лаври невідомо куди щезли документи... У Святогорському монастирі на 
  Харківщині пропали історичні документи". ("Комсомольская правда"). 
  Києво-Могилянську Академію перемінено на ткацьку фабрику. І т.д„ і т.д. 
  І на цьому тлі стане зрозумілим трагічний жест Щербаківського. Замітка про 
  нього коротка, але говорить багато: "Др. Данило Щербаківський, який готувався 
  бути професором математики, ще в молодих літах захопився українською 
  археологією і, покинувши все, вступив на посаду помічника директора київського 
  музею, де діставав меншу платню, ніж сторож, бо московський уряд вживав усіх 
  заходів проти розвитку цеї інституції. Др. Щербаківський мав в організації 
  цього музею, а особливо в наданні йому українського напрямку, величезні 
  заслуги. Не маючи засобів на подорожі, він пішки, з торбиною на плечах, 
  обходив цілу Україну, вишукуючи всюди пам'ятки старовини, та водночас своїм 
  гарячим словом навертав змосковщену українську шляхту до рідного берега. 
  Зібрана ним величезна збірка українських портретів, які без нього, напевно, 
  згинули б в часі революції (понад 260 портретів з XVII-XIX віків), є 
  дорогоцінним датком1 до скарбниці української науки та культури, за що йому 
  будуть вдячні майбутні покоління. В часі революції та большевицької війни він 
  бадьоро продовжував свою працю, рятуючи в голоді та холоді улюблені музейні 
  скарби, але не витерпів знущання над ними настановлених большевиками 
  комісарів. Бачачи, що справа, якій він присвятив усе своє життя, передається в 
  брудні московсько-жидівські руки, яких завданням є нищити українські пам'ятки, 
  він вийшов темної ночі з музею і кинувся в Дніпро". (HOB. Час, ч. 2347). 
  Помер Данило Щербаківський у році 1927. 
  Дальші роки - це була чимраз швидша ліквідація, але вже не окремих ділянок 
  музеїв чи окремих учених. Людей висилано масово, а в початках 1937 p. 
  зліквідовано цілу Історичну Секцію Української Академії Наук разом з її 
  установами. Гине на вигнанні осліплений велетень Михайло Грушевський, а в 
  "Тематичному плані Академії Наук УРСР на 1938 рік" нема навіть рубрики для 
  історії й археології. В сучасній "Совєтській Археології" (журнал) майже нема 
  згадок про українську праісторію. Немов і не було української історії. А це 
  тому, що не стало тих багатьох відданих людей, закоханих у своє минуле. 
  Зостались тільки їхні могили. Але й ті могили є вказівками для будуччини. 
  В р. 1932, як оповідає один із чужинців, відвідувала група туристів наукові 
  інституції Києва. Чужинця найбільш цікавила правда щодо дійсного стану 
  української науки та її розвою. Скрізь зустрічав знайомі, шаблонні, похвальні 
  фрази про совітський уряд і його опікування українською наукою. 
  В подвір'ї Печорської Лаври, що її від 1930 р. перемінено на "антирелігійний 
  музейний городок", зауважив чужинець старого професора-емерита, ветерана 
  української науки. Підійшов до нього і отримав таку саму шаблонну похвалу 
  Совітам. Пізніш, коли чекісти, що супроводили чужинців, відійшли, старий 
  раптом ухопив чужинця за руку, потягнув в один із темних кутків Лаврського 
  подвір'я, показав на невеликий горбок і схвильовано шепнув: 
  - Це - могила Данила Щербаківського. 
  І в цьому була відповідь на питання щодо підсовітського стану української 
  науки та її закоханих професорів. 
  14. ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ МАТЕРІАЛ 
  Українські ентузіясти науки не перевелися, тільки працюють більш роздрібнено, 
  ніж досі, у Празі, Львові, Ужгороді, Берліні, Варшаві, в Америці. Але й те, що 
  зроблено в останніх десятиліттях у наукових асоціяціях Києва та інших міст 
  совітської України, - це величезна праця. 
  ^ По-перше, само збирання історичних і доісторичних пам'яток набрало 
  небувалого розмаху, - і це дало пребагату панораму історичних дій на терені 
  України. Коли археолог описує, скажімо, історично-археологічний музей в Одесі, 
  то в цьому описі знаходимо попросту ліричні тони захоплення. Це ж одність 
  панорами впродовж 3-4 тисячоліть: ці керамічні багатства трипільців, ці 
  йонійські пам'ятки державности, врешті вироби понтійської культури, 
  імпортовані речі з Єгипту й Крети, римська архітектура, староруська зброя, 
  венеційські й генуезькі багатства з часів хрестових походів, турецькі 
  нагробники, запорозькі відзнаки й старовинності... 
  Це ж історія говорить із старих римських і еллінських написів, що їх знаходимо 
  по наддніпрянських, наддністрянських, кубанських і таврійських містах, як 
  Тирас, Ольбія, Фанагорія, Херсонес. Ось варязький рунічний напис з о. 
  Березані, бронзові левині голови з-над Дніпра, бочівки на вино й оливу з-над 
  Дністра, кам'яні .причали з Ольбійського порту, велетенські запорозькі кітви з 
  Куяльника, зброя і врешті дивні монети цих праукраїнських держав (у формі 
  рибок), - їх є до двадцяти тисяч прерізних форм, місця, походження і часів. 
  Ця одність історично-археологічної перспективи дала віру в одність 
  українського організму. Мистці знайшли там щось більше -гордість з мистецької 
  творчости цього українського організму. Втіхою з духовного багатства України 
  напоєні томи "Історії української літератури" Михайла Грушевського, які в 
  великій мірі заслуговують на назву "Джерел української культури". В совітських 
  часописах часто зустрічалися вислови, що підкреслювали в описах міст 
  українську гордість. Наш Чернигів і Київ мають пам'ятки, не гірші від Равенни, 
  а Херсонес - це наші Помпеї, пам'ятки Тамані-Тмуторакані - це пам'ятки нашої 
  старої Венеції, - так говорили мистці. 
  Зрештою послухаймо голосу одного з них, що описує монументальне стінне 
  малярство. Його замітка віддає, власне, запал мистецького утвердження України. 

  "Цей матеріял, - каже совітський дослідник про пам'ятки Новгорода, Києва, 
  Чорномор'я, - є дійсно велетенський. Сам тільки сухий перелік пам'яток, що 
  часто знаходяться поблизу нас, зайняв би багато сторінок. Пам'ятки ці, такі 
  розмаїті щодо часу повстання, стилю, мистецької вартости, ждуть іще докладного 
  висвітлення на сторінках наших мистецьких журналів, а малярі, що ще не бачили 
  тих пам'яток, матимуть враження попросту об'явлення". 
  Врешті від захоплення істориячної панорами України, від захоплення багатством 
  її духовности в мистецтві приходить до дослідників-політиків захоплення її 
  економічно-політичною ролею упродовж тисячоліть. 
  Глибші історичні перспективи дали це захоплення. Археологія і протоісторія - 
  це для українських економістів-дослідників під Совітами була передовсім 
  історія торговельних взаємовідносин, історія торговельних шляхів. Це був як би 
  погляд з лету птаха: багато подробиць, що досі уважалися за важливі, 
  затиралося, зате виростали і вияскравлювалися своєрідні історичні повторення, 
  ритми українського життя, зв'язаного з пульсуванням історії цілого світу. І з 
  того погляду значення України виросло, як значення великої одиниці у 
  всесвітній історії. 
  Причина цього перелому поняття України має свої інші, не тільки психологічні 
  підстави. Довершилася в понятті українських учених велика зміна в 
  дотеперішньому образі відношення археології, протоісторії до властивої 
  історії. 
  Яке ж воно було досі? 
  З одного боку, неслушно історики не визнавали значення доісторичних студій і 
  археології. Однак так не повинно бути. "Результати і праці археологів повинні 
  бути знані в цілій повноті історикові, тому що багато епох не зоставляли 
  взагалі писемних пам'яток" (В. Щербаківський). Та чи вже така велика різниця 
  між доісторичними й історичними часами? "Велику рацію мають ті, що заперечують 
  сам термін "доісторія", доводячи історичну неспроможність та штучність його, 
  бо "доісторія" - це ж та сама історія людини, лише з тою різницею, що пізнають 
  її з різних джерел" (Б. Лунін "Східний Світ", 4-5. 1930). 
  З другого боку, історик дуже часто не бачив нічого устійненого в археолога, 
  ніяких висновків у доісторії. Недарма скаржиться проф. Юр. Готьє на ці "хиби 
  археологічної науки", на "уникання висновків і узагальнень", на "віддаленість 
  від історичної науки". 
  Вкінці сполучімо разом повище в добрій формулі автора "Нарисів матеріальної 
  .культури Східньої Европи" 0925): "Нагромадження та уникання узагальнень стало 
  в нашій археологічній науці обмеження себе IX століттям" (Готьє). 
  Отже, ця традиція була зламана, а зближення синтез протоісторії й історії дало 
  поглиблення значення території й одности її матеріяльних можливостей і 
  експансії впродовж знаного досі існування людства. 
  І коли ми читаємо блискучу синтетичну схему проф. В. Гурко-Крняжина "Великі 
  шляхи світової історії", перед нами виростає найглибша синтеза велетенського 
  матеріялу праці відданих українських учених: Україна як один із важливих 
  вузлів великих шляхів історії світу. Про це є мова в другій частині.