Про Велике Почаївське озеро, розташоване на півночі Рівненської області поряд із білоруським кордоном, від людей можна почути найнеймовірніші історії. Мовляв, місцеві рибалки не наважуються ночувати там поодинці, адже вряди-годи над плесом здіймається моторошний шум: щось стогне й виє, часом хапає під водою за ноги. І навіть удень із глибини підіймається чудовисько з велетенською пащею. Ті, хто на березі поводяться необережно, невдовзі гинуть наглою смертю... Втім насправді все, виявляється, набагато цікавіше...

А ХТО-ХТО В ГЛИБИНІ ЖИВЕ?..
Від траси Сарни – Столін до Вербівки, поблизу якої озеро, – майже сім кілометрів старою бруківкою. Маршрутка ходить лише двічі на добу, тому швидше діставатися пішки, обіч мочарів і лісу. Вербівка починається зі старовинного кладовища з круглою каплицею, древніх хат, складених із чорного віковічного брусу, з супутниковими антенами під дахом і таких самих древніх бабусь, що медитують на лавочках біля воріт.
Директор місцевої школи Анатолій Розанович із розумінням ставиться до нашої зацікавленості й розповідає легенду, яку ось уже 300 років вербівчани передають від діда до онука. Начебто колись давно, ще, як кажуть, за царя Гороха, на місці Великого Почаївського озера було заможне село. Мешкали в ньому розбещені богоборники. Коли ж до них у подобі злиденного старця зійшов Господь, вони, замість подати йому милостиню, кинули хліб у пилюку. Через таку зневагу Отець Небесний наказав землі розійтися під грішниками – і поселення поглинули хвилі.
У Вербівці не раз чули шуми й стогони з-під води, але свідки неохоче про це розповідають навіть близьким. Директор Розанович на озеро щоліта водить у походи з ночівлею дітлахів, але із жодною паранормальщиною не стикався. Каже, коли хтось щось і чув, то, найвірогідніше, це просто рухається озерний мул або виходять болотні гази. Єдина, на його думку, цікавинка – відмілина і камінь посеред озера, що невідомо звідки там узялися.
Ольга Твардовська, учителька Вербівської школи, провадить нас до своєї бабці, яка теж на власні очі бачила речі із затонулого поселення.
– Ми ще малі булі, – заспівує-говорить літня Ольга Козубовська на незрівнянному за шармом поліському діалекті, – колі батько ті кадовби воламі з озера притяглі. Ми з ніх ще долго худобу годувалі. Ще оконніци принеслі дерев’яні – такімі колісь окна знадвору закривалі.
Розповідає бабця, що історична назва Вербівки – «Рєчіця Васільовка». І що отого легендарного Василя, який першим оселився у цій місцині так далеко від майбутньої соші, ще й досі старші люди згадують незлим тихим словом... Ольга Твардовська повідала про унікальні лікувальні властивості почаївської води. Виявляється, озеро лікує псоріаз та екзему й швидко гоїть травматичні та післяопераційні рани. Щоліта туристів більшає, навіть ширяться чутки, що львів’яни мають намір будувати там санаторій.

ЧУДОВИСЬКО, ФАС!
...Дід Антон, досвідчений рибалка й лісник, а також підпільник-бандерівець, який двічі пошив у дурні НКВС і примудрився не загриміти у табори, лише хитро всміхається:
– Ходім до хати, бо щось холоднувато. Я тобі не легенди, а правду розповім!
Антон Купріянович Конюський – не просто старий, а найстаріший рибалка не лише в селі, а й в околиці. Сам, попри похилий вік, майструє човни й снасті. Рибу «ловив, ловлю і ловити буду», а в озері одна аномалія – не ведеться короп, бо «щось його жере, скільки не запускав».
– Мені про це розповідали баба, які померли у 39-му році, маючи більш як сотню літ, – згадує дідо. – Казали, що в Почаївському, понакривавшись лататтям, люди ховалися від татар. А коли прийшли совєти, уповноважений із райкому привозив брошурку. В ній розповідалося, що колись давно тут була велика пуща і безліч хижого звіра. Тому й перші люди, аби захиститися, збудували на стовпах просто у воді велике поселення. За Польщі ж був у нас німець Мікляр із Гданська, який орендував озера й ловив рибу. Я хлопцем бігав дивитися, як тягнули 200-метрового невода. І на власні очі бачив, як витягали з дна поїлки для худоби і віконниці зі ще дерев’яними цвяхами!
Питаєтеся, чи щось шумить і виє? – всміхається дід Антон. – І виє, і трубить! А хто не знає, що воно таке, справді може налякатися... Якось поплив я за живцями до канави, став в очеретах, аж раптом як загуде! Потім ще і ще раз! Я ж не звик боятися, підійшов до берега, з човна виліз, дивлюся, а то... лось. Здоровенний такий, на кілограм сімсот. Я йому й кажу: що робиш, чого людей лякаєш? А він подивився на мене і як затрубить...
Хоча глибина озера нині через радянську меліорацію не більш як 10 метрів, старий рибалка запевняє, що риба у Почаївському виростає до чималих розмірів. Надто соми, які тут сягають 50 й більше кілограмів.

...Восени над озером спокій і тиша. Лише де-не-де сплесне хвостом риба, а у верховітті лісу промайне вітер. Не видно і не чутно ані чудовиськ, ані паранормальних звуків...

«Недавно відпочивала тут компанія з Рівно-го, – розповідає Ольга Козубовська. – Жіночка пішла у воду й вискочила прожогом. Сказала, що побачила величезне чудовисько зі страшною пащею, з мушлями, порослою головою. Їй не повірили, але потім і решта побачили. Познімали намети, посідали у машини й утекли...»

«Кажете, що когось щось за ноги хапає?.. Був тут цілий анекдот, – розповідає дід Антон. – Приїхали туристи відпочивати, дві баби пішли купатися, а він, сом, здоровий такий, як коняка, підсунувся до них, заінтересувався, мабуть. І раптом як вивернеться, як не розтулить пащу! Вони – ходу з води. Сом за ними. Ті – на берег, і нумо кричать! Посідали в машини та й дьору...

Був, чув і бачив Олександр СІНКЕВИЧ
Джерело: simya.com.ua