1918, 5 вересня – радянський уряд прийняв декрет про «червоний терор», який проголошував боротьбу з контрреволюцією, спекуляцією та іншими злочинами шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і шляхом фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів».

Власне, терор та насильство більшовики на чолі з Леніним застосовували з перших днів захоплення влади. Вже 7 грудня 1917-го була створена ЧК (Всеросійська надзвичайна комісія) на чолі з Феліксом Дзержинським. Тепер же розправи набули небаченої масовості й стали одним із головних напрямків державної політики.

У журналі «Червоний терор» 1 листопада 1918-го один із головних організаторів «червоного терору» чекіст Мартин Лаціс відверто і цинічно коментував урядовий декрет: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору».

А Володимир Ленін засуджував «м’якотілість» репресивних органів і закликав «заохочувати енергію й масовидність терору проти контрреволюціонерів». 13 червня 1918-го було прийнято декрет про відновлення смертної кари (її показово відмінили відразу після Жовтневого перевороту).

Хоча якою була ціна більшовицьких гасел про відміну смертної кари може слугувати один із фрагментів книги Сергія Мельгунова «Червоний терор у Росії. 1918-1922», де описано «подвиги» адептів нової влади у захопленому на початку 1918-го Києві: «Вся… підлога великого гаража була залита … кров’ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними кістками, жмутами волосся й іншими людськими залишками, … жолоб у чверть метра ширини … був на всьому протязі до верху наповнений кров’ю. Поруч із цим місцем жахів у саду того ж будинку лежали поспіхом поверхово зариті 127 трупів останньої бійні… у всіх трупів розтрощені черепи, у багатьох навіть геть розплющені голови… Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а відривалися».

Власне, офіційно про початок «червоного терору» оголосив ще 2 вересня Яків Свердлов і тоді ж була видана відповідна постанова Ради народних комісарів. Наступного дня нарком внутрішніх справ Григорій Петровський (той самий, якого пізніше називатимуть українським старостою) у своєму розпорядженні бідкатиметься, що розстріли відбуваються недостатньо масово.

Що прикметно, навіть коли в 1921-го радянська влада проголосила НЕП, кровожерливий Ленін наголошував: «Найбільша помилка думати, що НЕП поклав кінець терору. Ми ще повернемося до терору й до терору економічного».

«Червоний терор» забрав величезну кількість життів, які майже неможливо обрахувати. Фахівці оцінюють кількість жертв червоного терору тільки органів ЧК до 50 тисяч. А Особлива комісія генерала Антона Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів за 1918-1919 роки оцінює кількість загиблих у 1,7 млн. чоловік.

Одна з найсумніших особливостей «червоного терору» – неймовірні тортури, яких зазнавали жертви насильства. В одній лише Україні Харківське ЧК практикувало скальпування і «знімання рукавичок з кистей рук», у Полтаві і Кременчуці священиків саджали на кіл. У Катеринославі застосовували розп’ятті й побивання каменями. В Одесі офіцерів прив’язували ланцюгами до дощок, вставляли в топки й смажили. Або розривали навпіл колесами лебідок чи опускали по черзі в казан з окропом і в море.

Вигадливість катів і масовий характер нелюдських тортур набагато перевершували все те, що творили нацисти у 1941-1943 роках.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті