29 січня 2017 року, у день легендарного бою під Крутами, у Києві на території Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника відбулося перепоховання останків відомого українського поета Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби. Могили стали першими на Алеї почесних поховань представників української військово-політичної еміграції.

У цей день про Олександра Олеся згадали, що аркуш копії оригіналу першої сторінки його вірша «Під Крутами», написаного у 1931 році, знаходиться у четвертому вагоні-експозиції музею Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут». Це один із наочних доказів про збереження в українській еміграції у 1920-1930-х роках пам’яті про героїчних крутян.

У 2008 році копію цього безцінного документу Центральний державний архів вищих органів влади і управління України передав Українському інституту національної пам’яті через представника в області для створення музейної експозиції на місці легендарного бою.

Ось цей вірш Олександра Олеся «Під Крутами»:

Ще до хутора далеко.
Натомився... шкода ніг...
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Пір'я струшував із себе,
Може, сонцю усміхавсь.
Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів:
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.
Я заснув і спав, як камінь.
Коли чую — хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав...
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв...
«Що з тобою, де упав ти?!
Зранив голову свою?»
Сумно й гордо відповів він:
«Так, я впав... але в бою...
Ти не чув хіба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмирали славно ми...
Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі.
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.
Оточив нас дужчий ворог,
Покосив усі квітки.
Обіцяли нам підмогу —
Не наспіли козаки...
Обіцяли нам набої...
Ах, коли б вони були,
Ми напевне їх розбили б,
Бо ми бились, як орли...
Десь захована там зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати —
І ми знайдемо її.
Ну, а ти, як прийдеш в місто,
Моїй матері скажи:
«Син твій впав в бою, як лицар,
Горда будь, а не тужи».
А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я — отаман... Я вестиму!
Зброю перший я знайду».
Мов крило, простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці...
Крикнув голосно і дзвінко:
«По набої, молодці!»
Наче скошені косою
В полі чистому квітки,
Як один, почувши голос,
Повставали вояки...
І пішли шукати зброї...
Спів поволі затихав...
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав.

Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті