Це був унікальний навіть як для кровожерливих сталінських часів суд. Вина розстріляних полягала лише в тому, що вони уявляли Україну окремою державою. Прокурор Харитонов - запам'ятайте це прізвище...
13 грудня 1940 р. завершилося слідство в найбільшого процесу в Західній Україні під час першої радянської окупації - "Процесу 59-ти", названому так за кількістю молодих українців, підсудних сталінського режиму.
Восени 1940 р. органи НКВД, використовуючи відшліфовані у Великому терорі в 1937-1938 рр. карально-репресивні методи, вже вдруге викрили сітку ОУН (перший раз - в березні 1940 р.).
Слідство тривало три місяці, а його результатом стали 8 томів (в середньому по 300 аркушів) матеріалів класичного для НКВД зразка: постанови про арешти та обшуки, анкети арештованих та протоколи допитів. Деякі документи часто писали на зворотах бланків польської поліції.
Переглянувши справу, без врахування свідчень самих учасників процесу (а їх є чимало), видно цинізм радянської системи у здійсненні "правосуддя".
У камерах опинилися здебільшого молоді люди студенти, а подекуди ще п'ятнадцятирічні діти - учні шкіл.
Разом - 37 юнаків та 22 дівчини.
Серед них керівників було лише вісім осіб, а решта - рядові члени ОУН та Юнацтва ОУН від весни 1941 р.
Головним завданням останніх було "вивчення націоналістичної літератури, залучення нових членів та популяризація ідеї незалежності України серед громадськості".
Масові арешти НКВД провів у вересні, а загалом слідство тривало три місяці - три місяці тортур.
Самі лише умови перебування у в'язниці (під час слідства молоді націоналісти були у тюрмі № 2, т.зв. „Замарстинівській") можна вважати тортурами.
Сирість камерних приміщень, тіснява, постійне недоїдання призводило до загострення та появи хвороб: у Івана Максиміва загострилася давно залікована виразка, а у Костя-Арпада Березовського - тиф, вперше він захворів ним у польському концтаборі, в Олени Матли від поганого харчування з'явилися екземи на шкірі.
Допити проводили вночі, а вдень спати забороняли (це звична практика слідства радянських органів). Кабінети слідчих були постійними камерами тортур ("гуманне" радянське законодавство дозволяло застосовувати фізичні методі впливу на допитах).
Як доказ фізичного та психологічного тиску у справі є "чистосердечное признание" Михайла Пакуляка, написане тремтячою рукою, що зовсім не схоже на каліграфічний почерк юриста з вищою освітою (на суді Пакуляк відмовився від цього зізнання).
Молодим оунівцям інкримінували змову з метою повалення радянського ладу, "зраду батьківщини", терористичну діяльність та шпигунство на користь Німеччини.
Підставою стало виявлення пропагандистської літератури із закликами до боротьби за Українську Державу (чи цю батьківщину вони зрадили?).
У чотирьох осіб вилучено по пістолету, знайдено склад з 9-ма ручними кулеметами та 11-ма гвинтівками (цікаво - з таким арсеналом якого масштабу повстання можна здійснити?).
Шпигунство ж полягало у переході радянсько-німецького кордону по націоналістичну літературу від Проводу ОУН, який тоді перебував у Кракові, у зоні німецької окупації Польщі.
У документі від 13 грудня 1940 р., що має назву "Следственное заключение", міститься історія діяльності ОУН у 1940-му - щоправда, написана вона рукою співробітника НКВД.
В "заключении", незважаючи на те, що судового засідання ще не було, вже сказано, який вирок кому винесено.
А наступний документ від 18 січня 1941 р. під назвою "Кримінальний вирок" повністю дублює попередній та завірений обласним прокурором Л.П. Харитоновим. Тим самим, що в червні 1941 р. санкціонує розстріли тисяч політичних в'язнів Львова.
В процесі 59-ти сталінське правосуддя "розщедрилося" на відмову від звичної практики, широко застосовуваної у 1937-1938 рр., - винесення вироків позасудовими органами: ОСО (особое совещание) при НКВД та військовим трибуналом при тому ж таки НКВД.
Готували процес у приміщенні обласного управління НКВД, зрежисований тим же НКВД.
Закритий суд відбувався протягом 15-18 січня 1941 р. Всі підсудні були засуджені за статтею 54, п. 2 та 11.
Із 59-ти осіб до розстрілу засуджено 42 українців (з них - одинадцять жінок).
До ув'язнення на 10 років в таборах, з "ураженням у правах" на 5 років та конфіскацією майна засуджено сімнадцять осіб.
Після перегляду справи до розстрілу засудили 22 осіб, до ув'язнення - 36, одна з підсудних, Ірина Пик, як громадянка США, виїхала за межі СССР.
Після суду львівських студентів - оунівців до виконання вироку утримували у в'язниці № 1, „на Лонцького", а декого - у тюрмі № 4, так званій "Бриґідки".
Частина вироків смертної кари були здіснені 14 квітня 1941 р. Вони стосувалися: І. Максиміва, М. Думанського, М. Вовка, С. Сороківського, С. Нирки, М. Гошка.
Щодо інших засуджених до розстрілу інформації немає.
Справа Б. Старки 18 січня 1941 р. була з невідомих причин передана на розгляд військового трибуналу військ НКВД УССР, котрий тоді ж засудив його до розстрілу. Вирок виконали через 7 місяців - 18 серпня 1941 р.
Депортації засуджених до таборів відбувалися лише 21 червня 1941 р. перед початком німецько-радянської війни.
P.S. Кому ж потрібно було розстрілювати молодь та депортувати дітей? Очевидно тому, кому страх як хотілося мати ще одну зірочку на пагонах.

Ігор Дерев'яний, Історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"
Джерело: Українська правда