ЄВРОПЕЙСЬКА УКРАЇНА - Портал чесних новини-Єдина Країна

Нурлан Джилкішиєв (Казахстан)

Редактор — Wed, 09 Mar 2016 14:54:48 GMT

Джилкішиєв Нурлан Абжапарович
народився 3 травня 1953 року.
Закінчив Шимкентський педагогічний інститут.
У 2004-му році обирався депутатом парламенту Республіки Казахстан третього скликання.
Член Спілки письменників Казахстану.

Погладь моє волосся
Чудовій болгарській поетесі Марії Магдалені Костадиновій

Погладь моє волосся, причаруй,
Неначе мавка, лісова богиня, –
Незаймана, не проклята, дитинна,
Мов далеч синя, в полі звабна рунь.

Жорстке моє волосся, та душа,
Не стоптана буремними літами,
Любові прагне, дива, а не краму,
Просвітленого, доброго вірша.

Я пам’ятаю лагідні долоні,
Бабусі й нені, що зціляли вмить:
Лиш доторкнуться – вже і не болить…
Погладь дочасно посивілі скроні.

Так ніжно й тихо… Наче я – той сокіл,
Ясний, ще не приручений до змов!
Освячені любов’ю, живемо,
А без кохання тліємо, мов попіл.

Зеленоокій жінці

Зеленоока, незбагненна жінко,
Прудка, мов сарна, і п’янка, як ніч!
Вам вишептало кольору родзинку
Тендітне листя з магії сторіч.

У цих очах – великих, не зужитих,
Проникливо чарівних, мов роса, –
Такі глибини й таємниці світу,
Яких ще жоден муж не описав.

Бо неможливо висловити словом,
Це – як сльозу сховати у рукав…
Безсилий перед вами казанова,
Який би місяць з неба не дістав.

Ці очі не ворожать, а кохають,
У них не помста – сяйво й висота!
Таку довіку не підкорить зграя,
Бо вільна й легкокрила, наче птах.

Зеленоока, незбагненна жінко,
Прудка, мов сарна, і п’янка, як ніч!
Вам вишептало кольору родзинку
Тендітне листя з магії сторіч.

Стрибає звабно місяць у ріку

Стрибає звабно місяць у ріку –
Мінливу, наче доленька, стрімку.
Та вітер, нагадавши про Стрибога,
Освячує прибульцеві дорогу.

В долині – спека, благодать – в горах:
У річки – прохолода на вустах;
Люблю таке – примхливе, особливе,
Заховане між скель дзеркальне диво!

Здається, лиш пірнеш в його тенета, –
Поділиться прийдешнього секретом.
Тож без вагань лечу, мов бог, з містка,
Кричу, немов ошпарений: «Ріка-а-а,

З якого ти течеш льодовика-а-а?
В твоїх обіймах – молодість п’янка-а-а!»
Жартую: «Як розлюбиш – проженеш…»
І враз луна у відповідь: «Авжеж».

Мій смуток

Мій смуток – місяця ріжок,
Який тремтить у холоднечі.
Бо винна без вини: ви – бог,
А я – лиш жінка, тінь під вечір...

З ребра, для насолоди – вам,
Вродлива, ніжна, кароока!
Так, першим, звісно, був Адам –
Господь потренувався трохи...

Мабуть, не все вдалось тоді,
Бо ж досвіду не вистачало...
Можливо, біс – у бороді,
Чи Єва – надто досконала?

Володарю, в яких краях
Ви краєте моє терпіння?
Якщо у всьому винна я,
Пора виходити із тіні!

Вже й не знаю, щось було чи ні?

Вже й не знаю, щось було чи ні?
Господу наснилось – не мені...
Все життя одненьким днем минає,
Похапцем згорає у вогні.

Зачаклую пошепки віршем
Той невигойний, пекельний щем, –
Хай моє не прощене минуле,
Не тривожить чуйний Ваш едем.

Бо відквітло – на душі рубці,
Зморшками – думки, чужі, не ці...
Тільки з Вами оживає мова,
І підкова гнеться у руці.

Кожен погляд незабутній – Ваш,
Неймовірно справжній, не міраж.
Знову доторкаєтесь лиш словом,
Що не зачерствіє, мов лаваш.

Як вояк, розіпнутий в бою,
Спрагло воду, мов джерельну, п’ю.
Повстає душа супроти неба:
Бачу Вас, кохаю… – не мою!

Вже й не знаю, щось було чи ні?
Господу наснилось – не мені...
Все життя одненьким днем минає,
Похапцем згорає у вогні.

Я озвуся

Я ще озвуся, друзі, після смерті –
Травинкою із келихом роси,
Весняним листям, чулим, наче Верді,
І соняхом, який пробачить всім...

Я відгукнуся перелітним птахом –
Лебідці вірній присвячу вірша;
І в клині журавлиному без страху
Летітиму у всесвіт, мов душа.

А може, стану вовком-сіроманцем
І навіть зграї гордим ватажком?
Зустрінуся на стежці з вами вранці
І... зникну непомітно, ніби ром.

Так, матиму тотем лихого звіра,
І битимусь відважно – за тотем!
Та щось відчую – відпущу вас з миром,
Ще, може, як сусіди, заживем...

З вітриськом розгуляюсь без упину,
Нестримно невагомий – у грозу;
Змахне кохана дивну порошину
Й непрохану – веселкою – сльозу.

Скоцюрбленим, замерзлим у негоду
Горобеням прилину у село, –
Отримаю окраєць хліба й воду,
Таке гостинне, рятівне тепло.

Як відігріюсь, полечу, бо мушу,
Цю людяність згадаю – я ж не крав...
Не зачерствіють, знаю, ваші душі,
Поділитеся всім, чим Бог послав.

Я голубом до вашої долоні
Довірливо і щиро доторкнусь –
Затуркочу ваш біль у сивих скронях,
Невигойний для лікарів чомусь.

До всіх, кого любив на цьому світі,
Із засвітів озвуся неземних...
Які ж ми ще на цій планеті – діти!
Хоч щось збагнули вже про нас самих?

А раптом я до вас прийду рядками –
Незнаними, раніше так не вмів...
І серце друга, крижане, мов брама,
Відтане в світлі благодатних слів.

Українською переклав Сергій Дзюба

«Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі…»

Майшев — Fri, 30 Jan 2015 22:42:59 GMT

«Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі…»

Тетяни і Сергій Дзюби. Остання кочівля любові : поезії / казахською та російською мовами – перекладачі Ауезхан Кодар, Володимир Ільїн. – Алмати (Казахстан): Золотий вік; Україна, Букрек, 2014. – 176 с.

«Ваші вірші, дорогий Сергію, мені дуже сподобалися. Вони напрочуд органічні, неначе зіткані з самого буття, ніжного, я б сказав, буття. У них – культ любові й повага до часу, до кожної миті.
А у Вашої дружини Тетяни вірші – суворіші, хоч теж надзвичайно цікаві! Це – цілющий бальзам на мої рани!!!
Радий, що на цій величезній планеті ми зустрілись, і що Ви виявилися такими небайдужими Людьми. Хай бере Вас Господь!»
(З мого листа до Сергія Дзюби, 20 травня 2014 р.)

Збірки українців Тетяни та Сергія Дзюби, хоч і вийшли під однією обкладинкою, – різні. Автори взяли участь у міжнародному літературному проекті, де відомі поети з різних країн переклали їхні вірші 55-ма мовами світу. Проект виявився дійсно унікальним і успішним: щодо цього українські письменники – подружжя з Чернігова, лауреати Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля (Малої Нобелівської премії) та багатьох інших почесних міжнародних літературних нагород, справедливо утримують пальму першості.
До речі, таку конфігурацію французький філософ Дельоз називав 1 + 1 і вважав, що тільки в таких множинах можна зберегти свою індивідуальність. Адже фактично автори об'єднуються лише в момент випуску книги, а якщо говорити про їхню творчість, кожен працює на власний розсуд.
Отже, які ж відмінності між ними? На мій погляд, у віршах Сергія переважає загальнолюдське начало, а в поезіях Тетяни – національне, але з невеликими застереженнями. Вони – з покоління, яке в 90-х було достатньо дорослим. І, тим не менш, молоді люди з радістю сприйняли буремні зміни. Перебудову, розпад СРСР, парад суверенітетів, дикий, однак все-таки ринок; адже з’явилася можливість читати й дивитися, що хочеш. Особливо остання обставина, а також дух глобалізму, безмірно розширювали їхнє сприйняття; й це розширене сприйняття є і в Тані, і ще більше – у Сергія.
У вірші «Дещо про любов справжнього непрофесіонала» він пише:

Душа філософа – щира й водночас недоторкана, як музика.
Я люблю Бога і відчуваю його присутність –
навіть у переповнених тролейбусах.
Тому мало ходжу до храму. Особливо на великі свята.
Там суєтно.

Відчуваєте? Тут – і культ філософа, й проникливе передчуття Бога, і внутрішня полеміка з тими, хто ці поняття профанує. Ось усе це я й назвав би пріоритетами інтелігенції 90-х.

* * *

На віях – осінь, в косах – перший сніг,
А очі прагнуть молодого літа…
Хотіти – гріх, і не любити – гріх,
І гріх любити неталановито!

Пречиста осінь, твій опальний друг
Цю старість приміряє лицемірно…
Одна метагалактика покірна:
Космічний біль і безкінечний круг.

А тут автор зайнятий переосмисленням поняття гріха. Адже зазвичай гріх – потурання своїм пристрастям, неможливість відмовитися від спокуси. Втім, у автора гріх – не покохати гідну жінку, однак і в цій любові треба бути виключно талановитим, а інакше – гріх! Причому це не якийсь абстрактний гріх, а гріх перед собою, смертним. Оскільки в порівнянні з життям Всесвіту, життя людське – жалюгідні крихти. Про це так незвично, образно – у другій строфі. Для мене тут, якщо говорити про філософію, вибудовується ряд від Жоржа Батая – до Жана Бодріяра. Такого теж не могло бути за радянських часів!
Поезія українки Тетяни Дзюби (Мурзенко) – це теж продукт свідомості, розширеної глобалізмом. Чого тільки немає в її талановитій, інтелектуальній творчості! Наприклад, у космології – яскраво виражена деміургія, коли жінка і море начебто рівні в своїх креаціонізмі та мінливості, виступаючи в якості організаторів земного буття; в релігії – це пам'ять про давнє язичництво (Перелесник), а також – про Ісуса.

Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі
а капельним співом над соборами сімома,
як на відстані подиху чорно і всюдисущо
розпросторює крила пес летючий Сімаргл.

Ти приходиш лічити шпиталі, шпилі,
штиль розколюєш диханням і танками свіч.
Ти розгойдуєш місто, як сýдно розгойдують хвилі,
у некрополі осені з вічністю віч-на-віч.
(«Балада про Перелесника»)

До речі, відчувається і вплив польського католицизму:

Я вперто раз-по-раз повторюватиму молитву,
так, наче вкотре, набираючи потрібний номер:
«Почуй мене, Господи, почуй...»
У костелі на березі річки
серед впокорених гордих шляхтянок,
з силуетами запалених свічок,
свічками зусібіч обступлених.
І тягтимуться вени, напнуті, шорсткі, тротуарів
до тебе, до річки.
І перетяті до води за полегшенням спадатимуть,
де на листках-човнах осінь відпливає,
багряними ордаліями за собою
спаливши мости.
(«Біля кляштору Босих Кармелітів»)

Тема бурхливої сучасності пронизує всю поетичну збірку Тетяни. А ось тема кохання подана ніби непомітно, буденно, без надриву, але так чарівно!

Я зіграю тобі свою юність,
ти зіграєш мені свою вірність,
природа чотири рази перефарбує
декорації…
(«Режисер приб’є до сцени монету…»)

І зовсім очевидний культ осені, через яку зазвичай у Тетяни проглядає ця сама любов:

хорали осені на вулиці Листопадового Чину
присмерк Європи присмак кави
резиденція мишачого короля
(предки львівських мишей прописалися
тут ще за Польщі та Австрії)
якого ніяк не вполюють кам’яні леви
наша зустріч випадкова веселкою край неба
(«хорали осені…»)

Мабуть, це через те, що обидва автори – на порозі осені. Треба думати, що й назва книжки – «Остання кочівля любові» – про це. Про те, що третій період свого життя потрібно наповнити змістом та значенням, і, природно, любов'ю в усіх аспектах цього слова.

Ауезхан Кодар,
казахський письменник, перекладач, культуролог, філософ,
головний редактор журналу «Тамир»

Пісня про батька від Сергія Дзюби

Майшев — Mon, 17 Feb 2014 14:37:32 GMT

Цікава творча співпраця склалася у письменника Сергія Дзюби з художнім керівником і головним диригентом Чернігівського академічного народного хору обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Коцуром, завідувачем художньо-постановочною частиною хору Анатолієм Покришнем і генеральним директором – художнім керівником обласного філармонійного центру, заслуженим діячем мистецтв України Юрієм Кравчуком.

Віднедавна в репертуарі хору (а цей колектив добре відомий не лише в Україні, а й далеко за її межами) з’явилися пісні Сергія Дзюби «Сивий птах» (пісня про батька) та «Сон древнього собору» (цю пісню Сергій створив у співавторстві з поетесою та істориком із Чернігова Оленою Терещенко). Причому Сергій Дзюба сам написав музику до своїх нових пісень. Ці твори вже не лише виконуються, а й високопрофесійно записані для радіоефіру й передані обласній державній телерадіокомпанії. Також ансамбль обласного філармонійного центру зараз працює над піснею Сергія Дзюби «Я намалюю сон» (музика й слова Сергія, ідея – Юрія Бедрика).

«Свого часу, тридцять років тому, я грав на баяні та гітарі, співав і створював пісні. Вони є в репертуарі кількох талановитих виконавців, – розповів автор. – Але потім почав писати книжки і так захопився (на сьогодні їх – 44), що увесь цей час практично не брав до рук музичних інструментів. А нещодавно раптом з’явилося таке бажання. Тож щирою дякую талановитим і шляхетним людям, які допомогли донести мої пісні до людей!».

Світлана БРАГІНЕЦЬ,
зав. відділом чернігівської бібліотеки ім. М. Коцюбинського

Сивий птах
(Слова і музика Сергія Дзюби)

1. Сивий птах на зиму відліта,
Клекотом прощаючись з селом.
Батьку рідний, де оті літа?
Може, їх насправді не було?!

Приспів:
Хто на скроні кличе заметіль?
Як чолом простерлась борозна?
Я візьму натомлений твій біль,
Щоб не несла смуток сивина.

2. Ще вберуться в білий цвіт сади,
Припорошать звідані стежки;
Та на них залишаться сліди,
Що лягли, як прожиті роки.

Приспів
Хто на скроні кличе заметіль?
Як чолом простерлась борозна?
Я візьму натомлений твій біль,
Щоб не несла смуток сивина.

Сон древнього собору
(Слова Олени Терещенко та Сергія Дзюби, музика Сергія Дзюби)

1. Зачепився місяць за дзвіницю,
Спить, стомившись, стародавній Спас.
Може, уночі собору сниться,
Як колись молився сивий князь.

Приспів:
Смеркли в сяйві прозорому
Куполи золоті,
Денним гомоном зморені
Стихли схили круті.

2. Під покровом темної завіси
Хмари з вітром рвуться в перегон.
Ніч на вістрі князівського списа
Срібні зорі забира в полон.

Приспів:
Димом вогнищ настояний
Терпкий запах землі.
Переможний клич воїнів
Вдаль несуть журавлі.

3. Згорне ніч розлогі чорні крила,
І світанком визріє блакить.
Хай відвага множиться і сила,
Щоб звитязі піснею гриміть!

Приспів:
Над шляхами далекими
Час нестримно пливе.
Пам'ять серця лелекою
У минуле зове.

Я намалюю сон
(Слова і музика Сергія Дзюби, ідея – Юрія Бедрика)

1. Я намалюю сон, щоб міг тобі наснитись
Безмежний, щедрий світ, а в ньому – ти і я.
Правічна голубінь, в яку не надивитись,
В очах твоїх ясних від щастя засія.

2. Відкинуть хмари тінь, і ніч навіє спокій;
Від пахощів вітрів серця охопить хміль.
І враз тобі до ніг, красуні ясноокій,
Осиплеться зірок небесна заметіль.

3. В долоні ти візьмеш тумани білоспілі,
І в спалахах зорі проснеться обрій мрій.
А я тобі зберу букет із ніжних лілей,
І тихо з ним зайду у сон чарівний твій.

«І ми з Тобою – всього лиш поети…»

Майшев — Thu, 02 Jan 2014 09:02:21 GMT

«І ми з Тобою – всього лиш поети…»

Tetiana Dziuba, Serhij Dziuba. Rozmowa mężczyzny i kobiety : wiersze wybrane / Przekład polski, wybór. Grupa «MARa»: Roksana Krzemińska, Marianna Chłopek-Labo, Anna Tylutka; ilustracje Jadwigi Kwiatkowskiej. – Lublin: Wydawnictwo Polihymnia Sp. z o.o, 2013. – 168 s.
Тетяна і Сергій Дзюби. Розмова чоловіка і жінки : вибрані вірші / перекл. польською, упоряд. Група «MARa»: Роксана Кжемінська, Маріанна Хлопек-Лабо, Анна Тилютка; ілюстрації Ядвіґи Квятковської. – Люблін: Wydawnictwo Polihymnia Sp. z o.o, 2013. – 168 с.

Відтепер польські читачі мають змогу познайомитися з творчістю відомого українського подружжя з Чернігова, адже Тетяна і Сергій Дзюби нещодавно видали свою поетичну книжку польською та українською мовами. Взагалі ж, вірші Тетяни та Сергія перекладені 50-ти мовами світу й надруковані в багатьох країнах. Появу їхньої польської книжки ініціювали перекладачі з групи «MARa» (Яґеллонський університет, м. Краків, Польща). Отже, ми – в будинку театру, перед нами – двоє акторів: чоловік і дружина. П'єса написана віршем у формі діалогу подружжя. Та на раз щось переплутається в сценарії – житейські умовності не керуватимуть уже поведінкою героїв, а рампа не розділятиме сцени та аудиторії. Ми, глядачі, – свідки життя, після якого залишаться наповнені любов'ю листи, немов квитки на спектакль, і сімейні світлини, як невикористані афіші. Не зустрінемо Офелії та Гамлета – авжеж, доведеться нам почути приховану музику віршів у звичайному імені.

Сергій і Тетяна Дзюби, подружжя поетів, надіслали свої тексти на вибір для перекладів. У дещиці томів перекладачі помітили деякі характерні риси: спільні теми, різні думки, одні ідеї, інші точки зору. Саме це стало основою для композиції цієї збірки. Уявіть собі, будь ласка, жінку і чоловіка, які сидять одне напроти одного, зустрічаються поглядами й подумки зосереджуються на одному питанні. Якби вдалося почути їхні міркування, можливо, ми збагнули б нарешті таємницю вічного нерозуміння статей?

Дія перша – станція Чернігів. Вона бачить буденність, що втікає далеко в ніч – своє спасіння. Тіні, довгі, мов колії, нагадують про долю жінки, для якої потяг став вирішенням усіх проблем; анна кареніна – її ім'я написане з малої літери, – як символ, а не спогад… Він чує тихий голос – якась жінка шепоче про свою тугу – це станція, яка була, є і буде завжди в одному місці. Станція чекає пасажирів, пасажири не чекають станції.

Дія друга – ковчег Ноя. Заспаний чоловік добігає до берега, але ковчег уже відчалив. Він запізнився, однак, покинутий і забутий, не впадає в розпач, адже врятувався від обраного люду та його долі! А жінка встигла на ковчег, але він виявився пасткою. Це – тролейбус, що везе її на роботу, подібну до вічних черг. А говорили ж про спасіння…

Дія третя – читання Біблії. Вона зосереджено стежить за словами вчених, записує їхні вказівки й звертає увагу на залежності. Бо там, де немає віри, – немає страху; а там, де немає світла, – не видно ночі. Тим часом його увага звернена на ринок, де продають усе – дослівно все! Тільки душу не ділять на частини, проте скидку на спасіння від месії отримати не проблема…

Ми, перекладачі, були в захоплені від віршів, які так відверто показують інтимність у стосунках між жінкою і чоловіком. У цій збірці Сергій не раз, як ліричне «я», вживає форму «ми», деколи звертається прямо до своєї дружини: «давай Тетянко літати на танці»…

Звісно, любовна лірика – це не нове явище в історії літератури, але нам ніколи не вдавалося почути голос Беатріче. У цьому випадку Беатріче не тільки відповідає – вона творить свою поезію. Завдяки цьому, ми можемо почути слова про одне кохання з двох джерел.

Роксана Кжемінська,
м. Краків, Польща

Проект «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 50 мовами світу»

Майшев — Wed, 15 May 2013 14:02:22 GMT

Міжнародним літературним проектом «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 50 мовами світу» зацікавилася письменниця і перекладач зі США Люба Ґавур.

Відомий фахівець переклала велику добірку талановитого чернігівського подружжя англійською. Цю роботу вже високо оцінив канадський літературознавець, письменник, доктор філології, професор Йоркського університету (Торонто) Марко-Роберт Стех. Раніше іншу добірку поезій Сергія і Тетяни дуже вдало переклав англійською знаний письменник, літературний критик, мистецтвознавець, співзасновник легендарної Нью-Йоркської групи, лауреат міжнародних літературних премій Богдан Бойчук (США).

Отже, резонансний проект за участю багатьох відомих письменників, перекладачів, науковців та журналістів з усього світу успішно продовжується!

Пропонуємо до Вашої уваги вірші українських поетів Сергія і Тетяни Дзюби: англійською – в чудовому перекладі Люби Ґавур, а також мовою оригіналу.

Англійською переклала Люба Ґавур

Serhii Dziuba

A little verse about the miraculous palms of the petite finch
Tetianka

I will come to you from out of poetry,
between palms I will warm the soul
all else the snows shall finish writing
Now no one can disturb a word.

If only the gentle fingers would recognize –
so balsamic, so Ukrainian
Let it be, this tale with the sad finale –
even so, still she is as though a child.

Let the frosts be filled with envy
and the new year awaits beyond the fence
in a sweet earthly swoon
suddenly it is your heart I'll meet.

KISSES
(Triptych)

I
Kisses, like morning light
scamper across your
face,
not oriented
after the sun,
though with their gentle
elusiveness
they resemble
tiny sun
bunnies.

Unfathomably transparent,
they crave to
grasp,
all of you;
yet breathless
from tenderness,
they perform a warm
comedic dance
inside your healing
palms.

Not reaching the unattainable!

II
A kiss – hope
carries the scent of time,
your braids
and ardent mouth.

It aches of seventh heaven
and the emeralds
of your thoughts.

Curbing the fervor
in a whisper,
falling to his knees
before the fortress of your

non-love (?)

And envies Galactica:
her celestial stars
slumber as elves
having discovered the eternity

of Supernovas...

III

Kisses-poets –
the greatest utopians:
each believes himself
the chief and true one
for You.

But their rhymes
rhythms
and colorings
cannot mirror
your eyes.

And when at the edge
of your smile
God appears, –

Kisses-poets –
who believe in God,
passionately, create
Harmony in nirvana.
... So
is born
the mystery
of Life.

* * *
Once I twice
entered into one and the same river,
in order to forever dissolve in her body.
And then, saturated with the Cosmos,
upon a fragile, ruby planet
I saw my childhood –

A dark-haired little boy,
who clasped my dreams
tightly to his breast.

“I've returned! Take me back!”
my mouth wanted to scream
but only stirred in dull muteness

and cursed in betrayal.

“You have a crumpled smile
and unbearably mature
eyes.

Our planets
are thinking about different orbits,
I don't want to be with you!”

resounded my childhood,
seating itself at my back
and I lost the river,
which I had twice entered...

… Leaving behind simple
trampled-upon
visions.

Yet it is very rarely that
I am awakened by greetings
from the ruby planet...

* * *
The heavenly sky has come to the pines.
Dreamy, to the lovers...
to bestow blessings.

People have seized the sky
and scraped out its dreams
and then made a hammock

And crucified it – between pines.

Ballad of a flower

I craved murkiness,
desertion,
the desert.
And was a familiar animal
of despair and weariness.
I lay beneath three quilts
a shriveled, startled
creature.
And it was not a paradox –
I was freezing.
And going mad, like a hundred
poets,
and could not manage
to extract even one thought
And called out to Jesus for help
And clenched in cupped hands
a feeble heart.
You became alarmed.

And awoke as a large
flaming Flower
in order to come to me
and unfold in petals.
I wanted warmth,
beauty,
dreams that come true.
And this was no paradox –
we drifted to sleep...

Twin doubles

I saw us both – she was similar to you,
And supposedly myself, only in ten years.
As though someone had conjured, or is now conjuring,
So that our doubles are appearing here on earth.

Their paths were intersected by a black cat.
Yet how did it come to traverse a beach?
And that woman – she was bronzed and ripened so!
I saw: he loved – her, and not another.

He had, it seemed more grayness.
And pain – in the eyes, and age – in his gait.
Perhaps, he also in the night devoted poems to her:
Nor could he betray her, nor lose her in life.

I saw them both – and was tempted to approach:
To only peer – a silent glimpse – somewhere beyond...
She cast a glance my way – upon a cloud so white-toothed
That now must separate the two of us by rain.

* * *
In yellowed leaves the autumn saddened,
And I was both the lovage and the thyme
that caressed your braids, my beloved,
in fresh spring sunny rain.

Somewhere the poplars wept in falling leaves,
Bitter blizzards rent the world in shards...
Oh, how you kissed away the pain
how with your heart you had the power
to mend the ice!

You are gone, while I, a hundred-year old man
Shuffled off into the world to suffer...
With a rustle of cranes' wings, the summer fades.
And autumn. As though eternal. Forever.

* * *
The sun smells
of snow and apples,
snow and apples
smell of the sun,
someone's life –
the promised land,
while we – are gypsies.

Translated from Ukrainian by Luba Gawur

Tetiana Dziuba

Day of Autumn Remembrance

It flared and burned out,
autumn...
it departed,
shrugging and
with a creak
of fragile
ice
on thin windows.

It grew distant,
having sown dead,
yellowed leaves –
unreal
flaming fireflies
that beckon
not toward warmth
but into winter.

A white, snowy greyhound
has already streaked through,
warily listening, sniffing,
with his wet
chilled tongue touching
our hands
and faces.

Yellow maple
crosses
beneath limpid
pools of puddled and
petrified crystalline striations –
the day of commemorating
autumn,
the day of unfallen
memories...

While winter,
like an ugly duckling
that hasn't yet dressed up
in its feathers,
attempts endlessly to clamber
into the emptied
lonesome heart
of nature.

While winter.
anticipating its futility
banishes from the coat hanger
the mid-season coat,
and, like an old akin*
in the garbled hoarse voice
of the winds
commences a long chanting
song.
__________________________

*akin – Kazakh traditional singer

The Sea
(tryptych)

I

The sea, coiling and whirling sadness in waves, splashed
and heaved
in a gigantic Medusa. It twisted and twirled, injured
against the shoreline, buried by the strewn pebbles
that like a roller smoothed out the strange work
of aquatic forces. The sea – alive and salty, like blood,
rocked the sated mosquitoes – reddish buoys.

Along the shoreline, as though fish-scales congealing
in air, women glinted alluringly. Palm leaves,
like cheap hand-fans, exchanged whispers
with parchment rustles. And I sympathized with the
fish that was swimming back to Turkey. Nostalgia – it's a terrible
thing.

II

The sea roared and resounded in diverse chords, repeating the truth
that people cannot comprehend. Rain delineated
the space – the velvet season. Insistently attempting to
win admiration, the window displays of the shop “Colonial goods”,
and proud parasols hoisted aloft in satisfaction.

Only the sea declined affectation, resisted cunning. It was
indifferent. The end of the wave became
a white-toothed smile in answer to the smiles
of the augurs.

III

Aivazovsky* belonged to the chosen and blessed –
He held in trust the temper of the sea.

He swam away. His gaze, as though a plane within an air hole,
breaks through in the water's depths. From time to time,
the sea hunches over, but does not regenerate
with a colossal surf, the wave retreats from the shore.
Seagulls, forever mesmerized by the sea,
recollect the time when the wave was
tranquil and wise, like a dolphin.

The expression color of a “sea wave” –
is offensive for in this color
are all the shades. ______________________________________________

* World-renowned painter of Armenian descent living and working in Crimea, most famous for his seascapes, which constitute more than half of his paintings. Ivan Aivazovsky is widely considered as one of the greatest seascape painters of all times.

Triptych

I

All wanderings – are not longer than mantras.
Within a mollusk in green ports
oscillates the northerly, while tomorrow –
a bird pierced by a ray of light.

Upon a cliff, a stony, dampened sacramental mantle,
with the screeching of breathless seagulls
An instant. The reckoning, like a thread – cut off.
Khazarian coins for tea

Shall scorch the road of the Kimmerii.
Words crawl into seashells –
And in the East, unyielding, glows
the lost khaganian dagger
In the constellation of lost souls.

II

I am, perhaps, from Anatolia, anatoliyivna.
By an amulet, via third skin, Tania,
shall I become one cast beyond the fringes
or the essence of the altar?

In a pagan tongue, with pre-faith trust,
(they are gathering firewood, and the sky is
chromatic with spectral pink streaks)
I fall to my knees – why from the south –
the returning beloved –
were torched?

III

Figures overgrown with evergreen.
Their bodies filled with living sap-flow.
Mummify the surrounding silence with a shot,
From twine, string coral beads...

And I myself I shall appear alone,
sorcering slave-girl-branka,
on the feast of your rite of kalyta
when with a wound red on the brow bone
A wilted brain shall wipe worlds away.

* * *
The time of poetry is passing
In autumn leaves the lines
convey the bitterness of maple.
The time of poetry is passing
Now comes the time for rain.
Dense heavy sullen skies
cloud thoughts,
no longer glisten the lights of dreams.
Upon the fiery auburn autumn,
hopes beam in burnished flares.
And words, cast in rhymes,
perhaps in closing,
fly off on wings of cranes
toward foreign dawnings.
The season of the rains erodes
the lines and stanzas and
washes them away.

* * *
The day withdrew with the train station's clatter
and shadows lengthened, like the railway tracks
that lead to the blind alley of night.
They are crisscrossed by women
diminutive anna-kareninas
for whom surcease of troubles
is guaranteed only till morning.

* * *
And there will be silence the color of hope,
And there will be tranquility the color of happiness,
And the apple will fall, cleaving in two
Its halves will be eaten by the happy lovers,
And they'll fail to notice a weeping Eve amidst the branches
Who cursed her long-ago avitaminosis.

* * *
The director will hammer the coin
upon the stage
and once again
commences
the theater season.

When abruptly
something goes awry
in the script.
The production of the Almighty,
where always there ruled:
You in the audience hall
I upon the stage
and precisely to the opposite.
No more will we be divided by the footlit ramp
of life circumstances...

We will not begin to alarm the shadows
of the classics,
you
will not call me by the name
Ophelia,
But from notes and letters
will compose a simple name,
to hear within it
a hidden music.

I will play for you my youth,
you will play for me your loyalty
Four times nature will touch up and tinge over
the decorations...

Afterward there will remain letters,
like tickets for an old,
cast-from-the-repertoire
show,
photos, as unused
posters,
ruddy snow, trodden-upon pain,
a ramp and a bit more time,

before we will be forever divided
by the curtain.

* * *
You will remain only a railroad station scene
at the precarious shelters of my life,
where a white gypsy in a black hall
cradles the fate of a wistful child.

You are just an image, wavering and flimsy
in the temple of farewells and yesterday's tea
you are a sign of the return of a mad race
which I avoided (or am still avoiding?)

Somewhere faithfulness and faith entwined at the roots.
There is no exit from the circle of magical rings.
And this pattern – in spectral shadows,
As though a tattoo etched on the body of an Indian-gaucho.

Is milady's flower, purified by pain,
upon the damp plank of illusory wellsprings
damming up the thirst of our love, the Golem*,
and light – the yearning of unseeing pupils. ___________________________________

* Golem – an artificial being, who, in contrast to a mythical being, is not created from clay, but is the result of the human mind and work ( fantastical, hyperbolic depiction of the search for such a creature by alchemists and cabbalists). In the household of his “creator,” the Golem performs a variety of difficult tasks – a reflection of the dream that in this manner, a person may be liberated for the sake of creativity. Emerging from submission, he becomes grotesque and unmanageable.

Translated by Luba Gawur September 2012

Люба Ґавур (США) – письменниця, перекладач. Народилася 1957 року в Клівленді (Огайо, США), куди у 1949-му емігрували її батьки, повоєнні втікачі. Вищу освіту – магістра в галузі слов’янських мов – отримала в Кент Стейт Університеті та в Торонтському університеті. Пізніше в Кентському університеті здобула спеціальність магістра з бібліотекарства. Жила і працювала в Торонто, Нью-Йорку, Празі, Києві. Нині мешкає у Кенті (Огайо). Пише поезії англійською та українською мовами. Перекладає з англійської українською і навпаки. Публікувалася в багатьох друкованих та інтернет-виданнях, зокрема в українських журналах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», американській газеті «Casper Star Tribune», польсько-англійському часописі «deKadentzya».

Я–звичайна людина, тому зовсім не переймаюся Книгою Гіннесса

Майшев — Sun, 21 Oct 2012 18:37:46 GMT

Сергій Дзюба: „Я – звичайна людина, тому зовсім не переймаюся Книгою Гіннесса…”

Що сказати про Сергія Дзюбу? Він – не заздрісний і добрий, настільки взагалі доброю може бути людина. І це – письменник! Знаю його, здається, років сто, і увесь цей час він буквально дня не може прожити без книжки. Протягом року читає понад 400 романів, поетичних збірок, творів для дітей… Звик трудитися без вихідних та відпусток, а щоб трохи відпочити, із задоволенням ходить пішки – щодня, за будь-якої погоди, „накручує” по десять кілометрів. Також він постійно обливається холодною водою. А навесні, влітку та ранньої осені купається в Десні: цього року відзначив День Незалежності п’ятикілометровим запливом… Нещодавно Сергій та його чарівна дружина – письменниця, науковець і журналіст Тетяна Дзюба прославилися просто неймовірним, як для українських літераторів, міжнародним проектом „Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 50-ма мовами світу”. З цього й почалася наша розмова.

– Сергію, у тебе й Тані – немало публікацій за кордоном. Відомі (навіть всесвітньо відомі!) письменники з усього світу перекладають ваші поезії. З чого все почалося? Як виник такий дивовижний проект?

– Думаю, кожному письменнику хочеться, щоб його твори перекладали іншими мовами. На Заході це – звична справа, особливо щодо перекладів англійською. Тільки-но знайомишся з успішним європейським літератором, як він уже цікавиться: „А ти публікувався англійською? Хто тебе переклав і де це надруковано?”. У моїх нових друзів вірші перекладені десятьма – двадцятьма мовами. Письменники в Європі активно спілкуються між собою, постійно зустрічаються на цікавих імпрезах та книжкових ярмарках у різних країнах – в Німеччині, Швейцарії, Франції, Великобританії… Їм зовсім нескладно, за першої-ліпшої нагоди, з’їздити до Праги, Софії чи Варшави. Практично всі (і не раз) побували у США. Вони взагалі звикли багато мандрувати!
Звісно, українські письменники поки що про таке можуть лише мріяти. На жаль, нашу літературу досі практично не знають у світі. Не читають не лише сучасних талановитих письменників, а й класиків – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського… Починаєш розмірковувати про Григорія Сковороду і чуєш у відповідь: „А хто це?”. Прикро, бо ми – анітрохи не гірші за інших, а то й кращі, якщо говорити про українську поезію!
Взагалі, пропагувати своїх митців за кордоном має держава. Як це давно й успішно роблять США, Франція, Німеччина, Великобританія… Та й у скандинавів і поляків є чому повчитися! На жаль, поки що українські можновладці не доросли до усвідомлення таких понять, як національна ідентичність, українська культура, українська література. Тобто вони абсолютно не розуміють, що в літературу потрібно так само вкладати кошти, як, наприклад, у спорт. Адже просто не привчені читати! Тому наразі у нас – єдиний вихід…

– Спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих!

– Авжеж. Тут для мене за взірець – Ігор Павлюк, який, по-моєму, має всі шанси стати першим всесвітньо відомим українським поетом. У нього вже є чудова англомовна збірка віршів, яка вийшла в солідному американському видавництві, а також поетичні публікації в авторитетних літературних журналах Великобританії. А нещодавно в Санкт-Петербурзі побачила світ його книжка віршів російською мовою. Я написав на неї рецензію з промовистою назвою „Єсенін. Висоцький. Павлюк”. Настільки був вражений і неповторною лірикою Ігоря Павлюка, і бездоганними перекладами! Знаю, що вже готова до друку його збірка польською… Одне слово, молодець!
Нас із Танею почали перекладати з легкої руки видатної письменниці, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Віри Вовк, яка вже багато років мешкає в Бразилії. Пані Віра з власної ініціативи переклала добірку наших віршів португальською та німецькою мовами для антології сучасної української поезії, яка вийшла в Ріо-де-Жанейро.
Згодом з’явилися переклади англійською (дякуємо відомому письменникові, співзасновнику легендарної Нью-Йоркської групи Богданові Бойчуку та поетесі зі США Любі Ґавур), французькою, іспанською, італійською, грецькою, шведською, норвезькою, фінською, японською, китайською, корейською, перською, івритом, чеською, словацькою, болгарською, албанською, сербською, хорватською, македонською, боснійською, литовською, грузинською, вірменською, білоруською, удмуртською…
Ігор Павлюк переклав нас російською (і готуються інші публікації в Російській Федерації). А науковці з Яґеллонського університету в Кракові Роксана Кжемінська, Анна Тилютка та Маріанна Хлопек-Лабо взагалі виявили бажання перекласти польською нашу поетичну книжку. Тобто на сьогодні маємо переклади 30-ма мовами світу. Проект продовжується – сподіваємося у перспективі надрукуватися 50-ма мовами.

– Варто зазначити, що це – талановиті літературні переклади, адже над ними працюють письменники, науковці і професійні перекладачі художньої літератури!

– Тому їх і друкують та розміщують на сайтах. Додам – усі переклади безкоштовні. Згодом видамо книжку з усіма текстами, біографіями й світлинами перекладачів.

– Так, це буде цікаво. А як ти взагалі знайомишся із зарубіжними літераторами?

– Головне, почати, а далі, переконавшись, що ми – люди нормальні і з нами можна співробітничати, вони зазвичай самі пропонують колег з інших країн – своїх приятелів. Кажу ж, там письменники активно між собою спілкуються і жодні кордони їм не заважають! Тож дякуємо відомим поетам: українці Анні Багряній, яка зараз мешкає в Македонії, болгарину Димитру Христову, албанцеві Єтону Келменді, іранцеві Сограбу Рагімі, грузину Раулю Чілачаві, поляку Войцеху Пестці, Олександру Кабанову – одному з найпопулярніших і найталановитіших сучасних російських письменників, Інзі Крукаускене (творчий псевдонім – Inga Dream) з Литви, боснійці Сеіді Беганович, удмурту Петру Захарову, білорусці Лілії Бондаревич (Черненко).
Немало посприяли нам і македонська письменниця (українка за походженням) Віра Чорний-Мешкова, голова Спілки українських письменників Словаччини, головний редактор літературного журналу „Дукля” та українського дитячого журналу „Веселка” Іван Яцканин.
Неабияк допомогли перекладачі художньої літератури: невтомна Ріта Кіндлерова – іноземка, а скільки зробила для пропаганди української літератури в Чехії! (фахівці надзвичайно високо оцінюють її роботу, зокрема переклад романів Оксани Забужко), доктор філософії з Греції Фотіні Папаріга, Ееро Балк із Фінляндії, норвежець Дагфінн Фолдйой – перекладач романів Михайла Булгакова та Бориса Акуніна, японець Хіроші Катаока – кандидат філологічних наук (до речі, дисертацію захистив у нашій державі), українці Всеволод Ткаченко, Сергій Борщевський, Іван Бондаренко, Надія Вишневська… Всі вони, як могли, підтримали наш проект.

– Тобі часом упорядники Книги рекордів Гіннесса не телефонували?

– Був один дзвінок, але з іншого приводу…

– Не важко здогадатися – ти ж три десятки своїх книжок присвятив дружині (на думку фахівців, це – очевидно, єдиний такий випадок в історії світової літератури)?!

– 40 книжок, якщо врахувати 9 радіокниг. Тобто все, що створюю, присвячую Тані: поеми і вірші, романи й оповідання, нариси і публіцистичні статті, есеї та рецензії, радіоп’єси й радіосеріали, казки та інші твори для дітей, гумор і пародії, пісні… Детективи, фантастику, пригодницькі книжки, мелодрами, документальні повісті і радіофільми на історичну та військову тематику…

– Неймовірно! І як на все це реагує дружина?

– Думаю, вона вже трохи звикла Власне, я ніколи не збирався робити з цього якусь сенсацію. То – моя внутрішня потреба. Врешті-решт книги – мої, кому хочу – тому й присвячую. Проте декому з літераторів-чоловіків це чомусь не подобається…

– Ну, ясно чому! Це ж імпонує їхнім дружинам – така вірність, ніжність, шляхетність… Взагалі, ти – надто позитивний, як для письменника, і це (з точки зору чоловіків) – підозріло!

– Однак я переконаний, що письменник має бути позитивним: жити за Божими заповідями й спати зі спокійною совістю. Тому, як правило, головні персонажі моїх книг – справжні чоловіки, здатні на героїчні, благородні вчинки: заради Батьківщини, коханих жінок, а інколи й зовсім незнайомих громадян. Взагалі ж, я – звичайна, нормальна людина, тому зовсім не переймаюся Книгою Гіннесса.

– Але ж ти прагнеш виокремитися, придумати щось нове. Наприклад, випустив книги у комплекті з радіокнигами, де говорять не актори, а реальні люди – безпосередні учасники всіх цих дивовижних історій. Тобто з твоєю допомогою вони відтворюють пережите. Персонажі книг грають самі себе!

– Я тоді почав працювати на радіо, і мене просто захопила ця ідея. Ще раз переконався, що життя – значно цікавіше за будь-яку вигадану виставу чи кінофільм. Причому ми не завжди працювали в студії – нерідко вирушали безпосередньо туди, де трапилася та чи інша пригода. Це неабияк допомагало моїм героям, адже вони – не професійні актори. Але в знайомій обстановці люди, які, по суті, вперше говорили в мікрофон, раптом „розкривалися” і починали блискуче імпровізувати!
Власне, і роман у міні-новелах для дітей „Потягуськи” ми зі співавтором – письменницею Іриною Кулаковською – готували спочатку для радіо, записуючи п’ятирічних малюків у дитсадку. За кожен запис всі юні учасники отримували від нашого мецената банани. Радіосеріал звучав в ефірі практично щодня – протягом двох років! Його безупинно хвалили і лаяли, проте байдужих не було. Виконавці головних ролей одразу стали „зірками”. Вони підросли, пішли до школи, однак і досі успішно виступають із „Потягуськами” .

– До речі, скільки бананів вони скуштували, доки готувалася ця книга? Може, ти рахував – просто з цікавості?

– Лічив не я, а меценат. Він і повідомив підсумковий результат, який виявився символічним: 222 банани!
Втім, ми створили й 36 радіоп’єс. Тут я вже запросив професіонала – заслуженого артиста України, актора Чернігівського Молодіжного театру Олексія Биша. Втім, і сам не відмовився від спокуси озвучити головні ролі у власних виставах. Просто в студентські роки грав у спектаклях театру „Поклик” Київського державного університету імені Тараса Шевченка, а також змагався в КВН – мої тодішні колеги по гумору нині знімаються в кіно, служать у театрах (саме так вони й висловлюються: актори служать, а, скажімо, підводники ходять морями-океанами), працюють у редакціях провідних українських газет і журналів. А Олександр Ткаченко тепер – генеральний директор каналу „1 + 1”…
Звісно, не мені судити, але радіо „Новий Чернігів” було доволі популярним (ми також працювали і в ефірі радіо „Мелодія”). Тому досі не розумію, чому чернігівська міська влада його закрила. Хіба ріжуть курку, яка несе золоті яйця?

– До того ж, у всіх своїх книгах (і радіокнигах) ти чудово розповідаєш про Чернігів та його мешканців – пропагуєш рідне місто на увесь світ! От, справді, немає пророка у своїй Вітчизні…

– Я люблю Придесення! І люди тут є надзвичайні, про яких просто гріх не написати. Тому, що б не трапилося, продовжуватиму свою справу.

– Втім, серед твоїх персонажів – немало і відомих людей!

– В основному, це – письменники, актори, художники, музиканти, науковці, космонавти, військові, спортсмени… Звичайно, я спілкувався і з нашими політиками: президентами, прем’єрами, спікерами, народними депутатами, однак такі інтерв’ю – не для книжок. Українські політики, по суті, не розмовляють, а виголошують гасла. Подібна риторика не витримує випробування часом. А в книгах має бути добре і вічне.

– Ти спілкувався з Георгієм Ґонґадзе – незадовго до його загибелі…

– У 2000 році я очолював громадську організацію журналістів „Чернігівський медіа-клуб”. Тоді інтернет ще не був таким популярним. Принаймні сам я ним не користувався. Але друзі показали мені ксерокопії матеріалів з „Української правди”. Автор вирізнявся безперечним талантом, а ще – сміливістю, інтелектом і почуттям гумору. Звісно, захотілося більше дізнатися про нього. Ми тоді мало не щотижня проводили творчі зустрічі з відомими й цікавими людьми, тож запросили Георгія завітати до Чернігова на таку дружню імпрезу. Він одразу ж погодився і незабаром приїхав – життєрадісний, усміхнений, вишуканий у манерах, на диво молодий, попри участь у війні й тяжке поранення.
Ми легко перейшли на „ти”. Своє ім’я – Георгій – він вимовляв через „Ґ”. Втім, представившись: „Ґеоргій Ґонґадзе”, запропонував: „Можна просто Ґія”. Так ми його й називали. Гість говорив жваво, із задоволенням: на одне моє слово він вимовляв сто. Однак це не було нав’язливо – відчувалося, що Георгій звик до публічності. Він виявився буквально невичерпний джерелом інформації. Вражали його життєвий досвід, простота й водночас – гідність та волелюбність, колоритний грузинський темперамент і гарна українська мова.
Звісно, не обійшлося й без дискусії. Як відомо, у 1991 році Георгій Ґонґадзе брав участь у антиурядовому повстанні в Тбілісі проти тодішнього президента цієї країни Звіада Гамсахурдіа. Ґія називав його диктатором, пояснював, що Гамсахурдіа узурпував владу й люто переслідував політичних опонентів, до яких потрапив, як „ворог народу” (під номером 28), і тато Георгія – Руслан Ґонґадзе – відомий грузинський режисер-кінодокументаліст.
Проте нам складно було повірити, що Звіад Гамсахурдіа, котрий на той час вважався символом свободи й демократії, син видатного письменника Константіне Гамсахурдіа (автора одного з моїх улюблених романів – „Десниця великого майстра”) – кривавий диктатор, як стверджував Георгій. Тим більше, тоді у Чернігові мешкав в еміграції близький соратник Звіада Гамсахурдіа – колишній депутат грузинського парламенту, класик сучасної грузинської літератури, кінорежисер, актор і журналіст Гурам Петріашвілі (потім він переїхав до Києва), який зовсім інакше розповідав про антизвіадистський заколот у його країні і дуже негативно оцінював діяльність промосковського ставленика Едуарда Шеварднадзе.

– Георгій щось говорив про свої стосунки з Олександром Морозом?

– На пряме запитання: „Ти – людина Мороза?” він відповів, що працює виключно на себе, як вільний, незаангажований журналіст. Звісно, у нього є власна громадянська позиція, тому й бореться з несправедливістю, критикує владу. Адже ЗМІ повинні контролювати дії можновладців, гостро реагуючи на їхні ганебні вчинки. З політиком Олександром Морозом „Українська правда” конструктивно співробітничає, але Олександр Олександрович – не роботодавець.
Ми поцікавилися у гостя, чи він не боїться, оприлюднюючи компромат на Леоніда Кучму та оточення президента. Ґія похитав головою, і почав спокійно розповідати, що за ним стежать якісь підозрілі особи, однак це аж ніяк не вплине на об’єктивність матеріалів у його інтернет-виданні.
Відверто кажучи, ніхто з нас і гадки не мав, яка небезпека чатує над Георгієм Ґонґадзе. Так, в Україні опозиційним журналістам погрожували, але їх не вбивали…

– Ти читав книгу відомого письменника-дисидента Віктора Єрофєєва „Енциклопедія російської душі”? Про неї багато дискутують – і в Росії, і в Україні. Єрофєєв відверто розмірковує про трагедію своєї нації, саркастично висміюючи її недоліки…

– Читав – правда, не в оригіналі, а в перекладі Василя Шкляра, який побачив світ торік у видавництві „Ярославів Вал”. Я навіть занотував деякі висловлювання російського літератора: „Не даремно росіяни змішалися з татарами, і тепер незрозуміло, чи то була Куликовська битва, чи просто громадянська війна. А якби росіянам насправді не сподобалася Візантія, можна було б, як на те пішло, перефарбуватися в католицтво. Запросили чи не запросили слов’яни варягів княжити – незначна суперечка, а те, що могли запросити (теж мені, знайшли кого: північних дикунів!), не впоравшись із собою, це точно.
Як важливо вміти не справлятися із собою, не бути жандармерією власної особистості! Усі із собою справляються, причісують інстинкти, стрижуть нігті, читають газети, а ми не справляємося. Ні з собою, ні один з одним. Ми вище за це.
Проте й інші теж із нами не справляються. Варяги не впоралися. Царі дали маху. Навіть Петро Перший не впорався. Бороди голив, стрільцям голови рубав, хуй у царя стояв, нічого не вийшло.
Росію час, нарешті, колонізувати. Як Африку. Колонізація Африці допомогла. Проклали дороги, стовпчики уздовж них поставили, червоно-білі, як у Франції. Навчилися казати „дякую” і „будь ласка”. Завезли в крамниці нормандські сири. Не все, звичайно, вийшло, не всі полюбили сири, животіють, як і раніше, гаснички світять, але щось усе-таки вдалося.
Попросити, щоб росіян колонізували. Без усяких потурань. Кого попросити? Тільки не німців. У тих нерви слабкі. Можуть росіян перебити. Вигідніше всією Росією попроситися до Японії новим островом. Або, за прикладом Аляски, відійти на торгах за сім мільйонів. І росіяни навчаться їсти нормандські сири, запивати їх бургундським вином. Зміняться нечувано. Але самобутність залишиться. Як у африканців. Ті все одно їдять руками. Вірять у своїх, не французьких богів. Носять божественний одяг бубу з королівською гідністю. Чим Росія гірша за Африку? А якщо гірша, якщо у нас немає бубу, немає хисту гідно носити одяг, немає гнучкості в пальцях і танцях, що тоді?”.
Безперечно, написано талановито, тому книжка й стала бестселером. Однак надто вже зневажливо росіянин Єрофєєв відгукується про своїх співвітчизників! Так, звісно, наш видатний меценат Євген Чикаленко теж інколи не витримував, називаючи у хвилини відчаю земляків „підлою нацією”. Але він віддано любив Україну – не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені: навіть свою землю продавав, щоб знайти гроші на випуск української газети!
Власне, є українці і є „хохли” – люди, які ганьблять своє, національне. За походженням вони – начебто українці, однак із тих чи інших причин перетворилися на манкуртів – персонажів відомого роману Чингіза Айтматова. Наші класики (Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш…) засуджували „хохлів”, проте ніколи не паплюжили Україну. А Віктор Єрофєєв зневажає свою Вітчизну. У нього росіяни – втілення зла на землі! Підступні, свавільні, облудні, нахабні, тупі, жадібні, жорстокі, заздрісні, байдужі, продажні, ліниві… Почитати Єрофєєва – ну, просто виродки якісь! І все це написав росіянин. Як же треба ненавидіти свою націю, щоб отак звинуватити її в усіх смертних гріхах?!
Пригадую, з якою любов’ю говорив про рідну Грузію Георгій Ґонґадзе. А які проникливі, прекрасні вірші присвятили рідній землі Рауль Чілачава та Гурам Петріашвілі, котрі вже десятки років мешкають в Україні! Можна не шанувати Едуарда Шеварднадзе, як пан Гурам, і водночас бути великим патріотом Грузії. Це – нормально. А те, що робить „господін” Єрофєєв… Є такий вислів – „п’ята колона”. Це – про нього.

– Що ти зараз читаєш?

– Вірші російського поета Ігоря Губермана. Мені там сподобалося про політичну ситуацію, адже скрізь – одне й те ж: в Росії, Україні, Білорусі…

Одна мечта всех краше и светлей,
Одну надежду люди не утратили –
Что волки превратятся в журавлей
И клином улетят к ебени матери!

Розмову записав Василь Слапчук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка,
почесний громадянин Луцька і Волині,
м. Луцьк,
2012 р.

ДЗЮБА (Мурзенко) Тетяна Анатоліївна

Майшев — Sun, 30 Sep 2012 08:50:52 GMT

ДЗЮБА
Тетяна Анатоліївна

Українська поетеса, критик, літературознавець, журналіст

Дзюба (Мурзенко) Тетяна Анатоліївна народилася 19 липня 1966 року в с. Брусниця Кіцманського району Чернівецької області. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка та аспірантуру Інституту літератури Національної Академії Наук України. Працювала завідувачем відділу Чернігівської обласної газети «Гарт», власкором газети «Молодь України» у Чернігівській області, викладачем Київського інституту «Слов’янський університет» та Чернігівського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, доцент. Член Національної спілки письменників України.

Авторка збірки поезій «Акомодація до часу» (2000), літературознавчої книги «Талант як міра ваги» (2008), монографії «Спрага народу і спрага Вітчизни. Публіцистика другої половини XIX — першої третини ХХ ст. : модель національної ідентичності» (2012), численних літературно-критичних і літературознавчих публікацій у газетно-журнальній періодиці та наукових виданнях; упорядник і автор антологій сучасної української поезії «Пастухи квітів» (1999) та «Станція Чернігів» (2002). Разом із С. Дзюбою та композитором М. Збарацьким написала цикл пісень.

Перекладає з білоруської. Твори Тетяни Дзюби перекладені 30-ма мовами світу. Друкувалася у багатьох вітчизняних та закордонних виданнях.

Лауреат премій імені М. Коцюбинського (2001), Б. Нечерди (2001), Д. Нитченка (2002), І. Кошелівця (2003), Г. Сковороди (2005), Л. Глібова (2011), П. Куліша (2012) та ін. Нагороджена Почесною грамотою Спілки письменників Білорусі (2010).

Tetiana DZIUBA

Майшев — Sun, 30 Sep 2012 08:48:08 GMT

Tetiana Dziuba

Ukrainian poet, literary critic, journalist.

Tetiana Dziuba (Murzenko) was born on July 19, 1966 in the village of Brusnytsya, Kitsmanskiy district of Chernivtsi Region (Ukraine). She is a graduate of the Journalism faculty of Kyiv National University, as well as a graduate of the pre-doctoral School of the Institute of Literature of the Ukrainian National Academy of Sciences. She is a doctoral student at the Journalism Institute of Kyiv National University, and a Ph.D., Associate Professor.

Tetiana Dzuba is a member of the Ukrainian National Union of Writers and Ukrainian National Union of Journalists.
She is the author of a collection of poetry, “Accommodation of time" (2000), a book of literary research, “Talent as a measure of weight" (2008), the monograph "The thirst of the people and the desire of the Fatherland. Journalism of the second half of the XIX – first third of the twentieth century: a model of national identity "(2012), as well as numerous literary critical and literary publications in newspapers and magazines, periodicals and scientific journals. Also, she is the creator and author of the modern Ukrainian poetry anthologies, "The shepherds of the Flowers” (1999) and "Chernihiv Station" (2002), and the poetry collection "Coffee for the Angels" (2002, 2004).

Together with Serhii Dziuba and composer Nicholas Zbaratskii, she has written a cycle of songs. She also translates from the Belarusian language.

Tetiana Dziuba is the winner of many international and national awards. Her works have been translated into 30 languages and published in Ukrainian and foreign editions.

Translated by Luba Gawur

Serhii DZIUBA

Майшев — Sun, 30 Sep 2012 08:30:10 GMT

Serhii DZIUBA

Ukrainian poet, novelist, essayist, playwright, translator and parodist, critic.

Serhii Dziuba was born September 20, 1964 in Piryatin, Poltava Region (Ukraine). He graduated from the Journalism faculty of Taras Shevchenko Kyiv State University. He worked for Ukrainian and foreign newspapers, magazines, and radio stations. He served in the Army (major of supply).

Serhii Dziuba currently lives and works in the city of Chernihiv. He is President of the local organization of journalists, writers and researchers, "Chernihiv Intellectual Center". Mr. Dziuba is also the chairman of the Chernihiv branch of the Ukrainian National Union of Journalists, He is an honoured professor at the Lutsk Institute of Human Development of the University "Ukraine", and a member of the Ukrainian National Union of Writers.

His 31 books and 9 audio-books are devoted to his wife - novelist, journalist and literary critic Tatyana Dziuba. (As the experts say, this is the only such event in the history of world literature).

Serhii Dziuba is the author and director of 36 radio-plays, in which he played a major part. Addionally, he has compiled and published ten anthologies of modern Ukrainian poetry and prose, and translated from the Belarusian language, as well as co-authored songs.

Serhii Dziuba is the winner of many international and national awards. His works were translated into 30 languages and published in 23 countries. They were read, listened to and perused in books, newspapers, magazines, radio broadcasts, television and the Internet by more than two million people around the world.

Translated from Ukrainian by Luba Gawur

ДЗЮБА Сергій Вікторович

Майшев — Sun, 30 Sep 2012 08:26:19 GMT

ДЗЮБА
Сергій Вікторович

Український поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, пародист, критик

Дзюба Сергій Вікторович народився 20 вересня 1964 року в м. Пирятин Полтавської області. Служив у війську. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Живе в Чернігові. Працював у закордонних, всеукраїнських та чернігівських ЗМІ. Нині – президент міжнародної громадської організації «Чернігівський інтелектуальний центр», голова Чернігівської міської організації Національної спілки журналістів України, почесний професор Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна». Член Національної спілки письменників України.

Автор 31-ї книги та 9-ти радіокниг, присвячених дружині – Тетяні Дзюбі (на думку фахівців, це – єдиний такий випадок в історії світової літератури); автор і режисер-постановник 36-ти радіоп’єс, в яких зіграв головні ролі; упорядник і видавець 10-ти антологій та збірників сучасної української поезії і прози; перекладач із білоруської мови; автор пісень.

Твори Сергія Дзюби перекладені 30 мовами і надруковані в 23 країнах. Їх прочитали, прослухали і переглянули в книжках, газетах, журналах, по радіо, телебаченню та в інтернеті понад двох мільйонів людей з усього світу.
Нагороджений медаллю Міністерства оборони України «За сприяння Збройним Силам України» (2009), почесними грамотами Кабінету міністрів України (2004) та Спілки письменників Білорусі (2010).

Лауреат премій імені М. Коцюбинського (1998), М. Гоголя (1999), В. Стуса (1999), Д. Нитченка (2000), І. Кошелівця (2003), Г. Сковороди (2005, 2011), В. Чорновола (2010), М. Лукаша (2010), П. Куліша (2011), Л. Глібова (2012) та ін.