1 серпня 1889-го в селі Софине на Полтавщині народився Олександр Якович Шульгин, державний, громадський, культурний та науковий діяч, дипломат.

Походив із козацького старшинського роду. Його брат Володимир Шульгин загинув у бою під Крутами.

Закінчив гімназію із срібною медаллю. Навчався на історико-філологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету, там же деякий час працював асистентом (1915-1917). Активний учасник українського політичного життя в Петербурзі.

З початком Української революції 1917-1921 років повернувся в Київ, присвятивши все своє подальше життя боротьбі за українську державність. Належав до Української партії соціалістів-федералістів. Член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. Один з організаторів З’їзду народів Росії в Києві у вересні 1917-го. У складних міжнародних умовах того часу домігся фактичного визнання України Францією та Англією, юридичного – державами Четверного союзу, українські дипломатичні місії існували в столицях Швейцарії, Німеччини та її союзників.

За гетьмана Скоропадського відхилив щонайменше три пропозиції щодо міністерських посад. Голова політичної комісії української мирної делегації на переговорах з Радянською Росією влітку 1918-го, посол України в Болгарії. Представляв УНР на Паризькій мирній конференції (1919), очолював українську делегацію на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві (1920).

«Коли ми в 1919 р. з’явилися в Парижі перед міжнародним форумом, чужі люди ставили під сумнів існування української нації. Треба було пробивати мур байдужості, ігнорації, ворожнечі, – згадував Олександр Якович. – І все ж мені разом з моїми співробітниками пощастило невсипущою працею навколо Ліги Націй до певної міри пробити шлях, поставити українське питання на порядок денний міжнародної політики. Кожен крок вимагав напруження всіх наших сил. Мінімум наслідків досягався максимумом зусиль».

Професор Українського вільного університету і Українського Високого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі. З 1927-го мешкав у Парижі, брат активну участь у житті української еміграції. Міністр закордонних справ (1926-1936, 1945-1946), голова Уряду УНР в екзилі (1939-1940). Один із лідерів прометеївського руху (руху поневолених більшовиками народів Росії за створення своїх національних держав). Виступав проти терору, голоду та примусової праці в УРСР.

У вересні 1940 р. заарештований нацистами разом із сином Ростиславом, 7 місяців провів у в’язниці. Після Другої світової війни зосередився на науковій діяльності, хоча й продовжував роботу в міжнародних організаціях.

Автор ряду розвідок з історії української державності: «Політика» (1918), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «Україна проти Москви» (1935). Великою популярністю користувався його підручник «Нариси з нової історії Європи» (1925).

Помер 4 березня 1960-го в Парижі (Франція).

«Ми були безсилі: ми були звязані з Росією. Ми десятками, вже сотками літ мусіли жити її життям, переживати всі хвороби, якими вона хворіє: то над нами панував безудержний обскурантний деспотизм, то така ж безудержна большевицька стихія. І доки не поставимо ми мура, що зветься державним кордоном, доки не закріпимо ми нашого національного життя своїм власним тілом, доти ми завжди будемо іграшками серед тих стихій, які будуть колихати східню Європу і половину Азії».
(Шульгин Олександр. «Російська революція та Україна». 1927)

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті