У 70 років Йосиф Сліпий вийшов із радянського табору. За плечима були чотири вироки й 18 років неволі. Попереду — життя, у якому він поверне голос Церкві, яку москва оголосила знищеною.
Сьогодні, 7 вересня, минає 42 роки, як відійшов у вічність Йосиф Сліпий — патріарх, кардинал, учений і один із найсильніших духовних провідників України ХХ століття.
Він народився 1892 року в багатодітній хліборобській родині в селі Заздрість (Тернопільська область). Уже в п’ять років умів читати й писати — його навчив старший брат Роман.
Здібного юнака помітив митрополит Андрей Шептицький. За його підтримки Йосиф навчався у Львові, Інсбруку, Римі та Парижі, захистив докторську працю з богослов’я, володів латиною, грецькою, німецькою, італійською, французькою та англійською мовами.
Повернувшись до Львова, він став ректором духовної семінарії, а згодом очолив Богословську академію. Під його керівництвом вона перетворилася на один із головних осередків української науки та духовної освіти.
Але попереду на нього чекали не університетські аудиторії.
Наприкінці 1939 року, коли Західну Україну вже зайняли радянські війська, Андрей Шептицький таємно висвятив Йосифа Сліпого на єпископа з правом наступництва. Митрополит розумів: на Церкву насуваються репресії, тому вона не повинна залишитися без провідника.
Після смерті Андрея Шептицького 1944 року саме Йосиф Сліпий очолив УГКЦ.
У ніч на 11 квітня 1945 року радянські спецслужби заарештували його разом з іншими греко-католицькими єпископами. Наступного року на організованому владою Львівському псевдособорі оголосили про «ліквідацію» УГКЦ та її приєднання до російської православної церкви.
Але спочатку москва хотіла отримати згоду самого митрополита.
Йосифу Сліпому пропонували свободу, високий церковний сан і можливість продовжити наукову працю. Вимагали одного: зректися Папи Римського, визнати ліквідацію своєї Церкви й закликати вірян перейти під владу московського патріархату.
Він відмовився.
За наступні 18 років Йосифа Сліпого судили чотири рази — у 1946, 1953, 1958 та 1962 роках. Він пройшов пересильні тюрми, каторжні роботи в сибірській тайзі, Печору, Інту, Єнісейськ і табори Мордовії.
Холод, голод, виснажлива праця, нескінченні допити — радянська система намагалася змусити його погодитися, що Української Греко-Католицької Церкви більше не існує.
Але навіть у таборах Йосиф Сліпий залишався її главою. Таємно служив літургії, сповідав, хрестив, вінчав і висвячував священників. Писав послання до вірян, надсилав протести радянській владі та працював над багатотомною історією Церкви в Україні.
Йому знову пропонували свободу. Під час останніх переговорів вимагали поїхати Західною Україною й переконувати людей перейти до московської церкви.
Йосиф Сліпий відповів, що погодиться хіба під конвоєм — «як німий свідок Церкви, що мовчить».
У 1962 році 70-річного митрополита оголосили «особливо небезпечним рецидивістом» і перевели до колонії особливого режиму. Після років голоду, холоду й каторжної праці це могло закінчитися для нього смертю.
Та про українського митрополита вже знав світ. За його звільнення клопотав Папа Іван XXIII. До переговорів долучилися президент США Джон Кеннеді та американський журналіст Норман Казінс.
У січні 1963 року радянська влада нарешті поступилася. Йосифа Сліпого звільнили — без реабілітації та без можливості повернутися до Львова.
Сам митрополит не хотів залишати Україну й переслідувану паству. Погодився лише після наполягання Папи, зрозумівши, що в Римі зможе стати голосом своєї Церкви перед світом.
Перед від’їздом Йосиф подбав про тих, хто залишався в підпіллі. У московському готелі він таємно висвятив Василя Величковського на єпископа, щоб УГКЦ в Україні не залишилася без проводу.
9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий прибув до Рима.
Йому було майже 71. За плечима — 18 років неволі. Та замість спокійної старості він фактично почав життя заново.
Йосиф Сліпий виступив на Другому Ватиканському соборі й розповів світові про переслідування українців та їхньої Церкви. Він домагався створення Українського патріархату, став кардиналом, заснував Український католицький університет у Римі, створив бібліотеку й архів, відновив монастир студитів.
А ще збудував у Римі собор Святої Софії — духовний дім для українців, розкиданих по світу, і символ храмів, яких вони були позбавлені на Батьківщині.
Патріарх об’їхав українські громади Європи, Америки та Австралії, об’єднуючи людей навколо Церкви й України. Його заклик «Великого бажайте!» став підсумком усього життя людини, яка після таборів не просила для себе спокою, а знову бралася до праці.
Йосиф Сліпий відійшов у вічність 7 вересня 1984 року в Римі. У своєму заповіті просив поховати його в соборі Святої Софії, але залишив одну надзвичайно важливу умову.
Коли «постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід», його домовину мали повернути на рідну землю й покласти у соборі Святого Юра поруч з Андреєм Шептицьким.
У 1984 році це могло здаватися нездійсненним.
Але через п’ять років УГКЦ вийшла з підпілля. Ще через два Україна відновила незалежність.
У серпні 1992 року патріарх повернувся до Львова.
Від аеропорту до центру міста люди стояли обабіч дороги. Багато хто ставав навколішки перед домовиною Йосифа Сліпого, якому радянська влада не дозволила повернутися додому живим.
Після кількох днів прощання його поховали у крипті собору Святого Юра — поруч з Андреєм Шептицьким. Саме там, де він заповідав.
Йосиф Сліпий повернувся в Україну, де його Церква вже вийшла з підпілля, а держави, яка тримала його за ґратами, більше не існувало.

Джерело: Українська перемога>