З початком німецько-радянської війни в СРСР стали практикуватися масові розстріли ув’язнених. Вже 22 червня почали вбивати заарештованих у Львові. А 23-го трагедія сталася в Луцьку.

Тут утримувалося понад 2 тисячі осіб, в тому числі – активісти ОУН, патріотично налаштована молодь, духовенство, наукова і творча інтелігенція. Їх планувалося евакуювати, однак у перший день війни тюрма зазнала незначного бомбардування (на територію тюремного двору попали дві бомби), а з Москви, після деякої паузи, надіслали телеграму про розстріл в’язнів за списками, затвердженими прокурором. Найперше закатували близько 70 чоловік, засуджених до найвищої міри покарання. Їх навіть не стріляли, а по-садистські заколото багнетами.

23 червня побачила світ директива наркома Держбезпеки СРСР Меркулова № 2445-М про розстріл в’язнів у тюрмах західних областей України «у зв’язку з початком війни з Німеччиною». Це, власне, навіть аргументом назвати складно. Щось із циклу «я так хочу». Кати таки звільнили 84 особи – малолітніх та засуджених за незначні злочини. А решту, майже 2000 чоловік, розстріляли. Розстрілювали всіх, навіть тих, щодо кого лише велося слідство.

По обіді в’язнів вивели у двір для прогулянок, і почали холоднокровний розстріл людей, які несамовито бігали по території, марно сподіваючись вирватися із лабетів смерті. Однак пощастило одиницям. Робили все поспіхом, оскільки розвідка доповідала, що німці знаходяться на відстані всього семи кілометрів. Величезне подвір’я було застелене трупами та шматками тіл (це стало наслідком використання не лише кулеметів, але й гранат), довжелезна стіна двоповерхового крила в’язниці вся доверху забризкана кров’ю. Але ще не встиг розвіятися дим від пострілів, як надійшло уточнення: до ворога насправді 25 км. Тож страчених встигли прикопати в ямах, які «полито керосином і випалено», а потім ці місця ще й посипали вапном. «Поховальну команду» становили ті, хто якимось дивом залишився живим у цьому божевіллі. Їх мали розстріляти останніми, вони вже копали для себе чергову яму, однак через стрілянину і наступ німців (увійшли у Луцьк лише 25 червня) охорона все покинула і втекла.

Такого безглуздого масового винищення людей не робили ні поляки в 1939-му, ні нацисти в 1944-му.

Лише 24 червня, вже після розстрілу, нарком внутрішніх справ УРСР Ратушний затвердив план евакуації в’язнів із тюрем Західної України, за яким для Луцької тюрми виділялося 75 вагонів аби доставити в’язнів у Вологду та Астрахань.

У серпні, вже при німцях, відбувся офіційний похорон загиблих. Але після війни могили зрівняли з землею, а потім цю територію заасфальтували.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті