МІФ ПРО УПА: УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ МАСОВО ВИНИЩУВАЛИ ЄВРЕЇВ ПІД ЧАС ВІЙНИ, ОСОБЛИВО У ЛЬВОВІ ТА БАБИНОМУ ЯРУ
Масове та систематичне винищення євреїв у роки війни на території України проводили не українські націоналісти, а нацистські військові та воєнізовані структури.
МІФ 4: УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ МАСОВО ВИНИЩУВАЛИ ЄВРЕЇВ ПІД ЧАС ВІЙНИ, ОСОБЛИВО У ЛЬВОВІ ТА БАБИНОМУ ЯРУ
ЦИТАТА-МІФ: Так з благословення «святої» церкви здійснювався один із найжорстокіших злочинів століття — поголовне знищення євреїв як на Україні, так і за її межами. Його виконавцями були не тільки есесівські айнзацкоманди, <…> але й не меншою мірою українські націоналісти, які прославилися як наймані убивці та фашисти.
Войцеховский А., Дыгас Ж., Ткаченко Г. «Без права на реабилитацию. Сборник публикаций и документов, раскрывающих антинародную фашистскую сущность украинского национализма и его апологетов в двух книгах», 2006 рік
СУТЬ МІФУ
Під час війни українські націоналісти як посіпаки німців масово убивали євреїв, виступаючи ледь не головною рушійною силою. Найбільш масові випадки знищення євреїв руками українських націоналістів були у Львові та у Бабиному Яру в Києві.
ФАКТИ СТИСЛО
Масове та систематичне винищення євреїв у роки війни на території України проводили нацисти. Для цього вони сформували спеціальні структури — айнзацгрупи, айнзацкоманди та зондеркоманди. Для їх посилення використовували підрозділи так званої допоміжної поліції, які залучали до винищувальних акцій під час Голокосту. Вони формувалися з місцевого населення, радянських військовополонених, колишніх працівників радянської міліції, хоча серед них могли бути й члени ОУН. За національним складом вони включали не тільки українців, але й росіян та представників інших національностей. У єврейських погромах також іноді брали участь представники місцевого населення, але не тільки українці, а й представники інших національностей. Переважна частина з них не були членами ОУН або інших українських націоналістичних організацій та навіть не обов’язково сповідували націоналістичні погляди.
СПРОСТУВАННЯ
Це ще один історичний міф, за допомогою якого радянська, а згодом російська пропаганда намагалися виправдати боротьбу каральних органів СРСР проти ОУН та УПА. Мовляв, під час війни «бандерівці» тільки те й робили, що масово винищували євреїв, поляків та вчительок російської мови. А отже, «доблесні чекісти» та працівники інших «внутрішніх органів» «боролися» з «бандерівцями» аж до кінця 1950-х років не просто так, а виключно аби не дати останнім «масово» знищити ще когось.
До лав «українських націоналістів» радянська та російська пропаганда записували не тільки членів ОУН, але й членів тих структур, які формально не мали до Організації жодного стосунку.
Нерідко у сучасних російських ЗМІ можна зустріти твердження про «масове знищення євреїв послідовниками Бандери», про «відповідальність Бандери за знищення західноукраїнських євреїв», про те, що батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд» були мало не головними ініціаторами Голокосту на території України. Тим самим завдяки змішуванню понять у головах глядачів та читачів намагаються штучно сформувати «логічний рядок»: українці, які виступають за незалежну державу, є націоналістами, а українські націоналісти під час війни знищували євреїв, отже, всі, хто виступає за Українську державу, є явними або потаємними антисемітами та злочинцями.
Масове та систематичне винищення євреїв у роки війни на території України проводили не українські націоналісти, а нацистські військові та воєнізовані структури. Головним чином це були так звані айнзацгрупи, айнзацкоманди та зондеркоманди. Вони складалися з працівників німецької служби безпеки, СС, поліції та допоміжного персоналу.
Наприклад, до Львова штаб німецької айнзацгрупи прибув 1 липня, на другий день після того, як німецька армія зайняла місто. У цей час у місті відбувся погром євреїв. Поширений міф, що нібито головними організаторами та виконавцями погрому були члени ОУН та бійці батальйону «Нахтіґаль».
Але насправді керівництво ОУН(б) ще у квітні 1941 року у постановах ІІ Великого збору вказало, що головною метою Організації є здобуття Української держави, а організація єврейських погромів є спробою зовнішніх сил відволікти увагу «українських мас» від цієї мети, користуючись їх антиєврейськими настроями.
«Нахтіґаль» як військовий підрозділ так само не брав участі ані в організації, ані у здійсненні погрому. Один з вояків батальйону пізніше згадував про наказ командира Романа Шухевича не брати участі у розправі над цивільним населенням. Крім того, причетність «Нахтіґалю» до єврейського погрому не знайшла підтвердження під час слухання у післявоєнний час західнонімецьким судом справи Теодора Оберлендера. Більш того нещодавно розсекречені документи КДБ засвідчили, що звинувачення вояків цього батальйону було елементом спецоперації радянських спецслужб 1959–1960 років.
Звичайно, це не спростовує того факту, що окремі вояки батальйону, а також окремі українські націоналісти з власних мотивів могли брати участь у погромі. Однак головними підбурювачами та організаторами погрому виступили якраз представники німецьких структур.
Після відступу Червоної армії зі Львова у тюрмах міста знайшли тисячі трупів в’язнів, яких без суду розстріляли енкаведисти перед втечею. Це викликало масове збурення містян, чим скористалися німецькі структури, щоб спрямувати гнів та агресію у бік євреїв, хоча серед розстріляних були і представники цього народу.
Головну роль у розправах над єврейським населенням відіграло місцеве «шумовиння»: дрібні та не дуже кримінальні злочинці та інші «низи» суспільства, до яких належали представники різних національностей. Ясна річ, що ніякої статистики ніхто не вів. Але слід пам’ятати, що на той момент українці становили меншість населення Львова.
До кінця липня 1941 року німецька айнзацкоманда здійснювала масові розстріли львівських євреїв. Восени нацистська окупаційна адміністрація створила гетто. Туди за наказом німецької влади примусово переселили євреїв Львова. Під час цієї акції загинули або були вбиті близько 5 000 старих та немічних.
Узимку 1941—1942 років нацисти почали відправляти євреїв з львівського гетто до концентраційних таборів, насамперед Янівського та Белжецького. Це здійснювалося силами підрозділів СС, німецької та допоміжної поліції, яка складалася з місцевого населення. Лише у цих двох таборах протягом війни знищили більше 450 тисяч євреїв із Західної України.
Нацисти систематично убивали євреїв, які не могли працювати. Оголосивши, що у гетто можуть перебувати лише євреї з так званою «робітничою картою», німці періодично влаштовували «зачистки», під час яких спалювали будинки, де переховувалися євреї. 1 червня 1943 року львівське гетто за наказом окупаційної влади ліквідували. У цій акції брали участь підрозділи СС та німецької поліції. Близько 3 000 євреїв убили під час ліквідації гетто, решту 7 000 вивезли до Янівського концтабору.
В інших районах Галичини акції масового винищення євреїв проводилися у березні — квітні 1942 року силами зондеркоманд, Вермахту та шуцполіції.
У Києві масові розстріли євреїв відбувалися на території Бабиного Яру. Після зайняття міста німецькими військами лише 29—30 вересня 1941 року зондеркомандою під керівництвом Пауля Блобеля та німецькою поліцією було розстріляно більше 30 тисяч євреїв. Євреїв масово розстрілювали також у першій половині жовтня. Радянська та російська пропаганда часто наголошує на тому, що у цих розстрілах ледь не головну роль відігравали «бандерівці» з Буковинського куреня та київської допоміжної поліції. Поява та активне використання цієї тези у середині 1980-х років збіглося з початком широкомасштабної пропагандистської кампанії з нагоди 40-річчя Нюрнберзького процесу, яка проводилася в СРСР.
Однак тут пропаганда, користуючись необізнаністю пересічних громадян в історії українського визвольного руху, майстерно змішує різні структури.
Буковинський курінь до ОУН(б) не мав ніякого стосунку. Його створено за участю ОУН(м) — «мельниківців». В будь-якому випадку вояки куреня прибули до Києва лише у першій половині листопада, більш ніж через місяць після злочину у Бабиному Яру, а тому не могли брати участі у цих розстрілах.
Створення київської поліції розпочалося наприкінці вересня 1941 року. Деякі автори помилково ототожнюють її коменданта з провідним діячем ОУН(б) Дмитром Мироном — «Орликом» і на цій підставі роблять висновок, ніби ця поліція була створена бандерівцями та складалася з «українських націоналістів». Але у дійсності комендантом тоді був Анатолій Конкель, який використовував подібний псевдонім, а Дмитро Мирон київську поліцію ніколи не очолював. Сама поліція складалася, здебільшого, з радянських військовополонених. Та й «українською» вона була досить умовно, лише за територіальною ознакою. Адже у її лавах служили не тільки українці, але й багато росіян та людей інших національностей. Нарешті, під час розстрілів у Бабиному Яру київська поліція справді брала участь в акціях, але виконувала лише допоміжні функції — розклеювання оголошень, патрулювання, оточення території та збір речей розстріляних. Розстрілювала євреїв німецька зондеркоманда та німецька поліція. Тим паче, не брали участі у розстрілах у Бабиному Яру населення Києва та структури ОУН.
На жаль, у погромах та інших антиєврейських акціях на території України з власних мотивів часом брало участь місцеве населення. Але це були не тільки українці, але й росіяни, поляки та представники інших національностей. Серед них могли бути і деякі члени українських націоналістичних організацій чи осіб, які сповідували націоналістичні погляди. Проте навіть у німецьких документах періоду війни можна зустріти згадки про те, що єврейські погроми та антиєврейські акції взагалі не мали широкої підтримки серед людей.
Є дані про випадки, коли бандерівці у Центральній та Східній Україні давали євреям фальшиві паспорти або навіть переховували їх від німців. Поміж тих, хто рятував євреїв під час війни, були також члени ОУН. Серед них — дружина Головного командира УПА Романа Шухевича Наталія, священик Омелян Ковч (член ОУН з 1930-тих), віце-президент УГВР Федір Вовк, пізніше визнаний «Праведником народів світу» та інші.
Сергій РЯБЕНКО, Український інститут національної пам’яті
МІФ 4: УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ МАСОВО ВИНИЩУВАЛИ ЄВРЕЇВ ПІД ЧАС ВІЙНИ, ОСОБЛИВО У ЛЬВОВІ ТА БАБИНОМУ ЯРУ
ЦИТАТА-МІФ: Так з благословення «святої» церкви здійснювався один із найжорстокіших злочинів століття — поголовне знищення євреїв як на Україні, так і за її межами. Його виконавцями були не тільки есесівські айнзацкоманди, <…> але й не меншою мірою українські націоналісти, які прославилися як наймані убивці та фашисти.
Войцеховский А., Дыгас Ж., Ткаченко Г. «Без права на реабилитацию. Сборник публикаций и документов, раскрывающих антинародную фашистскую сущность украинского национализма и его апологетов в двух книгах», 2006 рік
СУТЬ МІФУ
Під час війни українські націоналісти як посіпаки німців масово убивали євреїв, виступаючи ледь не головною рушійною силою. Найбільш масові випадки знищення євреїв руками українських націоналістів були у Львові та у Бабиному Яру в Києві.
ФАКТИ СТИСЛО
Масове та систематичне винищення євреїв у роки війни на території України проводили нацисти. Для цього вони сформували спеціальні структури — айнзацгрупи, айнзацкоманди та зондеркоманди. Для їх посилення використовували підрозділи так званої допоміжної поліції, які залучали до винищувальних акцій під час Голокосту. Вони формувалися з місцевого населення, радянських військовополонених, колишніх працівників радянської міліції, хоча серед них могли бути й члени ОУН. За національним складом вони включали не тільки українців, але й росіян та представників інших національностей. У єврейських погромах також іноді брали участь представники місцевого населення, але не тільки українці, а й представники інших національностей. Переважна частина з них не були членами ОУН або інших українських націоналістичних організацій та навіть не обов’язково сповідували націоналістичні погляди.
СПРОСТУВАННЯ
Це ще один історичний міф, за допомогою якого радянська, а згодом російська пропаганда намагалися виправдати боротьбу каральних органів СРСР проти ОУН та УПА. Мовляв, під час війни «бандерівці» тільки те й робили, що масово винищували євреїв, поляків та вчительок російської мови. А отже, «доблесні чекісти» та працівники інших «внутрішніх органів» «боролися» з «бандерівцями» аж до кінця 1950-х років не просто так, а виключно аби не дати останнім «масово» знищити ще когось.
До лав «українських націоналістів» радянська та російська пропаганда записували не тільки членів ОУН, але й членів тих структур, які формально не мали до Організації жодного стосунку.
Нерідко у сучасних російських ЗМІ можна зустріти твердження про «масове знищення євреїв послідовниками Бандери», про «відповідальність Бандери за знищення західноукраїнських євреїв», про те, що батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд» були мало не головними ініціаторами Голокосту на території України. Тим самим завдяки змішуванню понять у головах глядачів та читачів намагаються штучно сформувати «логічний рядок»: українці, які виступають за незалежну державу, є націоналістами, а українські націоналісти під час війни знищували євреїв, отже, всі, хто виступає за Українську державу, є явними або потаємними антисемітами та злочинцями.
Масове та систематичне винищення євреїв у роки війни на території України проводили не українські націоналісти, а нацистські військові та воєнізовані структури. Головним чином це були так звані айнзацгрупи, айнзацкоманди та зондеркоманди. Вони складалися з працівників німецької служби безпеки, СС, поліції та допоміжного персоналу.
Наприклад, до Львова штаб німецької айнзацгрупи прибув 1 липня, на другий день після того, як німецька армія зайняла місто. У цей час у місті відбувся погром євреїв. Поширений міф, що нібито головними організаторами та виконавцями погрому були члени ОУН та бійці батальйону «Нахтіґаль».
Але насправді керівництво ОУН(б) ще у квітні 1941 року у постановах ІІ Великого збору вказало, що головною метою Організації є здобуття Української держави, а організація єврейських погромів є спробою зовнішніх сил відволікти увагу «українських мас» від цієї мети, користуючись їх антиєврейськими настроями.
«Нахтіґаль» як військовий підрозділ так само не брав участі ані в організації, ані у здійсненні погрому. Один з вояків батальйону пізніше згадував про наказ командира Романа Шухевича не брати участі у розправі над цивільним населенням. Крім того, причетність «Нахтіґалю» до єврейського погрому не знайшла підтвердження під час слухання у післявоєнний час західнонімецьким судом справи Теодора Оберлендера. Більш того нещодавно розсекречені документи КДБ засвідчили, що звинувачення вояків цього батальйону було елементом спецоперації радянських спецслужб 1959–1960 років.
Звичайно, це не спростовує того факту, що окремі вояки батальйону, а також окремі українські націоналісти з власних мотивів могли брати участь у погромі. Однак головними підбурювачами та організаторами погрому виступили якраз представники німецьких структур.
Після відступу Червоної армії зі Львова у тюрмах міста знайшли тисячі трупів в’язнів, яких без суду розстріляли енкаведисти перед втечею. Це викликало масове збурення містян, чим скористалися німецькі структури, щоб спрямувати гнів та агресію у бік євреїв, хоча серед розстріляних були і представники цього народу.
Головну роль у розправах над єврейським населенням відіграло місцеве «шумовиння»: дрібні та не дуже кримінальні злочинці та інші «низи» суспільства, до яких належали представники різних національностей. Ясна річ, що ніякої статистики ніхто не вів. Але слід пам’ятати, що на той момент українці становили меншість населення Львова.
До кінця липня 1941 року німецька айнзацкоманда здійснювала масові розстріли львівських євреїв. Восени нацистська окупаційна адміністрація створила гетто. Туди за наказом німецької влади примусово переселили євреїв Львова. Під час цієї акції загинули або були вбиті близько 5 000 старих та немічних.
Узимку 1941—1942 років нацисти почали відправляти євреїв з львівського гетто до концентраційних таборів, насамперед Янівського та Белжецького. Це здійснювалося силами підрозділів СС, німецької та допоміжної поліції, яка складалася з місцевого населення. Лише у цих двох таборах протягом війни знищили більше 450 тисяч євреїв із Західної України.
Нацисти систематично убивали євреїв, які не могли працювати. Оголосивши, що у гетто можуть перебувати лише євреї з так званою «робітничою картою», німці періодично влаштовували «зачистки», під час яких спалювали будинки, де переховувалися євреї. 1 червня 1943 року львівське гетто за наказом окупаційної влади ліквідували. У цій акції брали участь підрозділи СС та німецької поліції. Близько 3 000 євреїв убили під час ліквідації гетто, решту 7 000 вивезли до Янівського концтабору.
В інших районах Галичини акції масового винищення євреїв проводилися у березні — квітні 1942 року силами зондеркоманд, Вермахту та шуцполіції.
У Києві масові розстріли євреїв відбувалися на території Бабиного Яру. Після зайняття міста німецькими військами лише 29—30 вересня 1941 року зондеркомандою під керівництвом Пауля Блобеля та німецькою поліцією було розстріляно більше 30 тисяч євреїв. Євреїв масово розстрілювали також у першій половині жовтня. Радянська та російська пропаганда часто наголошує на тому, що у цих розстрілах ледь не головну роль відігравали «бандерівці» з Буковинського куреня та київської допоміжної поліції. Поява та активне використання цієї тези у середині 1980-х років збіглося з початком широкомасштабної пропагандистської кампанії з нагоди 40-річчя Нюрнберзького процесу, яка проводилася в СРСР.
Однак тут пропаганда, користуючись необізнаністю пересічних громадян в історії українського визвольного руху, майстерно змішує різні структури.
Буковинський курінь до ОУН(б) не мав ніякого стосунку. Його створено за участю ОУН(м) — «мельниківців». В будь-якому випадку вояки куреня прибули до Києва лише у першій половині листопада, більш ніж через місяць після злочину у Бабиному Яру, а тому не могли брати участі у цих розстрілах.
Створення київської поліції розпочалося наприкінці вересня 1941 року. Деякі автори помилково ототожнюють її коменданта з провідним діячем ОУН(б) Дмитром Мироном — «Орликом» і на цій підставі роблять висновок, ніби ця поліція була створена бандерівцями та складалася з «українських націоналістів». Але у дійсності комендантом тоді був Анатолій Конкель, який використовував подібний псевдонім, а Дмитро Мирон київську поліцію ніколи не очолював. Сама поліція складалася, здебільшого, з радянських військовополонених. Та й «українською» вона була досить умовно, лише за територіальною ознакою. Адже у її лавах служили не тільки українці, але й багато росіян та людей інших національностей. Нарешті, під час розстрілів у Бабиному Яру київська поліція справді брала участь в акціях, але виконувала лише допоміжні функції — розклеювання оголошень, патрулювання, оточення території та збір речей розстріляних. Розстрілювала євреїв німецька зондеркоманда та німецька поліція. Тим паче, не брали участі у розстрілах у Бабиному Яру населення Києва та структури ОУН.
На жаль, у погромах та інших антиєврейських акціях на території України з власних мотивів часом брало участь місцеве населення. Але це були не тільки українці, але й росіяни, поляки та представники інших національностей. Серед них могли бути і деякі члени українських націоналістичних організацій чи осіб, які сповідували націоналістичні погляди. Проте навіть у німецьких документах періоду війни можна зустріти згадки про те, що єврейські погроми та антиєврейські акції взагалі не мали широкої підтримки серед людей.
Є дані про випадки, коли бандерівці у Центральній та Східній Україні давали євреям фальшиві паспорти або навіть переховували їх від німців. Поміж тих, хто рятував євреїв під час війни, були також члени ОУН. Серед них — дружина Головного командира УПА Романа Шухевича Наталія, священик Омелян Ковч (член ОУН з 1930-тих), віце-президент УГВР Федір Вовк, пізніше визнаний «Праведником народів світу» та інші.
Сергій РЯБЕНКО, Український інститут національної пам’яті
Теґі:
