Хроніки великого розпаду. Декларація про державний суверенітет України, як головний чинник ліквідації Радянського Союзу
Кінець 80-тих років минулого століття був дуже драматичним для Радянського Союзу – «наддержави», яка уособлювала для одних потугу комунізму, для інших була «імперією зла».
Соціалістична власність на засоби виробництва, плановий характер радянської економіки, формування «новой исторической общности – советского народа», все, що завжди на уроках та лекціях з наукового комунізму, політекономії, історії партії викладалось, як беззаперечна перевага соціалістичного ладу над «загниваючим капіталізмом», почали давати збої. Періодично і з так бідних прилавків магазинів, почали щезати самі необхідні товари: то пропало мило і пральний порошок, то макарони, не кажучи вже за м‘ясо чи масло. Промтовари- це завжди дефіцит, до якого усі звикли і навіть сатира Райкіна про «дифцит» та самі впливові фігури «завсклад» та «завмаг» не викликала додаткової уваги «компетентних органів», які продовжували слідкувати за всім і всіма.
Зріла соціальна буря, але також назрівала і буря національна. На фоні дефіциту, тотальної «служки» і дуже цікавої кадрової політики в національних республіках появляються нові тенденції: пошук тих «хто з‘їв наше м‘ясо», за чим неодмінно приходять інші запитання, «чи могло б бути краще, якби ми були б без Москви». Це також зрозуміле запитання, оскільки той, хто після Жмеринки побував у Москві відразу робив для себе висновок – Москва забирає все собі(в Москві дійсно у порівнянні з будь-яким іншим містом було все).
Знищення будь-якої довіри та поваги до комуністичних вождів та самої комуністичної системи, яка була зроблена тими ж комуністами, неодмінно мала викликати і викликала до життя нові «не комуністичні рухи», які відразу ставали національно-демократичними.
Протягом 1990 року Радянський Союз отримав «парад суверенітетів», на який спочатку мало звертали уваги, аж до того моменту, коли державний суверенітет проголосила Україна, найбільш відданий та найважливіший бастіон Радянського Союзу.
Україні правда було в кого вчитись. Передусім це була Прибалтика, як у нас називали Литву, Латвію та Естонію.
Хоча тоді з комунікаціями було складно, але і в Україну доходили російськомовні газети з цих республік звідки ми, тодішні молоді націонал-демократи, черпали перші ази національного державного будівництва.
Ось деяка хроніка подій, які сьогодні можна назвати «великим розпадом великої імперії»…
16 Листопада 1988 року Верховна Рада Естонської РСР приймає Декларацію про суверенітет Естонської РСР
«Верховный Совет Эстонской ССР видит лишь один выход из трудного положения – дальнейшее развитие Эстонии должно происходить в условиях суверенитета. Суверенитет Эстонской ССР означает, что ей в лице ее высших органов власти, управления и судебных органов принадлежит высшая власть на своей территории. Суверенитет Эстонской ССР един и неделим. В соответствии с этим дальнейший статус республики в составе СССР должен быть определен Союзным договором.
Верховный Совет, декларирует верховенство законов Эстонской ССР на территории Эстонской ССР.
Изменения и дополнения Конституции СССР на территории Эстонской ССР вступают в дальнейшем в силу после их одобрения Верховным Советом Эстонской ССР и внесения соответствующих изменений и дополнений в Конституцию Эстонской ССР.»
Естонська Декларація була першою, дуже короткою, але водночас дуже змістовною. Не зважаючи на реверанс в бік Союзного договору, Естонія визначила, що на її території мають верховенство саме естонські закони. Фактично відбувся перший великий розрив правового поля Радянського Союзу. В межах його території з‘явились землі, де діє інше правове регулювання!!! Але тоді на це не дуже звертали увагу. Естонія маленька, та й естонців там менше половини від складу населення!
Другою стала Латвія. Маленька республіка, де більшість населення проживала у російськомовній Ризі.
28 липня 1989 – Верховна Рада Латвійської РСР приймає «Декларацію про державний суверенітет Латвії» .
Як не дивно наступними стали Азербайджан та Грузія.
23 вересня 1989 – Верховна Рада Азербайджанської РСР приймає Закон про суверенітет республіки.
Найбільшими радикалами тут виступили грузини, на відміну від усіх вище названих актів, де все таки йшла мова про хоча б якесь членство республік у СРСР, 9 березня 1990 року Верховна Рада Грузії денонсує договір 1921 року та Союзний договір 1922 року.
Прибалтика в цей час активно розбудовувала свої національні інститути і відразу після Грузії почала оголошувати повну незалежність від СРСР.
11 березня 1990 року Верховна Рада Литви приймає акт про відновлення незалежності Литовської держави і скасовує дію Конституції СРСР на території Литви.
30 березня 1990 року Верховна Рада Естонської РСР приймає постанову про державний статус Естонії, якою стверджується:
«Верховный Совет Эстонской ССР утверждает, что оккупация Эстонской Республики Союзом ССР 17 июня 1940 г. не прервала существование Эстонской Республики де-юре. Территория Эстонской Республики является оккупированной до настоящего времени.
Верховный Совет Эстонской ССР …– признает незаконной государственную власть Союза ССР в Эстонии с момента ее установления и провозглашает начало восстановления Эстонской Республики (restitutio ad integrum);»
4 травня 1990 року Верховна Рада Латвії приймає Декларацію про відновлення незалежності Латвійської республіки:
«Верховный Совет Латвийской ССР постановляет:
2. Объявить декларацию Сейма Латвии от 21 июля 1940 года «О вступлении Латвии в Союз Советских Социалистических Республик» не имеющей законной силы с момента ее принятия.
3. Возобновить действие принятой Учредительным собранием 15 февраля 1922 года Конституции Латвийской Республики на всей территории Латвии.»
На фоні швидкого юридичного виходу Прибалтики та Грузії з СРСР приймається 12 червня 1990 року Декларація про державний суверенітет РСФСР. Ось тут виявились різні підходи до наповнення суверенітету реальним змістом. На відміну від інших декларацію про державний суверенітет Росії не перебачала жодним чином існування РСФСР поза Радянським Союзом:
«Первый Съезд народных депутатов РСФСР,
• сознавая историческую ответственность за судьбу России,
• свидетельствуя уважение к суверенным правам всех народов, входящих в Союз Советских Социалистических Республик,
• выражая волю народов РСФСР,
торжественно провозглашает государственный суверенитет Российской Советской Федеративной Социалистической Республики на всей ее территории и заявляет о решимости создать демократическое правовое государство в составе обновленного Союза ССР.»
Отже в червні 1990 року Україна мала визначити долю СРСР. Тобто вона або стає в стрій «самостійників», таких як прибалти та грузини, чи залишиться серед тих, які зберігатимуть СРСР до останнього, як це пропонувала зробити Росія.
Україна, друга за людським та економічним потенціалом республіка в СРСР, член ООН, могла своїм рішенням змінити ситуацію у будь-яку сторону.
І Україна обрала свій шлях.
Декларація про державний суверенітет України, реально стала актом української Незалежності.
На відміну від парламентів Литви, Латвії, Естонії чи Грузії, перша Верховна Рада Української РСР складалась у своїй більшості з депутатів-комуністів, які навряд чи знали про Українську народну республіку і могли б допустити навіть у страшних снах відновлювати державу, яка уособлювалась з Петлюрою, «жовтоблакитниками» та «самостійниками». Але абсолютна більшість депутатів-комуністів у Верховній Раді 1990-94 року були саме «українськими комуністами», для яких «українськість» та «українство» не були порожнім звуком і ця їх українськість була розбуджена при обговоренні проекту Декларації.
16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет було ухвалено. Це була справжня бомба. Україна виходить із складу СРСР!! Саме такі коментарі з‘явились у пресі і вони мали рацію.
З часової відстані, перегортаючи сторінки Декларації, вчитуючись у її зміст можна бачити, яким чином матеріалізовувались усі її основні положення.
Фактично Декларація стала визначальним, головним джерелом права у новій Україні на багато років вперед.
В Декларації все було вперше: визнане право української нації на самовизначення, визнано, що саме народ, а не партія, як це було раніше, є єдиним джерелом влади; закладено принцип поділу влади на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову.
Декларація запровадила принцип українського громадянства, основу економічної самостійності, впровадження власної валюти та власної армії.
Звичайно у цьому тексті не обійшлося без певної радянської архаїки, як наприклад загальний нагляд для прокуратури чи відсутність поняття місцевого самоврядування. Але ж тоді ні серед депутатів не було достатньої кількості професійних юристів-конституціоналістів, та й навіть апарат Верховної Ради був досить малочисельним і не досвідченим, оскільки більшість проектів українських законів або спускались з Москви у вигляді «основ законодавства СРСР» або розроблялись в Центральному Комітеті КПУ.
Певною проблемою, яка досі використовується як прихильниками так і противниками незалежності України є проблема нейтрального та без'ядерного статусу України.
Одні стверджують, що відмовившись від ядерної зброї, Україна прирекла себе на маргінальність та дала можливість сусідам не зважати на українські інтереси.
Інші переконані, що Україна просто не здатна утримувати ядерну зброю, тому й змушена була її віддати.
Відверто кажучи обидва твердження не є аксіоматичними.
Згадані положення про нейтральність та ядерну зброю з‘явились нібито й спонтанно, їх було запропоновано внести до тексту з голосу. Але деякі депутати, озвучували цю позицію в кулуарах задовго до її оприлюднення. Суть їх аргументів була досить простою: доки на нашій території ядерна зброя, ми ніколи не отримаємо незалежність, оскільки така зброя контролюється Москвою і навіть Америка не підтримає незалежність України, аби ця зброя не розповзалась по Землі.
Аргумент був досить переконливим, хоча серед багатьох націонал-демократичних депутатів нейтральність та роззброєння викликало незадоволення.
Тим паче, що ми мали змогу поспілкуватись з вищими офіцерами-ракетчиками та найкращими інженерами і науковцями з Дніпропетровська та Харкова, які аргументовано підтвердили не тільки можливість українського персоналу утримувати у безпеці цей арсенал, але й гарантували створення системи нового кодування пусків та самих ядерних боєприпасів.
Тому, відверто кажучи, для мене пропозиція щодо нейтральності та неядерності прозувачала досить несподівано, але вона булла підримана практично усіма, оскільки і противники і прихильники незалежності не вірили в можливість виводу ядерної зброї у недалекому майбутньому…
Події навколо ядерної зброї, які розгорілись відразу після проголошення незалежності України, особливо секретне, надшвидке вивезення в Росію тактичної ядерної зброї, підтвердили можливість управління цією зброєю українськими спеціалістами та бажання США та Росії назавжди залишитись ядерними гігантами.
Про реалізацію норм Декларації в законодавстві, а головне в зміні геополітичного середовища в Європі можна говорити багато.
Адже факт залишається фактом: попри те, що Декларація про державний суверенітет України не виглядала так радикально, як акти про відновлення незалежності деяких радянських республік, але саме українська декларація стала реальним початком великого кінця Радянського Союзу.
Саме тому в вересні 1990 року Александр Солженіцин в програмовій статті «Как нам обустроить Росиию?» допускав вихід з СРСР практично усіх, крім українців, і саме у цій статті з‘явились тиражовані сьогодні ідеї щодо неправильності галичан та не належності до України Донбасу чи Одещини:
«В Австрии и в 1848 галичане еще называли свой национальный совет -- "Головна Русска Рада". Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма,… Но откуда этот замах: по живому отрубить Украину (и ту, где сроду старой Украины не было, как "Дикое Поле" кочевников -- Новороссия, или Крым, Донбасс…»
Навіть сьогодні, через 20 років від ухвалення Декларації про державний суверенітет України , питання існування незалежної української держави для деяких наших «братів» не є остаточно вирішеним. Саме тому вірність Декларації, вірність Конституції, вірність прагненням незалежності наших дідів та прадідів є реальним гарантом існування української держави та української нації, яка народила Незалежну Україну.
Соціалістична власність на засоби виробництва, плановий характер радянської економіки, формування «новой исторической общности – советского народа», все, що завжди на уроках та лекціях з наукового комунізму, політекономії, історії партії викладалось, як беззаперечна перевага соціалістичного ладу над «загниваючим капіталізмом», почали давати збої. Періодично і з так бідних прилавків магазинів, почали щезати самі необхідні товари: то пропало мило і пральний порошок, то макарони, не кажучи вже за м‘ясо чи масло. Промтовари- це завжди дефіцит, до якого усі звикли і навіть сатира Райкіна про «дифцит» та самі впливові фігури «завсклад» та «завмаг» не викликала додаткової уваги «компетентних органів», які продовжували слідкувати за всім і всіма.
Зріла соціальна буря, але також назрівала і буря національна. На фоні дефіциту, тотальної «служки» і дуже цікавої кадрової політики в національних республіках появляються нові тенденції: пошук тих «хто з‘їв наше м‘ясо», за чим неодмінно приходять інші запитання, «чи могло б бути краще, якби ми були б без Москви». Це також зрозуміле запитання, оскільки той, хто після Жмеринки побував у Москві відразу робив для себе висновок – Москва забирає все собі(в Москві дійсно у порівнянні з будь-яким іншим містом було все).
Знищення будь-якої довіри та поваги до комуністичних вождів та самої комуністичної системи, яка була зроблена тими ж комуністами, неодмінно мала викликати і викликала до життя нові «не комуністичні рухи», які відразу ставали національно-демократичними.
Протягом 1990 року Радянський Союз отримав «парад суверенітетів», на який спочатку мало звертали уваги, аж до того моменту, коли державний суверенітет проголосила Україна, найбільш відданий та найважливіший бастіон Радянського Союзу.
Україні правда було в кого вчитись. Передусім це була Прибалтика, як у нас називали Литву, Латвію та Естонію.
Хоча тоді з комунікаціями було складно, але і в Україну доходили російськомовні газети з цих республік звідки ми, тодішні молоді націонал-демократи, черпали перші ази національного державного будівництва.
Ось деяка хроніка подій, які сьогодні можна назвати «великим розпадом великої імперії»…
16 Листопада 1988 року Верховна Рада Естонської РСР приймає Декларацію про суверенітет Естонської РСР
«Верховный Совет Эстонской ССР видит лишь один выход из трудного положения – дальнейшее развитие Эстонии должно происходить в условиях суверенитета. Суверенитет Эстонской ССР означает, что ей в лице ее высших органов власти, управления и судебных органов принадлежит высшая власть на своей территории. Суверенитет Эстонской ССР един и неделим. В соответствии с этим дальнейший статус республики в составе СССР должен быть определен Союзным договором.
Верховный Совет, декларирует верховенство законов Эстонской ССР на территории Эстонской ССР.
Изменения и дополнения Конституции СССР на территории Эстонской ССР вступают в дальнейшем в силу после их одобрения Верховным Советом Эстонской ССР и внесения соответствующих изменений и дополнений в Конституцию Эстонской ССР.»
Естонська Декларація була першою, дуже короткою, але водночас дуже змістовною. Не зважаючи на реверанс в бік Союзного договору, Естонія визначила, що на її території мають верховенство саме естонські закони. Фактично відбувся перший великий розрив правового поля Радянського Союзу. В межах його території з‘явились землі, де діє інше правове регулювання!!! Але тоді на це не дуже звертали увагу. Естонія маленька, та й естонців там менше половини від складу населення!
Другою стала Латвія. Маленька республіка, де більшість населення проживала у російськомовній Ризі.
28 липня 1989 – Верховна Рада Латвійської РСР приймає «Декларацію про державний суверенітет Латвії» .
Як не дивно наступними стали Азербайджан та Грузія.
23 вересня 1989 – Верховна Рада Азербайджанської РСР приймає Закон про суверенітет республіки.
Найбільшими радикалами тут виступили грузини, на відміну від усіх вище названих актів, де все таки йшла мова про хоча б якесь членство республік у СРСР, 9 березня 1990 року Верховна Рада Грузії денонсує договір 1921 року та Союзний договір 1922 року.
Прибалтика в цей час активно розбудовувала свої національні інститути і відразу після Грузії почала оголошувати повну незалежність від СРСР.
11 березня 1990 року Верховна Рада Литви приймає акт про відновлення незалежності Литовської держави і скасовує дію Конституції СРСР на території Литви.
30 березня 1990 року Верховна Рада Естонської РСР приймає постанову про державний статус Естонії, якою стверджується:
«Верховный Совет Эстонской ССР утверждает, что оккупация Эстонской Республики Союзом ССР 17 июня 1940 г. не прервала существование Эстонской Республики де-юре. Территория Эстонской Республики является оккупированной до настоящего времени.
Верховный Совет Эстонской ССР …– признает незаконной государственную власть Союза ССР в Эстонии с момента ее установления и провозглашает начало восстановления Эстонской Республики (restitutio ad integrum);»
4 травня 1990 року Верховна Рада Латвії приймає Декларацію про відновлення незалежності Латвійської республіки:
«Верховный Совет Латвийской ССР постановляет:
2. Объявить декларацию Сейма Латвии от 21 июля 1940 года «О вступлении Латвии в Союз Советских Социалистических Республик» не имеющей законной силы с момента ее принятия.
3. Возобновить действие принятой Учредительным собранием 15 февраля 1922 года Конституции Латвийской Республики на всей территории Латвии.»
На фоні швидкого юридичного виходу Прибалтики та Грузії з СРСР приймається 12 червня 1990 року Декларація про державний суверенітет РСФСР. Ось тут виявились різні підходи до наповнення суверенітету реальним змістом. На відміну від інших декларацію про державний суверенітет Росії не перебачала жодним чином існування РСФСР поза Радянським Союзом:
«Первый Съезд народных депутатов РСФСР,
• сознавая историческую ответственность за судьбу России,
• свидетельствуя уважение к суверенным правам всех народов, входящих в Союз Советских Социалистических Республик,
• выражая волю народов РСФСР,
торжественно провозглашает государственный суверенитет Российской Советской Федеративной Социалистической Республики на всей ее территории и заявляет о решимости создать демократическое правовое государство в составе обновленного Союза ССР.»
Отже в червні 1990 року Україна мала визначити долю СРСР. Тобто вона або стає в стрій «самостійників», таких як прибалти та грузини, чи залишиться серед тих, які зберігатимуть СРСР до останнього, як це пропонувала зробити Росія.
Україна, друга за людським та економічним потенціалом республіка в СРСР, член ООН, могла своїм рішенням змінити ситуацію у будь-яку сторону.
І Україна обрала свій шлях.
Декларація про державний суверенітет України, реально стала актом української Незалежності.
На відміну від парламентів Литви, Латвії, Естонії чи Грузії, перша Верховна Рада Української РСР складалась у своїй більшості з депутатів-комуністів, які навряд чи знали про Українську народну республіку і могли б допустити навіть у страшних снах відновлювати державу, яка уособлювалась з Петлюрою, «жовтоблакитниками» та «самостійниками». Але абсолютна більшість депутатів-комуністів у Верховній Раді 1990-94 року були саме «українськими комуністами», для яких «українськість» та «українство» не були порожнім звуком і ця їх українськість була розбуджена при обговоренні проекту Декларації.
16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет було ухвалено. Це була справжня бомба. Україна виходить із складу СРСР!! Саме такі коментарі з‘явились у пресі і вони мали рацію.
З часової відстані, перегортаючи сторінки Декларації, вчитуючись у її зміст можна бачити, яким чином матеріалізовувались усі її основні положення.
Фактично Декларація стала визначальним, головним джерелом права у новій Україні на багато років вперед.
В Декларації все було вперше: визнане право української нації на самовизначення, визнано, що саме народ, а не партія, як це було раніше, є єдиним джерелом влади; закладено принцип поділу влади на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову.
Декларація запровадила принцип українського громадянства, основу економічної самостійності, впровадження власної валюти та власної армії.
Звичайно у цьому тексті не обійшлося без певної радянської архаїки, як наприклад загальний нагляд для прокуратури чи відсутність поняття місцевого самоврядування. Але ж тоді ні серед депутатів не було достатньої кількості професійних юристів-конституціоналістів, та й навіть апарат Верховної Ради був досить малочисельним і не досвідченим, оскільки більшість проектів українських законів або спускались з Москви у вигляді «основ законодавства СРСР» або розроблялись в Центральному Комітеті КПУ.
Певною проблемою, яка досі використовується як прихильниками так і противниками незалежності України є проблема нейтрального та без'ядерного статусу України.
Одні стверджують, що відмовившись від ядерної зброї, Україна прирекла себе на маргінальність та дала можливість сусідам не зважати на українські інтереси.
Інші переконані, що Україна просто не здатна утримувати ядерну зброю, тому й змушена була її віддати.
Відверто кажучи обидва твердження не є аксіоматичними.
Згадані положення про нейтральність та ядерну зброю з‘явились нібито й спонтанно, їх було запропоновано внести до тексту з голосу. Але деякі депутати, озвучували цю позицію в кулуарах задовго до її оприлюднення. Суть їх аргументів була досить простою: доки на нашій території ядерна зброя, ми ніколи не отримаємо незалежність, оскільки така зброя контролюється Москвою і навіть Америка не підтримає незалежність України, аби ця зброя не розповзалась по Землі.
Аргумент був досить переконливим, хоча серед багатьох націонал-демократичних депутатів нейтральність та роззброєння викликало незадоволення.
Тим паче, що ми мали змогу поспілкуватись з вищими офіцерами-ракетчиками та найкращими інженерами і науковцями з Дніпропетровська та Харкова, які аргументовано підтвердили не тільки можливість українського персоналу утримувати у безпеці цей арсенал, але й гарантували створення системи нового кодування пусків та самих ядерних боєприпасів.
Тому, відверто кажучи, для мене пропозиція щодо нейтральності та неядерності прозувачала досить несподівано, але вона булла підримана практично усіма, оскільки і противники і прихильники незалежності не вірили в можливість виводу ядерної зброї у недалекому майбутньому…
Події навколо ядерної зброї, які розгорілись відразу після проголошення незалежності України, особливо секретне, надшвидке вивезення в Росію тактичної ядерної зброї, підтвердили можливість управління цією зброєю українськими спеціалістами та бажання США та Росії назавжди залишитись ядерними гігантами.
Про реалізацію норм Декларації в законодавстві, а головне в зміні геополітичного середовища в Європі можна говорити багато.
Адже факт залишається фактом: попри те, що Декларація про державний суверенітет України не виглядала так радикально, як акти про відновлення незалежності деяких радянських республік, але саме українська декларація стала реальним початком великого кінця Радянського Союзу.
Саме тому в вересні 1990 року Александр Солженіцин в програмовій статті «Как нам обустроить Росиию?» допускав вихід з СРСР практично усіх, крім українців, і саме у цій статті з‘явились тиражовані сьогодні ідеї щодо неправильності галичан та не належності до України Донбасу чи Одещини:
«В Австрии и в 1848 галичане еще называли свой национальный совет -- "Головна Русска Рада". Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма,… Но откуда этот замах: по живому отрубить Украину (и ту, где сроду старой Украины не было, как "Дикое Поле" кочевников -- Новороссия, или Крым, Донбасс…»
Навіть сьогодні, через 20 років від ухвалення Декларації про державний суверенітет України , питання існування незалежної української держави для деяких наших «братів» не є остаточно вирішеним. Саме тому вірність Декларації, вірність Конституції, вірність прагненням незалежності наших дідів та прадідів є реальним гарантом існування української держави та української нації, яка народила Незалежну Україну.
Інформація про автора доповіді «Хроніки великого розпаду.
Декларація про державний суверенітет України, як головний чинник ліквідації Радянського Союзу», яку виголошено 1 липня 2010 року, в приміщенні Українського фонду культури (м. Київ, вул. Липська, 16) під час круглого столу з нагоди 20-ї річниці проголошення Декларації про державний суверенітет України (http://www.memory.gov.ua/main/ua/news/detail/326.htm):
Ткачук Анатолiй Федорович, 1958 року народження. Юрист, Голова Iнституту громадянського суспiльства. Народний депутат України 1990-1994 рокiв, заступник голови комiсiї з питань законодавства i законностi у Верховнiй Радi України 12-го скликання. Автор багатьох законопроектiв, що стали законами, а також цiлого ряду публiкацiй з питань мiсцевого самоврядування, виборчих систем, громадянського суспiльства та становлення i розвитку громадських органiзацiй в Українi. Віце-президент Асоціації народних депутатів України попередніх скликань (1994-98).
|
Теґі:
0
