Мінськ та Астана виступають проти силового вирішення української кризи. Політика Путіна не знайде підтримки в союзників з євразійської інтеграції, вважає Наталія Макушина.
Білорусь, як і Казахстан, не квапиться висловлювати підтримку політиці Москви, яка сприяє розколу України. Імперські замашки Кремля, який не бачить перешкод для анексії частини сусідньої країни, неабиякою мірою налякали і Лукашенка, і Назарбаєва, які зробили ставку на економічну вигоду від участі у Євразійському союзі (ЄАЕС) з Росією.
Тепер і той, і інший приміряють на себе ситуацію, за якої, у разі відмови від лояльності, союзник може бути покараний, зокрема і військовим вторгненням. Тож Путіну не варто шукати у Мінську та Астані опори для свого агресивного курсу у відносинах із сусідами.

Бунт на кораблі союзників?
Звісно, Білорусь та Казахстан воліли б не виступати проти Росії на черговому етапі інтеграційного будівництва, коли кожна з країн веде боротьбу за преференції від участі у ЄАЕС. Водночас після засідання Вищої Євразійської економічної ради, що відбулась 5 березня у Москві, де порушувалось українське питання, Олександр Лукашенко і Нурсултан Назарбаєв утримались від заяв щодо подій в Україні, які б свідчили про їхню спільну позицію з Кремлем. Більше того, буквально на наступний день Назарбаєв доручив посилити боєготовність військ у Казахстані, де на півночі приживає в основному російськомовне населення.
Білоруське МЗС і раніше всупереч Москві заявило про врегулювання кризи в Україні виключно мирними засобами, і однозначно висловилось за співпрацю з новим урядом у Києві. Проти того, щоб "шматувати величну країну" виступав і сам Лукашенко, а пропагандист Всеволод Шимов - з тих, кому дозволено озвучувати ідеї адміністрації президента Білорусі, - назвав "територіальний розподіл України надто небезпечним прецедентом". Заголовок його статті "Українська весна" в президентській газеті "Беларусь сегодня" звучить дисонансом агресивній оцінці, яку Кремль дав подіям на Майдані.

"Чорний переділ"
Причини, з яких білоруська влада не прагне стати опорою сепаратистської політики Москви по відношенню до Києва, лежать на поверхні. По-перше, протистояння Росії з Україною розвивається за сценарієм, явно невигідним для Білорусі. І без того слабка українська економіка в результаті політичних, а можливо, і військових потрясінь може опинитися на межі краху. Білорусі ж потрібна сильна в економічному плані країна-сусідка, обсяг товарообігу з якою вийшов на третє місце серед білоруських торгівельних партнерів. Білорусь експортує в Україну понад 500 найменувань різних товарів, тож у падінні обсягів торгівлі незацікавлені обидві держави.

По-друге, для Мінська стало повною несподіванкою, що годувальниця Росія, від якої Білорусь щорічно одержує більше 5 мільярдів доларів енергетичних дотацій, може запросто перетворитися на порушника міжнародних домовленостей і відмовитись від дотримання цілісності території сусідньої держави. Насправді виявилось, що "зараза" української революції не така небезпечна для білоруського режиму - через низьку політичну активність громадян - у порівнянні з "чорним переділом" кордонів у випадку нелояльності відносно Кремля.
Перспектива військових дій в Україні під приводом захисту російськомовних - це ще й чергове нагадування Олександрові Лукашенку, що президентський пост він може займати так довго, поки лінія його поведінки влаштовує кремлівських політиків. Враховуючи те, що в Білорусі російською мовою розмовляють близько 70 відсотків населення, діють дві російські військові бази, а в цьому році буде розміщена ще й третя, розгортання подій за українським зразком вже не видається фантасмагоричним.

Вихід із пастки
Мабуть, у Мінську лише зараз збагнули, до чого можуть призвести ігри в інтеграцію з Кремлем. Звісно, білоруське керівництво напередодні підписання угоди про ЄАЕС спробує застосувати відносно російського партнера випробуваний засіб - політику гойдалки між Сходом та Заходом, коли уникнути економічної залежності вже не виходить, а потенційні стосунки з ЄС буде використано для викачування російських преференцій.
Але навряд чи тепер це вразить Москву, яка відчула азарт силового втручання в справи сусідів. У той же час принципова відмова від підтримки агресивного курсу Володимира Путіна, якої підтримується зараз Мінськ, буде єдиним правильним напрямом зовнішньої політики Білорусі.

Джерело: Німецька хвиля