Початок квітня 1933 року, газети рясніють повідомленнями про те як радянські селяни, насамперед колгоспники, з ентузіазмом і посмішками на обличчях готуються до весняного сіву. Однак у суворій реальності все було з точністю до навпаки. Вражені розмахом реквізицій продовольства, які і раніше мали мало спільного із здоровим глуздом, а восени 1932-го набули апокаліпсичного масштабу, радянські селяни, перетворені «першою в світі державою трудящих» фактично у рабів, остаточно втрачали будь-яку мотивацію і відверто не горіли бажанням щось там сіяти: для чого сіяти, якщо знову все заберуть?

Рабське становище радянського селянина остаточно закріплювалося неможливістю говорити правду. Попри те, що реквізиції в принципі не могли бути якоюсь військовою таємницею, бо відбувалося повсюдно і не минало жодного селянського двору, називати вголос речі своїми іменами було вкрай небезпечно. Репресивні органи не дрімали: відповідна інформація не тільки накопичувалася, але й одразу слідували жорстокі репресії для тих, хто не зміг змовчати від небаченої наруги над селянською працею.

Секретне спецзведення Чернігівського обласного відділення ДПУ від 6 квітня 1933 року окремим розділом старанно фіксує всі випадки відмови від «прийняття посівпланів індивідуальних господарств».

Село ГУЩИН. Індивідуальник (тобто самостійний господар – авт.) Кирило Борисович Герасименко відмовився прийняти спущений з гори посівплан і в гурті односельців так пояснював свої дії: «Не слід цього року сіяти і засипати насіння, все одно восени відберуть». І в колгосп вступати не варто, оскільки «там царює панщина і колгоспники подохнуть від голоду». Як і слід було очікувати, сказане миттєво стало надбанням відповідних спецслужб. І красномовне резюме рядком нижче: «Герасименко заарештований. По справі проводиться слідство».

Село ПОЛУБОТКИ. 64-річний Григорій Єрофійович Літоша також відмовився від посівного плану: «Семен немає, та й сіяти нема сенсу. Все одно голодував і буду голодувати, якщо посію – все одно заберете хліб». З огляду на похилий вік, Літоша не був заарештований, але через міськраду внесено клопотання про «позбавлення його землекористування і виселення за межі села».

У селі ЧЕРНИШ опирався спущеним згори посівпланам Яким Кіндратович Кирієнко. Тож над ним влаштували показове судилище: 5 років ув’язнення і 200 карбованців штрафу.
А в селі МАКИШИНІ відразу 16 господарств «пішли у відмову». Репресивні органи провели відповідну роботу, наслідком якої став ще один показовий суд і 5-річні терміни ув’язнення для Івана Івановича Дорогого та Фоми Петровича Панкрата. Решта, вочевидь, були змушені «покаятися» і з німою приреченістю виконувати всі «плани» і «кампанії».

При цьому посівного матеріалу відверто не вистачає, тож влада по повній «пресує» всіх, хто не вступив до колгоспу, завищуючи і без того фантастичні плани. Тим часом у оспіваних радянської владою колгоспах не менш відверто пропадають і ті незначні запаси, що були в наявності. Що, власне, видається цілком логічним, адже рабська праця ніколи не була ефективною.

Село ЖИДИНИЧІ (нині поки що ЧЕРВОНЕ). У місцевому колгоспі імені Василенка значна нестача насіння люпину для посіву, при цьому виясняється, що завгосп Петро Несторенко і колишній голова колгоспу Костянтин Півень «умисно згноїли» 70 пудів насіння люпину.
У селі ГУЩИНІ нестача гороху та вики, суцільна нестача і в комірника Доки, який складає фіктивні акти. Правління систематично пиячить із тим же комірником, розтринькуючи колгоспний хліб.
У селі ЗАЙЦІ бригадир колгоспу імені Молотова Степан Андрійович Штупун в процесі перевезення сіна влаштував пиятику з колгоспником Семеном Штупуном, членом правління Василем Чередниченком і «твердоздатчиком» Василем Мельником, відтак у хмільному тумані «загубили» дві підводи із сіном.

Чи слід дивуватися, що надивившись подібного «господарювання», деякі селяни прямою мовою висловлювали все, що думали. Федір Микитович Барабаш із села СТАСІВ: «Якби ми не були дурнями, взяли б в свої руки зброю і виступили проти цих грабіжників, становище змінилося. Невже ви не розумієте до чого веде радянська влада?». Мабуть, розуміли. Але від гріха подалі «здали» Барабаша «органам» і того заарештували.

Або слова відчаю розкуркуленого Прокопа Стеченка із села КОЗЕРОГИ: «Радвлада добиває селянство, черга за колгоспниками. Колгоспники помирають від голоду. Куди дивиться молодь, що не може виступити проти радянської влади?». Зрозуміло, Стеченка також заарештували.
А Йосипа Лепеху із СИБЕРЕЖІ (нині Ріпкинського району) «взято на облік», бо базікав зайвого: «Життя наше дійшло до крапки. Люди голодують і пухнуть, а на це ніхто не звертає уваги».
Принагідно запитання до апологетів версії про неврожай 1932-го, як головну причину масового голодування: навіть якщо погодитись із таким твердженням, яким чином це виправдовує реакцію комуністичної влади, що не тільки не звертає уваги на голод, але й рішуче репресує всіх, хто сміє говорити про голодування?
Колгоспник і член сільради із села СИВКИ Леонтій Семенчук гірко констатував: «Дурне селянство, що вступає до колгоспу, там царює панщина. Працюєш день і ніч, і вічно голодні».

Всі, хто говорив правду, в кращому випадку брали на облік і «проробляли», але в більшості випадків зразу ж ув’язнювали. Після чого їх життя у «найбільш справедливому в історії людства суспільстві» не вартувало й ламаного гроша. І це красномовно пояснює, чому очевидці страшної трагедії Голодомору-геноциду 1932-1933 років так не любили детально згадувати про ті події. Особливо за часів СРСР.
А про тих поодиноких відчайдух-сміливців, що у суцільно контрольованому тоталітарною владою суспільстві не боялися «різати правду-матку», ми дізнаємося переважно із чекістських спецзведень.

Підготовлено за матеріалами Державного архіву Чернігівської області.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті