«Нестор-літописець Голодомору», – називає селянина Нестора Білоуса (1889–1972 рр.) з села Леб’яжого Печенізького (нині Чугуївського) району Харківської області дослідниця Ніна Лапчинська. Маючи три класи церковно-парафіяльної школи, із 1911-го до 1934 року вів щоденник. Його виявлено в Галузевому архіві СБУ й опубліковано лише нещодавно.

Білоус занотовував особисті речі – одруження, народження дітей, описував події із життя села під час Української революції 1917–1921 років, першого голоду 1921–1922-го та НЕПу. Однак найбільше уваги приділив колективізації та розкуркуленню, грабіжницьким хлібозаготівлям і спротиву селянства, Голодомору 1932–1933 років. Робив по кілька записів щомісяця.

Щоденник Нестора Білоуса є своєрідною хронікою репресій проти українських селян з боку більшовицької влади і наступу жахливого голоду в Леб’яжому. Деякі з тодішніх записів:

«8/IV-33 Люди мрут с голоду всех возрастов а в особенности дети очень мрут в некоторых семействах вымерли все малые дети от грудных и годов до 10-ти».

«17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода».

«20/V-33 г. Ежедневно мрут люди из голоду. Сельсоветом назначена санитарная комиссия для уборки трупов и похорон их потому что хоронить тех людей некому так теперь сельсовет выгоняет людей и роют большую яму душ на 10 и тогда зарывают. Много людей взрослых и детей как посмотришь так это живые мертвецы».

«31/V-33 г. Дожди идут все время уже две недели и большие очень полоть уже надо край но невозможно. А люди мрут своим чередом».

Про те, що Нестор Білоус «щось там постійно пише», було відомо майже усьому селу. Щоденник відкрито лежав на припічку. 1937-го Білоуса, який був тоді колгоспним сторожем, арештували. Його визнали винним у тому, що «неоднократно в разговорах с членами колхоза «Красный колос» проводил контрреволюционную агитацию и вел дневник, куда записывал свои контрреволюционные мысли». Вилучений щоденник стає одним із головних доказів його «контрреволюційної діяльності». 28 листопада 1937 року спецколегія Харківського облсуду засудила Нестора Білоуса на 6 років ув’язнення у таборах, з обмеженням у правах на 2 роки. Після звільнення 1947-го, його знову заарештували. За тим самим обвинуваченням був висланий на довічне поселення у місто Ігарка Красноярського краю. До Леб’яжого Нестор Білоус повернувся тільки 1954-го. Прожив іще 18 років, реабілітації не дочекався.

Прес-служба Українського інституту національної пам’яті