1863, 3 червня – у містечку Буськ на Львівщині народився Євген Омелянович Петрушевич (1863-1940), український громадсько-політичний діяч, президент Західноукраїнської Народної Республіки.

Здобув ступінь доктора права в Львівському університеті. Очолював боротьбу проти москвофільства, активний член Української національно-демократичної партії. Сучасники високо цінували його діяльність в австрійському парламенті.

В лютому 1918-го очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бресті. Після проголошення ЗУНР обраний президентом, а з червня 1919-го – диктатором (поєднував обов’язки президента і голови уряду).

В еміграції продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Після 1923-го, коли західноукраїнські землі відійшли до Польщі, розпустив уряд і переїхав до Берліну.

У період «українізації» пройнявся вірою у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак радянофільські настрої Євгена Петрушевича були жорстоко розвіяні масовими репресіями та терором органів ДПУ-НКВС на зламі 30-х років. Потерпав через матеріальні нестачі (його підтримував гетьман Павло Скоропадський). До останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Протестував проти нападу Німеччини на Польщу.

Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. Попри деякі прорахунки у зовнішньополітичній орієнтації, Петрушевич залишається прикладом шляхетності та чесності у вчинках як для своїх прибічників, так і для недругів.

Помер у Берліні 29 серпня 1940-го. У 2002-му його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті