У дохристиянські часи верховному богові вітрів було, очевидно, приурочене окреме свято. Точної дати, на жаль, ми не маємо. Але є всі підстави вважати, що воно припадало на 28 липня – День Курика, який християнство згодом «перейменувало» у св. Володимира. Найавторитетніший дослідник української обрядовості С.Климник з цього приводу зауважив: «пізніше християнська церква опікунство сіножатями та сінокосами доручила св. Кирикові, чи як народ назвав, - Курикові-Вітрогонові».
Відтак день Курика-Вітрогона вважався святом вітрів. У давніші часи на його честь, очевидно, влаштовували різноманітні ритуали (сценки, пісні, заклинання), «щоб ні вітер, ні туча, ні блискавка, ні градобій не пошкоджували збіжжя, жител, тварин та людей». В одному з етнографічних збірників з цього приводу мовиться: «Сей день святкується задля вітру: все можна робити, лише коло сіна та оборога, бо вітер геть порозмітає».
Ще донедавна люди старшого віку відводили грозові хмари численними заклинаннями та молитвами. Перед тим, як з’явитися грозі, селяни обходили обійстя, житло й посіви з іконою та страсною свічкою, проказуючи різноманітні молитви.
Час невпинний. Багато чого зійшло в небуття. Особливо це стосується дохристиянських вірувань. Прикладом живучості давніх традицій може бути й свято вітрів. Хоч його замінили на опікунство сіножатей та сінокосів, Курик-Вітрогон раніше вважався покровителем вітру. Нині важко сказати кому він належить – Стрибогові чи котромусь з його внуків. Незаперечно одне: народна традиція донесла нам фрагмент цікавого й оригінального обряду, що співпав із жнивами. Саме під цю пору вітру були небажаними, а відтак люди намагалися задобрити свого покровителя, звертаючись поетичними рядками, вкладеними в уста Ярославни: «Вітре-вітре мій єдиний…».

Василь Скуратівський.