Його називали батьком сучасної української еротичної літератури. Це письменник, перекладач, кандидат філологічних наук. Він був і залишиться прикладом для багатьох сучасних українських літераторів. 9 вересня, Юрій Покальчук помер на 68 році життя від тяжкої хвороби. Донбас сповнений скорботи разом зі всією Україною.
Дитинство і юність провів у Луцьку, там закінчив Луцький педінститут, потім навчався у Санкт-Петербурзі. В 1997-2000 рр. — президент Асоціації українських письменників. Автор 17 книжок, має більше 600 публікацій в періодиці. Перекладач творів Гемінгвея, Борхеса, Кортасара, Маріо Варгаса Льоси, Кіплінга, Рембо. Вільно володів польською, англійською, іспанською та французькою мовами. Читав лекції в Англії, США, Аргентині, Португалії, Іспанії та Польщі.

У Донецьку Юрій Покальчук був нещодавно, влітку 2007-го року. Розповідає один з організаторів його приїзду, директор арт-агенції «Чук & Гєк» Станіслав Федорчук.

«За кілька місяців до приїзду Юрія я подзвонив йому і попросив згоди на телефонне інтерв’ю в прямому ефірі одного з місцевих каналів. Програма була присвячена темі визнання ОУН-УПА, і пан Юрій погодився. Під час короткого інтерв’ю він був настільки нестримним у своєму обуренні, в своїй щирості й готовності говорити правду. Адже він відстоював героїзм вояків УПА ще з 1989 року.
Юрко Покальчук привіз до Донецька свій спільний відеопроект «Зона особливої уваги», його він презентував перед донецькими ЗМІ. Те, як він розказував про дітей за гратами, їхні потреби, їхнє прагнення жити повноцінним життям, не могло залишити байдужим.

Він поїхав до Маріупольскої дитячї колонії - туди, де кожна дитина чекала на його приїзд. Провівши майже годину в супермаркеті, Юрій купував їм мівіну, речі, цукерки і цигарки, які йому потім вдалося потайки передати своїм талановитим бешкетникам. Дирекція колонії напевно боялася його, але для дітей він був авторитетом, оскільки вони довіряли Юрію всі свої болі та жалі, фактично сповідалися йому, чому доказом є книга «Хулігани».

Наступного дня після презентації фільму був його виступ в «Ганджубасі». Присутні були зачаровані, аплодуючи йому справді щиро. Він здавався трохи розгубленим і втомленим, але вже наступного дня диктував текст листа до керівництва каналу «1+1», бо ми попросили його посприяти виданню на дисках документального серіалу «Собор на крові», і він із задоволенням погодився. Практично кожну хвилину, яку я бачив на власні очі протягом 4 днів, він наповнював шаленою працею, спілкуванням і бажанням ділитися всім. Він прагнув жити, випромінював енергію, творив. Тому, в те, що він помер, навіть не віриться», - підсумував свої спогади Станіслав.

Автор: Олена Федоренко
Джерело: http://www.ngo.donetsk.ua/donsociety/2921