Чому так пізно прокинулося ліве політичне крило російської «п’ятої колони»?
Експерти здивовані – чому так пізно відбулася координація т.зв. «лівого» крила російської «п’ятої колони» в Україні?
Тільки 12 червня 2015 р., як повідомлено з прес-релізу організації Наталії Вітренко, 18 юридичних осіб, з яких аж 5 партій і 13 громадських організацій, і 6 окремих громадян заявили, що створили «Всеукраинское движение левых и левоцентристских политических партий и общественных организаций «Левая оппозиция».
Його вождями («сопредседателями») оголосили себе керівник КПУ Петро Симоненко, очольниця ПСПУ Наталія Вітренко, член КПУ і член-кореспондент НАНУ (якого чомусь названо академіком?!) Валерій Солдатенко, спортсмен-легкоатлет Рудольф Поварніцин і колишній нардеп, комуніст, дійсний член Академії проблем безпеки, оборони і правопорядку (м. Москва), професор Георгій Крючков.
Якщо Симоненко і Вітренко не потребують представлення, а уродженець з Удмуртії, спортсмен-чемпіон часів СРСР Поварніцин зараз робить серед колабораціоністів карколомну кар’єру (у березні 2010 року на пленумі обраний інструктором ЦК Ленінського Комсомолу України зі спорту), то інші два персонажі не так відомі, але не менш цікаві.
Так, Георгій Крючков керував Комітетом Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони в 1998–2000 та 2002–2006 рр.! Валерій Солдатенко відомий спробами заперечити Голодомор 1932-1933 років в Україні, подвиг Героїв Крут і прославляв ворогів незалежності України в 1917-1920 рр. Навіть для цього за допомогою свого друга Миколи Азарова (того самого, що на посаді керівника уряду допомагав Януковичу грабувати та нищити Україну) намагався використати Український інститут національної пам’яті. Не встиг, не вийшло…
В оприлюдненому маніфесті цього «руху»:
— відсутнє жодне слово засудження російської агресії проти України;
— відсутня вимога щодо повернення анексованого Російською Федерацією Криму Україні;
— відсутня вимога виведення регулярних військ Російської Федерації з території України;
— відсутня вимога припинення підтримки Російською Федерацією терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР» та жодного слова засудження їхніх злочинів проти людяності.
Більше того, вони звинуватили Український народ у припиненні існування злочинного режиму на чолі Віктором Януковичем під час революції гідності та тверде рішення бути господарем у своїй країні, а не під владою Росії.
Не забули і про мантру московського Кремля щодо «СТАТУСА РУССКОГО ЯЗЫКА как второго государственного». У тексті ця вимога надрукована саме таким шрифтом – великими літерами.
Звичайно, що вони засудили Закони України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» і навіть (?!) «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Іншими словами, замість покаяння і засудження катастрофічних злочинів комуністичного режиму в 1917-1991 рр. проти Українського народу російська агентура в Україні ратує за подальше приховування правди. І про себе теж?
Що пропонують і за що підписалися боротися ці вожді? Мовою оригіналу: «Мы убеждены, что обеспечить прочный мир в Украине, вывести ее из глубокого, всеохватывающего кризиса, вернуть в круг передовых государств континента невозможно без восстановления добрососедских, равноправных и взаимовыгодных отношений с Российской Федерацией и Республикой Беларусь. Именно с ними, в отличие от США и стран ЕС, нас объединяют общая история, культура, духовность, цивилизационные ценности. История доказала, что территориальная целостность и независимость Украины хранились только в условиях единства наших стран и братских народов».
Таким чином, якщо відкинути демагогію, вони озвучили ультиматум Російської Федерації на чолі з Володимиром Путіним: якщо бажаєте припинення агресії і кровопролиття, знищення країни, то здавайтеся на наших умовах.
Проте залишається питання – чому так пізно відбулася координація лівого крила російської агентури в Україні? Відповідь проста: «вожді» боролися між собою за одноосібне керівництво цього утворення. Тобто за владу, за контроль у розподілі «допомоги» від московського Кремля. До тих пір боролися, допоки їхній московський «хазяїн», хоч і з великими труднощами, не навів «порядок» у лавах агентури (що мають, то й мають). Все як завжди…
Олександр Майшев,
член Національної спілки журналістів України
"Європейська Україна"
Тільки 12 червня 2015 р., як повідомлено з прес-релізу організації Наталії Вітренко, 18 юридичних осіб, з яких аж 5 партій і 13 громадських організацій, і 6 окремих громадян заявили, що створили «Всеукраинское движение левых и левоцентристских политических партий и общественных организаций «Левая оппозиция».
Його вождями («сопредседателями») оголосили себе керівник КПУ Петро Симоненко, очольниця ПСПУ Наталія Вітренко, член КПУ і член-кореспондент НАНУ (якого чомусь названо академіком?!) Валерій Солдатенко, спортсмен-легкоатлет Рудольф Поварніцин і колишній нардеп, комуніст, дійсний член Академії проблем безпеки, оборони і правопорядку (м. Москва), професор Георгій Крючков.
Якщо Симоненко і Вітренко не потребують представлення, а уродженець з Удмуртії, спортсмен-чемпіон часів СРСР Поварніцин зараз робить серед колабораціоністів карколомну кар’єру (у березні 2010 року на пленумі обраний інструктором ЦК Ленінського Комсомолу України зі спорту), то інші два персонажі не так відомі, але не менш цікаві.
Так, Георгій Крючков керував Комітетом Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони в 1998–2000 та 2002–2006 рр.! Валерій Солдатенко відомий спробами заперечити Голодомор 1932-1933 років в Україні, подвиг Героїв Крут і прославляв ворогів незалежності України в 1917-1920 рр. Навіть для цього за допомогою свого друга Миколи Азарова (того самого, що на посаді керівника уряду допомагав Януковичу грабувати та нищити Україну) намагався використати Український інститут національної пам’яті. Не встиг, не вийшло…
В оприлюдненому маніфесті цього «руху»:
— відсутнє жодне слово засудження російської агресії проти України;
— відсутня вимога щодо повернення анексованого Російською Федерацією Криму Україні;
— відсутня вимога виведення регулярних військ Російської Федерації з території України;
— відсутня вимога припинення підтримки Російською Федерацією терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР» та жодного слова засудження їхніх злочинів проти людяності.
Більше того, вони звинуватили Український народ у припиненні існування злочинного режиму на чолі Віктором Януковичем під час революції гідності та тверде рішення бути господарем у своїй країні, а не під владою Росії.
Не забули і про мантру московського Кремля щодо «СТАТУСА РУССКОГО ЯЗЫКА как второго государственного». У тексті ця вимога надрукована саме таким шрифтом – великими літерами.
Звичайно, що вони засудили Закони України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» і навіть (?!) «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Іншими словами, замість покаяння і засудження катастрофічних злочинів комуністичного режиму в 1917-1991 рр. проти Українського народу російська агентура в Україні ратує за подальше приховування правди. І про себе теж?
Що пропонують і за що підписалися боротися ці вожді? Мовою оригіналу: «Мы убеждены, что обеспечить прочный мир в Украине, вывести ее из глубокого, всеохватывающего кризиса, вернуть в круг передовых государств континента невозможно без восстановления добрососедских, равноправных и взаимовыгодных отношений с Российской Федерацией и Республикой Беларусь. Именно с ними, в отличие от США и стран ЕС, нас объединяют общая история, культура, духовность, цивилизационные ценности. История доказала, что территориальная целостность и независимость Украины хранились только в условиях единства наших стран и братских народов».
Таким чином, якщо відкинути демагогію, вони озвучили ультиматум Російської Федерації на чолі з Володимиром Путіним: якщо бажаєте припинення агресії і кровопролиття, знищення країни, то здавайтеся на наших умовах.
Проте залишається питання – чому так пізно відбулася координація лівого крила російської агентури в Україні? Відповідь проста: «вожді» боролися між собою за одноосібне керівництво цього утворення. Тобто за владу, за контроль у розподілі «допомоги» від московського Кремля. До тих пір боролися, допоки їхній московський «хазяїн», хоч і з великими труднощами, не навів «порядок» у лавах агентури (що мають, то й мають). Все як завжди…
Олександр Майшев,
член Національної спілки журналістів України
"Європейська Україна"
Теґі:
