Чому в Росії ненавидять українців?
Ця тема безконечна. Світу треба знати, з ким він має справу. Повільно, поступово усвідомлюється, що те, що відбувається в Росії, вимагає перекладу, що на цю країну неможливо переносити логіку цивілізованого світу, що є певна єдність процесів, які відбуваються там.
Найголовніше — розуміння того, що єдиною метою всіх дій російської правлячої еліти є її довічна незамінність при владі. Частина цього — ймовірне довічне президентство Путіна, що, можливо, поєднується з ротацією людей в еліті. Або ж заміна Путіна на прийнятнішу для неї фігуру. Варіанти вельми різні, але в рамках однієї політичної культури.
Ця мета може бути досягнута за будь-яку ціну. Жодні економічні, політичні, гуманітарні катастрофи на владу вплинути не можуть.
У нашій країні криза усвідомлюється як криза, лише коли виявляється в інституційній сфері. І навіть цього замало. Ігри довкола призначення виборів губернаторів, виборів за партійними списками й часткового відходу від них, становлення тандемократії, що руйнує інститут президентства, перегляд Конституції для продовження президентського терміну й пряме її порушення законом про обмеження юрисдикції суду присяжних, а також розширення поняття «Державна зрада» — все це й багато іншого помітної суспільної реакції не викликало.
Тим часом це цілком інституційно-кризові явища. З них і зі ставлення до них можна судити про правову самоідентифікацію влади. У публічно-правовому вимірі ці дії скорочують її легітимність. А в архаїчно-понятійному — підсилюють, як і реакція на прояви самостійності в суспільному і культурному житті, що здається абсурдною, кампанії то у боротьбі з корупцією, то з американцями-усиновлювачами, то з НКО, то з гомосексуалістами, то і з істориками й навіть з палінням.
Планомірну, систематичну й продуману законотворчу роботу останнього десятиліття можна порівняти з гітлерівською. Гітлер ухвалив закони про расову чистоту швидко, Путін формував систему законів про недоторканність і незамінність влади поступово й продумано. Нюрнберзькі закони ізолювали частину населення за расовою ознакою. Путінські закони ізолюють все населення за ознакою непричетності до влади. Натомість, як і у Гітлера, народність, пряме звернення до мас, формування неототалітарного руху, покликаного поступово замінити партійну систему.
Руйнування цивілізованої державності перейшло в стадію формування неототалітарного квазідержавного утворення, в якому, як і за радянських часів, зовсім іншим стає поняття «криза». Для того, щоб криза стала помітною, необхідні серйозні зміни в сталій владній рівновазі, переділ сфер впливу, значимі персональні зміни у владі. Будь-які суспільні прояви кризи, навіть якщо це масове безробіття, інфляція й голод, — для цього політичного устрою не цілком криза. Тим паче що всі ці явища можуть бути спровоковані й навіть організовані самою владою з метою власного зміцнення, посилення, а також у зв’язку із завданнями внутрівидової боротьби.
Проектувати на нинішню Росію ті способи опису й аналізу кризи, які застосовують до розвинених країн, не варто. Ринкові механізми можливо й схожі, й навіть дуже, але актори в Росії зовсім інші. Власне, ця ситуація — наслідок того, що в нинішній суспільно-політичній системі немає політично й економічно самостійних соціальних спільнот. Апеляція до середнього класу викликає подив, оскільки самі апелювальники не здатні визначити його склад і відмінні риси. Майнові характеристики не тотожні соціальним, а говорити про мільйони власників квартир і присадибних ділянок — це вже взагалі дивно.
Головні цінності середнього класу — політична й економічна самостійність. І тут ми стикаємося з черговим парадоксом — як можна апелювати до економічно самостійної соціальної групи, якщо протягом кількох років проводилася політика знищення політичної самостійності населення? Та й слідів заохочення самостійності економічної, крім декларацій, не помітно. Більше того, навіть якщо говорити про майнові характеристики, то спостерігається поляризація суспільства.
При цьому слід зазначити, що й політична, й економічна самостійність були втрачені російським населенням без особливого опору. Населення орієнтувалося на співучасть у розподілі нафтодоларів, чи це прямі бюджетні виплати, чи різні види приватного підприємництва. Інноваційний потенціал середніх прошарків (назвемо їх так) вельми сумнівний, і оголошувати їх креативним класом не слід.
Усе це було зрозуміло й кілька років тому, але агресія проти України зробила очевидним колосальний мобілізаційний потенціал влади. Виявила вона й консолідованість соціуму, що об’єднався проти українців, які одразу стали недолюдками роду людського.
Мотивація дій влади двоїста. Продовжую наполягати на тому, що у Кремля був і є план розчленовування України й посилення імперського військово-промислового потенціалу за рахунок восьми українських областей. Але є й логіка внутрішньої мобілізації. Об’єднувальною стала ненависть до українців, які дозволили собі те, на що росіяни не здатні. І передусім не здатна російська інтелігенція, вона ж креативний клас, вона ж прогресивна громадськість. У цих людей немає внутрішньої впевненості у своїх переконаннях і відчуття правоти. А отже, вони ідеальні для нинішнього режиму, хоч би як вони сіпалися.
Уже писав про пацифізм і пропаганду рівної відповідальності сторін. Повторю ще раз, тому що коло борців за мир розширюється. При цьому їхні тексти стають дедалі багатослівнішими й вимученими. Тексти видають авторів з головою. Видно, що вони долають внутрішній опір, коли пишуть, брешуть собі й іншим. Останній приклад — фраза з тексту одного з топ-менеджерів видавничого дому «Коммерсант» Дмитра Бутріна: «Саме оголошення себе на чиємусь боці цього конфлікту є не лише актом етичного вибору, про який звітувати публічно, в моєму розумінні, — хибний тон, а й демонстрація готовності ігнорувати неминучу частину чиїхось правильних аргументів».
По-перше, сказано не по-російськи, якоюсь штучною мовою. По-друге, маячня. Відколи це повідомлення про «акт етичного вибору» стало «хибним тоном»? Тоді вся людська історія — хибний тон. Ну, нехай. Найголовніше розумієш, коли прочитуєш цей текст до кінця. Завданням автора було висловлення крайнього презирства до України й відсталих українців, які пов’язують політику з якимись моральними принципами й іншою ідеалістичною нісенітницею. Інша річ просунута Росія.
Подібна позиція стає «актом етичного вибору» для тих, хто хоче залишитися в істеблішменті. Вони вважають, що так можуть дистанціюватися від оскаженілого агітпропу, але зберегти свій статус. Мабуть, ці люди глибоко й щиро ненавидять Україну й українців, як ненавиділо дисидентів конформістське інтелігентське стадо.
Утім, багато хто з них позбавлений якихось переживань і емоцій. Це просто люди мейнстриму, масової культури. Зараз у Росії продовжують виловлювати учасників протестів на Болотній площі. Влада розуміє: у послідовності її сила. Згадуються ті, хто кричав тоді, в розпал протестів, що влада налякана і ось-ось зруйнується. Будь-який з великих прогнозистів розсміється, якщо йому про це нагадають: вони просто повторювали те, що було заведено тоді говорити. Дотримувалися мейнстримного тренду, моди. Не можна ж докоряти людям тим, що три роки тому вони вдягалися за модою тих років. Так і зі словами.
А зараз те саме з пацифістськими закликами. Це тренд, це модно. До телеящика вже допускаються начебто відчайдушні опозиціонери, але лише для того, щоб закликати українську армію скласти зброю. Влада міняє гнів на милість, а прогресивну громадськість лише помани.
Арешт одного фігуранта «болотної справи» викликав у декого подив. Його заарештували після повернення зі Слов’янська, куди він їздив підтримати терористів. Ту ж позицію займають тепер багато ліваків і нацисти, разом з якими демократи ходили на демонстрації, бо, за їхніми словами, такою була логіка всіх проти влади. Ще вони додають, що громадянське суспільство в Росії почало складатися з націонал-соціалізму.
Фундаментальний порок прибічників демократії в кратоцентризмі, в зосередженні на тому, щоб досадити владі, а не захистити свою позицію, затвердити й поширити свої цінності й принципи. Але в тому-то й річ, що не було й немає в них ні позиції, ні цінностей, ні принципів. Опозиція — це частина політичного істеблішменту, що має відмінні від влади погляди у найважливіших питаннях розвитку країни й світу й націлена на зміну влади. У цьому сенсі в Росії не було й немає опозиції. Є опальна частина політичної еліти, яку незамінна влада може наближати, віддаляти й навіть знищувати.
І, як бачимо, агресія проти України не змінила ситуації. Принципові розбіжності з владою з цього питання ведуть до втрати статусу й переходу з опали в політичне небуття. Це спільне рішення як правлячої, так і опальної еліти. А населення, якщо буде сигнал, із задоволенням доб’є відщепенців. Влада й опозиція спільними зусиллями готують Росію до нових великих звершень, частиною яких, мабуть, стане велика війна.
Дмитро ШУШАРІН
Найголовніше — розуміння того, що єдиною метою всіх дій російської правлячої еліти є її довічна незамінність при владі. Частина цього — ймовірне довічне президентство Путіна, що, можливо, поєднується з ротацією людей в еліті. Або ж заміна Путіна на прийнятнішу для неї фігуру. Варіанти вельми різні, але в рамках однієї політичної культури.
Ця мета може бути досягнута за будь-яку ціну. Жодні економічні, політичні, гуманітарні катастрофи на владу вплинути не можуть.
У нашій країні криза усвідомлюється як криза, лише коли виявляється в інституційній сфері. І навіть цього замало. Ігри довкола призначення виборів губернаторів, виборів за партійними списками й часткового відходу від них, становлення тандемократії, що руйнує інститут президентства, перегляд Конституції для продовження президентського терміну й пряме її порушення законом про обмеження юрисдикції суду присяжних, а також розширення поняття «Державна зрада» — все це й багато іншого помітної суспільної реакції не викликало.
Тим часом це цілком інституційно-кризові явища. З них і зі ставлення до них можна судити про правову самоідентифікацію влади. У публічно-правовому вимірі ці дії скорочують її легітимність. А в архаїчно-понятійному — підсилюють, як і реакція на прояви самостійності в суспільному і культурному житті, що здається абсурдною, кампанії то у боротьбі з корупцією, то з американцями-усиновлювачами, то з НКО, то з гомосексуалістами, то і з істориками й навіть з палінням.
Планомірну, систематичну й продуману законотворчу роботу останнього десятиліття можна порівняти з гітлерівською. Гітлер ухвалив закони про расову чистоту швидко, Путін формував систему законів про недоторканність і незамінність влади поступово й продумано. Нюрнберзькі закони ізолювали частину населення за расовою ознакою. Путінські закони ізолюють все населення за ознакою непричетності до влади. Натомість, як і у Гітлера, народність, пряме звернення до мас, формування неототалітарного руху, покликаного поступово замінити партійну систему.
Руйнування цивілізованої державності перейшло в стадію формування неототалітарного квазідержавного утворення, в якому, як і за радянських часів, зовсім іншим стає поняття «криза». Для того, щоб криза стала помітною, необхідні серйозні зміни в сталій владній рівновазі, переділ сфер впливу, значимі персональні зміни у владі. Будь-які суспільні прояви кризи, навіть якщо це масове безробіття, інфляція й голод, — для цього політичного устрою не цілком криза. Тим паче що всі ці явища можуть бути спровоковані й навіть організовані самою владою з метою власного зміцнення, посилення, а також у зв’язку із завданнями внутрівидової боротьби.
Проектувати на нинішню Росію ті способи опису й аналізу кризи, які застосовують до розвинених країн, не варто. Ринкові механізми можливо й схожі, й навіть дуже, але актори в Росії зовсім інші. Власне, ця ситуація — наслідок того, що в нинішній суспільно-політичній системі немає політично й економічно самостійних соціальних спільнот. Апеляція до середнього класу викликає подив, оскільки самі апелювальники не здатні визначити його склад і відмінні риси. Майнові характеристики не тотожні соціальним, а говорити про мільйони власників квартир і присадибних ділянок — це вже взагалі дивно.
Головні цінності середнього класу — політична й економічна самостійність. І тут ми стикаємося з черговим парадоксом — як можна апелювати до економічно самостійної соціальної групи, якщо протягом кількох років проводилася політика знищення політичної самостійності населення? Та й слідів заохочення самостійності економічної, крім декларацій, не помітно. Більше того, навіть якщо говорити про майнові характеристики, то спостерігається поляризація суспільства.
При цьому слід зазначити, що й політична, й економічна самостійність були втрачені російським населенням без особливого опору. Населення орієнтувалося на співучасть у розподілі нафтодоларів, чи це прямі бюджетні виплати, чи різні види приватного підприємництва. Інноваційний потенціал середніх прошарків (назвемо їх так) вельми сумнівний, і оголошувати їх креативним класом не слід.
Усе це було зрозуміло й кілька років тому, але агресія проти України зробила очевидним колосальний мобілізаційний потенціал влади. Виявила вона й консолідованість соціуму, що об’єднався проти українців, які одразу стали недолюдками роду людського.
Мотивація дій влади двоїста. Продовжую наполягати на тому, що у Кремля був і є план розчленовування України й посилення імперського військово-промислового потенціалу за рахунок восьми українських областей. Але є й логіка внутрішньої мобілізації. Об’єднувальною стала ненависть до українців, які дозволили собі те, на що росіяни не здатні. І передусім не здатна російська інтелігенція, вона ж креативний клас, вона ж прогресивна громадськість. У цих людей немає внутрішньої впевненості у своїх переконаннях і відчуття правоти. А отже, вони ідеальні для нинішнього режиму, хоч би як вони сіпалися.
Уже писав про пацифізм і пропаганду рівної відповідальності сторін. Повторю ще раз, тому що коло борців за мир розширюється. При цьому їхні тексти стають дедалі багатослівнішими й вимученими. Тексти видають авторів з головою. Видно, що вони долають внутрішній опір, коли пишуть, брешуть собі й іншим. Останній приклад — фраза з тексту одного з топ-менеджерів видавничого дому «Коммерсант» Дмитра Бутріна: «Саме оголошення себе на чиємусь боці цього конфлікту є не лише актом етичного вибору, про який звітувати публічно, в моєму розумінні, — хибний тон, а й демонстрація готовності ігнорувати неминучу частину чиїхось правильних аргументів».
По-перше, сказано не по-російськи, якоюсь штучною мовою. По-друге, маячня. Відколи це повідомлення про «акт етичного вибору» стало «хибним тоном»? Тоді вся людська історія — хибний тон. Ну, нехай. Найголовніше розумієш, коли прочитуєш цей текст до кінця. Завданням автора було висловлення крайнього презирства до України й відсталих українців, які пов’язують політику з якимись моральними принципами й іншою ідеалістичною нісенітницею. Інша річ просунута Росія.
Подібна позиція стає «актом етичного вибору» для тих, хто хоче залишитися в істеблішменті. Вони вважають, що так можуть дистанціюватися від оскаженілого агітпропу, але зберегти свій статус. Мабуть, ці люди глибоко й щиро ненавидять Україну й українців, як ненавиділо дисидентів конформістське інтелігентське стадо.
Утім, багато хто з них позбавлений якихось переживань і емоцій. Це просто люди мейнстриму, масової культури. Зараз у Росії продовжують виловлювати учасників протестів на Болотній площі. Влада розуміє: у послідовності її сила. Згадуються ті, хто кричав тоді, в розпал протестів, що влада налякана і ось-ось зруйнується. Будь-який з великих прогнозистів розсміється, якщо йому про це нагадають: вони просто повторювали те, що було заведено тоді говорити. Дотримувалися мейнстримного тренду, моди. Не можна ж докоряти людям тим, що три роки тому вони вдягалися за модою тих років. Так і зі словами.
А зараз те саме з пацифістськими закликами. Це тренд, це модно. До телеящика вже допускаються начебто відчайдушні опозиціонери, але лише для того, щоб закликати українську армію скласти зброю. Влада міняє гнів на милість, а прогресивну громадськість лише помани.
Арешт одного фігуранта «болотної справи» викликав у декого подив. Його заарештували після повернення зі Слов’янська, куди він їздив підтримати терористів. Ту ж позицію займають тепер багато ліваків і нацисти, разом з якими демократи ходили на демонстрації, бо, за їхніми словами, такою була логіка всіх проти влади. Ще вони додають, що громадянське суспільство в Росії почало складатися з націонал-соціалізму.
Фундаментальний порок прибічників демократії в кратоцентризмі, в зосередженні на тому, щоб досадити владі, а не захистити свою позицію, затвердити й поширити свої цінності й принципи. Але в тому-то й річ, що не було й немає в них ні позиції, ні цінностей, ні принципів. Опозиція — це частина політичного істеблішменту, що має відмінні від влади погляди у найважливіших питаннях розвитку країни й світу й націлена на зміну влади. У цьому сенсі в Росії не було й немає опозиції. Є опальна частина політичної еліти, яку незамінна влада може наближати, віддаляти й навіть знищувати.
І, як бачимо, агресія проти України не змінила ситуації. Принципові розбіжності з владою з цього питання ведуть до втрати статусу й переходу з опали в політичне небуття. Це спільне рішення як правлячої, так і опальної еліти. А населення, якщо буде сигнал, із задоволенням доб’є відщепенців. Влада й опозиція спільними зусиллями готують Росію до нових великих звершень, частиною яких, мабуть, стане велика війна.
Дмитро ШУШАРІН
Теґі:
