- Внучечка, ти знаєш, німці такого не робили, як оці рашисти прокляті. Дітей точно не чіпали. Ні ну може десь, я не знаю, в нас точно ні. Було ще й по голові погладять, кажуть - скоро тато повернеться. От ти тільки подумай, коли вже наші тут за річкою були, німець мені казав, чуєш бахкає, то скоро твій тато буде вдома, в мене теж троє кіндер, то й я додому поїду. Тато не повернувся… Але такого німці не творили. Це ж скільки дітей ці тварі росіянські знищили, мамо рідна, це ж звірі так не роблять.
А ще було, в 42 році зайшов каратєльний отряд в село. Вибрали кого будуть розстрілювать, комуністів, дружин офіцерів, брали тих, хто без дітей. А от моя мама в список попала, якась же гадюка в селі здала, що в неї чоловік і старша донька воюють. Нас маленьких троє: Феді років 14 було, мені 12 десь, Ніна та ще зовсім маленька, їй років 6. І от маму німці попередили і сказали, щоб тікала. Але ми ж не знали, вона нам нічого не казала.
Прокидаємося зранку, а мами і Феді немає. Лишилися ми вдвох. Їсти нічого, в хаті холодно, світла ж при німцях не було. А тут недалеко, біля старої олійниці німці розстрілювали людей. То ми туди пішли, розбирали тіла, щоб ніхто не бачив, думали, що маму і Федю розстріляли, то забрати, щоб поховать. Не знайшли. Так і жили вдвох. А через місяць мама повернулася… вже як ті есесовці з села вийшли. Тоді вже все розповіла. Як жила по чужих людях з сином.
Ти тільки подумай, як їй було дітей кинуть своїх. А їй німці сказали, що малих не бери, їх не тронуть і з ними далеко не втечеш, а хлопця забери бо він вже більшенький то його розстріляють. Так вона з ним по людях жила, її переховували. Тим і врятувалися.
Ой внучечка, я оце так часто зараз то все згадую, його б забути, а воно бачиш і досі не забулося. А таких як я, хто б це пам’ятав вже ж майже не лишилося.

Тетяна Лупова