"Мама Їлина виношувала його, коли чинився великий терор, який забрав найкращих, найздібніших, найрозумніших. Породила сина на саме Різдво Христове року Божого 1938–го. І не посміла записати його сьомим січня, записала шостим. Але таки дала йому ім’я Василь. Ім’я ж це грецькою — Базилеос — означає «володар», «господар», «цар». «В Україні, — казав Василь, — чи не кожна четверта матір називає свого сина цим іменем, підсвідомо карбуючи потяг до конче необхідної нам, щоб вижити, державности». Маємо 5 січня Василя Чумака, 8 січня Василя Симоненка",
пише Василь Овсієнко, український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв'язень, публіцист, історик дисидентського руху.

Видатний український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.
Василь народився на Вінничині, він був четвертою дитиною у селянській родині.
Закінчив школу та педагогічний інститут у Донецьку (тоді - місто Сталіно).
Працював на шахті, заводі, в метро, викладачем в школі та редактором у газеті.
Мав дружину та сина.
Василь Стус видав п’ять збірок віршів: "Круговерть", "Зимові дерева", "Веселий цвинтар", "Час творчості" та "Палімпсести".
Перекладав з німецької твори Гете та Рільке, з англійської – Кіплінга, з французької – Мопасана та Рембо, з італійської – Унгареті, з іспанської – Лорки.

Загинув Василь Стус восени 1985-ого року у таборі в Пермській області, куди був запроторений як "небезпечний рецидивіст" за критику влади.

Василь Овсієнко: "В «одиночці» тяжчі умови, але маєш самоту. Діставши книжечку віршів Рільке німецькою мовою, він узявся перекладати його елеґії. Працював «запоями», ночами спати не міг — добре, що в камері і вночі світиться. А камера його була в самім куточку бараку: декотрої ночі наглядачі туди й не заглядали. Та й чути їх, коли йдуть. Якщо, звичайно, не підкрадаються. Тож часом уранці відчиняються двері:
— Ну, Стус, давай, что ти там насочінял за ночь.
Стус мовчки стає в кутку, у голій камері ніде щось сховати...
Того зошита нема. Як нема і зошита в блакитній обкладинці, названого в останніх листах «Птах душі». Той «Птах» не вилетів із–за ґрат. Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури. «Стусова творчість — як дерево з обрубаною вершиною», — каже Михайлина Коцюбинська.
...Якось у задумі сказав:
— Якщо нас коли–небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав.
Хто знає, читачу, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої смерті, то й вірші його були б інакші. Лишається від Василя, перш за все, поезія як зматеріалізований у слові біль свого часу, ні, праісторичний, вічний біль стражденної людини, біль України. Вона найвиразніше мовила сучасникам і нащадкам його вустами. Він відчував епоху тонко і гостро й точно пророкував майбутнє.

Ще кілька літ —
і увірветься в’язь.
Колючий дріт увійде
в сни діточі,
і всі назнаменовання пророчі
захочуть окошитися на нас.
Червона барка
в чорноводді доль
загубиться.
І фенікс довгоногий
тебе принесе в ясні чертоги
від самоволь, покори і недоль.
А все тоте,
що виснив у житті,
як рить, проб’ється
на плиті могильній,
бо ж ти єси тепер
довіку вільний,
розіп’ятий на чорному хресті.

Вже посмертно Стуса виправдано, нагороджено премією Т. Г. Шевченка та званням Героя України.

У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі селища Кучино, Василя Стуса перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

На Донбасі працює історико-літературний музей Василя Стуса, а у Києві, Львові та Одесі ім’ям поета названо вулиці.