Виставою «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя (з використанням фрагментів інсценізацій Михайла Старицького та Василя Василька) Чернігівський обласний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка ознаменував початок ювілейного року (в Міжнародний день театру — 27 березня відзначатиме своє 90-ліття).

Якщо зробити соціологічне опитування українців — з чим у них асоціюється творчість Миколи Васильовича, то чи не кожний другий відповів би, що з гоголівською повістю «Ніч перед Різдвом». Або з фільмом «Вечори на хуторі біля Диканьки» (власне, екранізацією згаданої повісті). А якщо запропонувати продовжити ряд «Гоголь, Україна...» — неодмінно виникли би — Солоха, Вакула, черевички... і чорт.

«Я вважаюсь загадкою для всіх, ніхто не розгадав мене абсолютно», — писав Гоголь. «Розгадує» одного з наймістичніших українських письменників театр не вперше — у пам’яті ще жива «Панночка» Ніни Садур за мотивами повісті класика «Вій» у режисурі Миколи Карасьова. Ці дві постановки, окрім очевидного, споріднює один цікавий момент: не «темні», не «злісно», і не «гнітять», але — «сили». В «Ночі перед Різдвом» у постановці Андрія Бакірова потужні енергетичні сили «розгулюють» і сценою, і залою, «втягуючи» глядача у вихор сценічної дії. Можливо, саме цим пояснюється той факт, що на кожній виставі аншлаг.

Андрій Бакіров (також автор художнього та музичного оформлення вистави) пропонує своєрідний полілог класиків української літератури — як між собою, так і з глядачем. По суті, дія повісті «Ніч перед Різдвом» приурочена до одного з епізодів царювання Катерини II, а саме — останній депутації запорожців, що відбулася в 1775 р. і була пов’язана з роботою Комісії щодо скасування Запорізької Січі. У численних постановках зазвичай ця не дуже зручна ситуація мікшується зачудуванням і замилуванням величчю й розкішшю царського палацу з боку Вакули, з проявами синдрому меншовартості при цьому. Але не в цій виставі! Тут цариця Катерина (Світлана Бойко) намагається підкреслити нікчемність люду, що з’явився перед її ясні очі (але — от халепа!) Вакулі (Євген Бондар) конче потрібні лише черевички, це його «перепустка» до щасливого життя в хаті з сільською красунею. Тому цариця змушена крутитися-вертітися, наче офіціантка, з черевичками на оксамитовій подушечці, допоки Вакула з ентузіазмом рекламує... українську кухню. Звичайно, комізм ситуації зводить нанівець царську зверхність, проте подальший діалог цариці з князем Потьомкіним (Петро Великий) знову повертає нас в ту реальність, заради якої, можливо, і замислювалася «Ніч перед Різдвом»: Катерина ІІ наказує князеві знищити Запорізьку Січ...

У цій постановці немає традиційних хат — криниць — рушників: вікна та лавка позначають помешкання Оксани; двері та стіл зі стільцями — хату Солохи. Різдвяна зірка, місяць, зорі, і чорний поміст — мінімалізм сценографії дозволяє розгулятися акторам, які й закручують енергетичні круговерті засобами проживання цієї давньої — майже вічної — історії. Ось Оксана (Наталія Пунтус) милується собою в люстерко, ось Чуб (Валентин Судак) із кумом Панасом (Олександр Куковеров), натхненні багатообіцяючою перспективою, ідуть в гості; ось Солоха (Оксана Гребенюк) вправно розправляється із залицяльниками, розпихуючи тих по мішках. Ну й, звичайно, «представник нечистої сили» — вправний, завзятий, сповнений невичерпного ентузіазму та іронії чорт у виконанні Сергія Пунтуса. Вони живуть. Діють. Творять. І всі ми знаємо, що ця історія завершується щасливо, проте режисер ненав’язливо пропонує згадати про те, з яких часів вичленено цю ніч: у фіналі вистави музика поступово заповільнюється, відлунюючи, уповільнюються й рухи всього щасливого люду, і поступово все тоне в темряві...+

«Чи знаєте ви українську ніч», — запитував Гоголь? О, так, ми знаємо, що це таке...