Видатні українці: Михайло Брайчевський
6 вересня 1924 року в Києві народився Михайло Юліанович Брайчевський, видатний історик та археолог, один із засновників «Руху за перебудову».
Корінний киянин. З відзнакою закінчив історичний факультет Київського університету, працював в Інституті археології Академії наук СРСР.
Його монографії «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968), «Утвердження християнства на Русі» (1988) принесли авторові світове визнання.
Тим не менше, в 1960-му була «завалена» докторська дисертація «Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів»), в якій Михайло Брайчевський обстоював виникнення державності у східних слов’ян ще в антський період, що повністю перекреслювало основні постулати норманської теорії (здобув докторську ступінь лише в 1989-му).
За трактат «Приєднання чи возз’єднання» (1966), де рішуче розкритикував «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією» («Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу»), та підпис під листом української інтелігенції на захист жертв брежнєвських репресій («Лист 139-и») був звільнений з роботи, його праці не друкували, не допускали на конференції і забороняли посилатися на його твори.
На противагу норманістам, вважав князя Аскольда справжнім хрестителем Русі і засновником Давньоруської держави.
Переконаний захисник української мови. Звинувачував Москву в антиукраїнській політиці, нищенні пам’яток історії та культури, русифікації.
Вважав, що з Європою Україну пов’язують куди більш тісніші зв’язки ніж із двома «братніми народами»: «Але хто б міг розтлумачити мені, чому Україна, скажімо має об’єднатися з Узбекистаном, або Киргизією і не об’єднуватися з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, Болгарією та іншими Європейськими народами, з якими її зв’язують до порівняння тісніші та органічніші зв’язки – історичні, культурні, світоглядні, конфесійні і т.д.».
Також звертав увагу на той факт, що «російська культура в ХVІІ-ХVІІІ ст. перебувала у жалюгідному стані і стояла набагато нижче від української. Вона не тільки не могла здійснювати «благотворний вплив» на українську культуру, але навпаки, сама розвивалася під благотворним впливом останньої». Наслідком тривалої русифікації стало те, «що країна майже із стовідсотковою грамотністю, якою описав її в середині ХVІІ ст. Павло Алеппський, Україна на початку ХІХ ст. перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю».
Помер 23 жовтня 2001-го в Києві.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
Корінний киянин. З відзнакою закінчив історичний факультет Київського університету, працював в Інституті археології Академії наук СРСР.
Його монографії «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968), «Утвердження християнства на Русі» (1988) принесли авторові світове визнання.
Тим не менше, в 1960-му була «завалена» докторська дисертація «Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів»), в якій Михайло Брайчевський обстоював виникнення державності у східних слов’ян ще в антський період, що повністю перекреслювало основні постулати норманської теорії (здобув докторську ступінь лише в 1989-му).
За трактат «Приєднання чи возз’єднання» (1966), де рішуче розкритикував «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією» («Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу»), та підпис під листом української інтелігенції на захист жертв брежнєвських репресій («Лист 139-и») був звільнений з роботи, його праці не друкували, не допускали на конференції і забороняли посилатися на його твори.
На противагу норманістам, вважав князя Аскольда справжнім хрестителем Русі і засновником Давньоруської держави.
Переконаний захисник української мови. Звинувачував Москву в антиукраїнській політиці, нищенні пам’яток історії та культури, русифікації.
Вважав, що з Європою Україну пов’язують куди більш тісніші зв’язки ніж із двома «братніми народами»: «Але хто б міг розтлумачити мені, чому Україна, скажімо має об’єднатися з Узбекистаном, або Киргизією і не об’єднуватися з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, Болгарією та іншими Європейськими народами, з якими її зв’язують до порівняння тісніші та органічніші зв’язки – історичні, культурні, світоглядні, конфесійні і т.д.».
Також звертав увагу на той факт, що «російська культура в ХVІІ-ХVІІІ ст. перебувала у жалюгідному стані і стояла набагато нижче від української. Вона не тільки не могла здійснювати «благотворний вплив» на українську культуру, але навпаки, сама розвивалася під благотворним впливом останньої». Наслідком тривалої русифікації стало те, «що країна майже із стовідсотковою грамотністю, якою описав її в середині ХVІІ ст. Павло Алеппський, Україна на початку ХІХ ст. перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю».
Помер 23 жовтня 2001-го в Києві.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
Теґі:
