За Полтавською битвою прийшла черга говорити про Конотопську битву, яка відбулася за 50 літ до Полтави. Битву між українськими і російськими військами, яка обернулася грандіозною поразкою для російського війська, а для України перемогою. Як таке могло статися лише через 5 років після Переяславської ради 1654 р., яка кілька століть інтерпретувалась як "вікопомний акт возз'єднання українського народу з братнім російським народом", "споконвічне прагнення українців до союзу з Росією". Можливо ми не зовсім чітко розуміємо, що відбувалось в середині 17 ст. в Україні, чого вона прагла, і якою реально була. Переважна більшість українців практично нічого не чула про Конотопську битву, не знає про її передумови, причини і наслідки. Очевидно це не випадково, події під Конотопом мають не лише військово-історичну, але й політичну складову, передусім це українсько-російські стосунки. Ретельно плеканий і імперською російською владою, і більшовицьким режимом міф про дружбу і братство двох народів, а іноді двох гілок одного народу Конотопська битва суттєво підважує і ставить під сумнів.
Цікаво, що у народній російській пісні "Под городом, под Конотопом", де оплакується смерть царських ратників, російського князя Семена Пожарського жодним словом не згадується про Військо Запорозьке. Уся провина за поразку покладається на кочовий мусульманський світ, насамперед татар, які, "кабы черныя ворони", накинулися на православних. А поза тим саме війська гетьмана Івана Виговського з допомогою його союзника - кримського хана Мегмеда IV Гірея влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М. Трубецьким, С. Пожарським, С. Львовим. 350 років, які збігли з часів битви, достатньо тривалий час для того, щоб говорити про минуле так, як воно було не прикрашаючи і не спрощуючи. Отож, щоб зрозуміти логіку Конотопської битви, треба поставити її в широкий історичний контекст європейської історії середини 17 ст. Спробуємо його окреслити.
Козацька революція під проводом Богдана Хмельницького нанесла відчутний удар по територіальній цілісності Речі Посполитої, від якої було відірвано кращі землі, багатющі природні та сільськогосподарські ресурси, значну частину продуктивних сил, вигідні плацдарми для майбутнього нарощування території держави. Їх було не просто відірвано, а перепідпорядковано одному з запеклих ворогів-сусідів - Московській державі. Це не могло залишити Річ Посполиту байдужою, і постійно збуджувало її до сатисфакції. Друга половина 17 ст. і початок 18 в Центрально-східній Європі був позначений перманентними війнами. Що спалахували і затихали на якийсь час, щоб знову продовжитись. Мінявся формат союзників, відстоюючи свої інтереси, воюючі сторони переходили з табору в табір. Не раз запеклі вороги ставали союзниками, а союзники - ворогами. Цей час незаперечно підтвердив, що в політиці немає вічних ворогів і друзів, а є власні вічні інтереси. Російсько-польська війна, що розпочалася 1654 р. тягнулась з перервами 13 років, в ході яких Росія і Польща ставали тимчасовими союзниками, а згодом знову ворогами.
Очевидно, що стратегічним завданням Богдана Хмельницького було не воз'єднання України і Росії, а створення власної держави. Згодившись на протекторат російського царя, Богдан Хмельницький продовжував власну зовнішню політику, яка випливала з його стратегічних задумок. Спочатку козацька армія брала активну участь разом з російськими військами у війні проти Речі Посполитої. Однак у жовтні 1656 р. у Вільно між Річчю Посполитою і Московським царством було підписано перемир'я, яке передбачало в майбутньому обрання московського царя Олексія Михайловича на польський трон та спільну боротьбу проти Швеції та її союзників. Цей союз порушував плани Богдана Хмельницького. 1656 р. розпочалася московсько-шведська війна, яка продовжувалась два роки. В цей час активним союзником шведів був семиградський князь Юрій ІІ Ракоці. В наступному 1657 році до шведсько-семиградської коаліції приєднався Богдан Хмельницький. 9 червня 1657 р. семиградським військом та українськими козаками полковника Ждановича було захоплено Варшаву. Отже, тоді коли Росія вела війну з Швецією, козацькі війська в союзі з шведськими і семиградськими виступали проти тимчасового московського союзника Речі Посполитої.
В липні 1657 р. Україна зазнала непоправної втрати- помер Богдан Хмельницький. За кілька місяців до цього старшинська рада у Чигирині вирішила після смерті Б. Хмельницького гетьманство передати по спадковій лінії його сину Юрію. Однак Юрій був ще занадто молодим і недосвідченим, щоб успішно керувати молодою державою. Чергова старшинська рада у липні 1657р. ухвалила до повноліття Юрія Хмельницького гетьманські повноваження передати Івану Виговському - генеральному писарю в уряді Б.Хмельницького. Іван Остапович Виговський належав до старовинного українського шляхетського роду. Рік його народження невідомий. Мав добру освіту, володів кількома мовами, працював у судовій системі. Під час Козацької революції перейшов на бік повстанців, брав активну участь у всіх головних битвах тої доби, а також в дипломатичних перемовинах та підготовці міжнародних договорів.
Виговський спирався на ту частину козацької старшини й української шляхти, яка прагнула побудувати в Україні станову державу, базовану на правах і привілеях козацтва. Як пише Олексій Сокирко, політичні симпатії нового гетьмана аж ніяк не ґрунтувалися на полоно- або москвофільских засадах, а виходили передусім із пріоритету власне українських інтересів. Тому Виговський не поспішав поривати з московською протекцією, в якій, щоправда, козацька верхівка зневірилася ще за життя старого Богдана. Утім, терпець у козацьких очільників все ж таки увірвався, коли дійшло до спроб упровадити в українських містах пряме воєводське управління, а країною поповзли чутки про плани царя ліквідувати козацтво. У жовтні 1657 р. Виговський уклав союз з шведським королем, а наприкінці того місяця генеральна козацька рада визнала його гетьманом. Вибори відбулися без з'ясування позиції Москви. Це не могло не турбувати останню. Після смерті Б. Хмельницького у липні 1657 року російська царська адміністрація намагалася використати нову політичну ситуацію у своїх інтересах. Вона прагла перегляду досягнутих за життя Хмельницького домовленостей у напрямку посилення повноважень російської сторони, збільшення кількості російського війська в Україні Цар, щоб ослабити вплив новообраного гетьмана І. Виговського підтримав опозиційних йому повстанців, зокрема полтавського полковника Мартина Пушкаря. Це в свою чергу змусило козацьку старшину на чолі з І. Виговським до активної протидії. Виговський був добрим дипломатом. Він фактично продовжив часто застосовувану Богданом Хмельницьким політику багатовекторності, одночасно ведучи переговори з різними сторонами спираючись на підтримку Кримського ханства та шукаючи порозуміння з Польщею.
Тогочасні реалії полягали передусім у тому, що Україна перебувала в орбіті впливу Речі Посполитої та Московського царства, вони змушували козацьку старшину до укладення договору із Польщею, що й було зроблено 16 вересня 1658 р. у місті Гадячі. Номінально Гадяцький договір денонсував Переяславську угоду 1654 року. За трактатом про союз України із Річчю Посполитою Україна отримала дуже широкі повноваження. Фактично Гадяцька угода 1658 р. проголосила появу на карті Європи нової федеративної держави - польсько-литовсько-української Речі Посполитої. Названі політичні народи об'єднувалися як "вільні з вільними" та "рівні з рівними". Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо, діловодство мало вестися українською мовою, а вища виконавча влада у "Великому князівстві Руському" (таку назву мала отримати Україна) надавалася гетьманові який обирався вільно і довічно і лише затверджувався королем як главою федеративної держави. Щоправда Гадяцький договір так і не набрав чинності, та не був ратифікований у повному обсязі польським сеймом.
Після укладення Гадяцької угоди було вирішено розірвати союз із Москвою, що стало фактичним оголошенням війни. У гетьманському маніфесті, що з'явився невдовзі говорилось, що "Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі ... своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку". З осені 1658 р. Україна опинилася в стані відкритої війни з Московським царством. Взимку 1659 року, на територію України вступила стотисячна російська армія під командуванням князя Алєксєя Трубєцкого, що мала поставити "изменившего гетмана", на своє місце. Прихід армії Трубєцкого дарував надію українським опонентам Виговського, які примірялися до гетьманської булави. Проти гетьмана виступили запорожці та частина полків, яких підтримували російські залоги, між Києвом та Ніжином.
Росіяни надовго застрягли в облозі Конотопської фортеці, яку обороняв чотиритисячний козацький гарнізон на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким. Це дало Виговському якийсь час для збору сил, щоб надати обложеним допомогу. На початку червня 1659 року супротивні армії наблизилися одна до одної в очікуванні вирішальної битви. На цей момент дипломатичні переговори Виговського завершились ще одним успіхом. Він отримав збройну підтримку Криму - кілька десятків тисяч татарської кінноти, якої бракувало у козаків. До останнього моменту російські воєводи не знали про прихід до Виговського татарських союзників. Трубєцкой думав, що перемога дістанеться йому без особливих труднощів. Тому не запровадив ретельної розвідки. Це й стало початком безславного кінця.
Очікуючи на підхід Виговського, Трубєцкой вирядив йому на зустріч зі своєї армії, яка вела облогу, п'ятнадцятитисячний загін на чолі з воєводами Григорієм Ромодановським, Семеном Пожарським і Семеном Львовим. За кілька кілометрів на південний захід від обложеної фортеці цей загін натрапив на козацькі передові загони, які після нетривалої сутички відступили. Росіяни сприйняли це як слабкість і неготовність до зустрічі з супротивником. Насправді ж це була вміло розставлена пастка.
Вранці 28 червня 1659 року росіяни форсували невелику багнисту річку Куколку й вдруге атакували козацькі позиції. Попереду загону Ромодановського рухалися елітні кавалерійські підрозділи царської гвардії, які вели себе зверхньо, немов би виїхали не на битву, а на полювання.
Тим часом на Ромодановського чекав неприємний сюрприз: козацько-татарське військо розділилося на дві частини, які обійшли російський загін, втягнений у битву, і взяли його в кільце. Бій за переправу, який московські воєводи сприйняли як сутичку з головними силами ворога, був лише приманкою. Переслідуючи козацькі полки, що розпочали удаваний відступ, росіяни потрапили в оточення. Панічний відступ з нього швидко перетворився на безладну втечу, вціліти в якій вдалося небагатьом: із п'яти воєвод армії Трубєцкого в полон потрапили двоє, а загальні втрати росіян у битві становили кілька тисяч осіб.
Для молодої козацької держави битва під Конотопом стала першим масштабним переможним зіткненням із грізною армією колишнього союзника і протектора - Московської держави. Конотопська битва значно стишила російську експансію на українські землі, але остаточно її не зупинила. Причиною стали насамперед внутрішні чвари в українському таборі. Знайшлося достатньо незадоволених Гадяцькою угодою. У вересні 1659 р. проти І. Виговського виступили полковники Золотаренко, Сомко та Цицюра. Багатьох лякав страх нового союзу з поляками. Невдоволення змусило І. Виговського зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького. Але й це не заспокоїло Україну. Її лихоманило і далі. Вона входила в стан, який пізніше історики назвуть Руїною. Руїна значно підірвала сили козацької держави. 1667 р. за Андрусівським перемир'ям Московська держава і Річ Посполита по лінії Дніпра фактично навпіл поділили Україну. З того часу про Конотопську битву згадувалось все менше і менше. Події її та деталі не досліджувались і призабулись так, що сьогодні історики сперечаються з приводу конкретного місця бою, кількості його учасників та втрат. Однак за останні роки після довгого забуття пам'ять про битву відроджена, трапилось це завдяки праці молодих істориків Андрія Бульвінського та Олексія Сокирка.
За роки незалежності поволі Конотопська битва займає належне їй місце в історичній пам'яті українців. Цьогоріч 350-річний ювілей Конотопської битви вперше відзначався на державному рівні відповідно до Указу Президента України. На місці битви вже встановили пам'ятний хрест, звели капличку, відкрили експозицію, присвячену історичній події. Конотопська битва також згадується в постанові Верховної Ради, якою затверджено перелік ювілеїв і пам'ятних дат на 2009 рік. В Указі Президента йдеться про підготовку до спорудження меморіального комплексу, перейменування вулиць та інших об'єктів на честь героїв Конотопської битви, випуск в обіг поштової марки та ювілейної монети, створення документального фільму. В червні в Києві відбулася представницька науково-практична конференція присвячена з'ясуванню історичного значення битви. 4-5 липня в Конотопі та Шаповалівці відбулися урочисті заходи, серед них Всеукраїнський фестиваль "Козацький родослав", який проводиться щорічно в селі Шаповалівка. Основні фестивальні заходи включали урочистий молебень та покладання квітів до пам'ятного знаку на честь Конотопської битви, відвідування музейної експозиції "Історія Конотопської битви 1959 року", "Етнографічна спадщина", святкову ходу козацьких загонів та творчих колективів центральною вулицею села, урочисте відкриття Всеукраїнського фестивалю "Козацький родослав", посвята юних Шаповалівців в козачата, виступи творчих колективів Сумщини та гостей фестивалю, святкову концертну програму за участю майстрів мистецтв України, роботу "Містечка майстрів", гостини в козацьких куренях, козацькі розваги, ігри, культурно-спортивні змагання тощо.
Ім'я І.Виговського повернуто до когорти славетних історичних діячів України. Його ім'ям названо вулиці, а також парки, бібліотеки, школи в регіонах України. На кіностудії "Кінематогорафіст" ведеться підготовка до зйомок документального фільму про Конотопську битву. 19 червня 2009 року Національний банк України ввів в обіг ювілейну срібну 10 гривневу монету "350-річчя Конотопської битви". Тож завдяки зусиллям учених, громадськості, влади правда про Конотопську битву повертається із забуття. Український інститут національної пам'яті теж доклав до цього суттєвих зусиль.

Владислав ВЕРСТЮК, заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор