Ім’я Олега Скрипки (на фото) вже давно асоціюється з українською етнічною культурою.
Він не лише лідер легендарного рок-гурту «Воплі Відоплясова», а й незмінний організатор низки фестивалів, зокрема «Країни мрій», та концертів, які популяризують українську автентику. А віднедавна - ще й ді-джей на вечорницях власного “виробництва” у стилі етно-диско.

- Я - фанат своєї справи, української рок-музики і музики загалом, а також організації заходів, фестивалів.., - зізнався кореспондентові «ВЗ» Олег Скрипка. – Коли кажуть «Він фанат своєї справи», це означає, що робляться справді важливі й корисні речі. Доки фанатизм не переходить межі божевілля чи небезпеки, це потрібна і добра річ.

- Цьогоріч вас номінували на Національну премію ім. Т. Шевченка. Ви отримали не офіційну, а “народну Шевченківську премію”. Наскільки важливими для вас є премії?

- Мені важливо, щоб премії були адекватними, хоча усі вони до певної міри суб’єктивні. Наскільки суспільство поважає премію і людей, які вирішують, кому її присудити, - настільки вона адекватна. На жаль, немає жодної української премії, яка заслуговує на повагу суспільства... Залишилися ті, які вручали ще за радянських часів. Ні рейтингу, ні поваги вони не мають, бо, як у тоталітарні часи, так і в 1990-ті, й зараз, роздаються направо-наліво. Та якщо можна уявити суспільство без премій, то можна і на суспільство, і на державу не зважати - стати ченцем і жити поза соціумом. Якщо ж суспільство є, то мусять бути і категорії оцінки артистів, трудящих людей, науковців... Та все одно це умовність.

- Чи потребуєте ви визнання?

- Визнання - інструмент, завдяки якому можна донести до слухача свою думку чи творчий продукт. Якщо про тебе ніхто не знає, то анонімно ти не достукаєшся ані до вух слухача, ні до ефірів. Можна написати геніальну музику, але про неї ніхто не дізнається.

- Чиє визнання важливіше – простого слухача чи професіонала?

- Музичні професіонали – це збочена публіка. Їхнє ставлення до музики неадекватне і суб’єктивне саме через їхній професіоналізм. Кожен вибирає сам, яким мистецтвом займатися, - елітарним чи ні. Підсвідомо кожен артист по собі судить про свого ідеального глядача-слухача. Я, мабуть, теж. Для мене - це студенти, інженери, люди, які, з одного боку, демократичні й відкриті до всього нового, веселі, динамічні, а з іншого - інтелігенти і в чомусь інтелектуали. Вони люблять сміливий погляд і нестандартні рішення. Їм подобається щось просте, але цінне і небанальне. Кожен артист мріє бути загальновідомим, щоб будь-яка людина на Землі знала і любила його і те, що він робить. Але такого не буває. Я - революціонер. Мені нецікаво робити продукт хоч і якісний, але банальний. Віднедавна пропоную нову форму відпочинку - дискотеку в етнічному стилі. І я чи не єдиний ді-джей у світі, який крутить на дискотеках українську музику.

- Чи існує рецепт, як молодому гурту в Україні стати популярним?

- Існує, і в ньому є як позитивні, так і негативні складові. Щоб стати популярним рок-гуртом, потрібно співати українською мовою. І це позитивно. Негатив у тому, що необхідно мати стартовий капітал і талановитого менеджера, який зможе спродюсувати гурт. Як не дивно, популярними стають не столичні команди, а ті, які приїхали до Києва з провінції. Такі люди – харизматичніші. Це притаманно не лише Україні, а й світові загалом. А ще потрібно, грубо кажучи, “підписати контракт з дияволом”. Усі гурти, які сьогодні стають популярними, або з самого початку не були рок-гуртами, або перестають ними бути – “попсіють”. Дехто перестає співати українською - переходить на англійську, російську… Цим знову підтверджують правило, що нормальна музика не може бути популярна. Це проблема менталітету артистів і публіки. Треба переломити ситуацію, коли нормальна людина не може бути відомою, а обов’язково мусить бути зрадником чи гламурним негідником. У цьому «допомагають» наші антинародні мас-медіа. Телевізор та радіо, і це вже давно не секрет, спрямовані на руйнування свідомості людей, культури і держави. Але це тимчасовий момент. Якщо у нас буде держава, а її як такої поки що у нас немає, то рано чи пізно проблему буде вирішено.

- Що бракує Україні, щоб стати самодостатньою державою?

- Років із 50 державності. Якщо уявити світ з усіма його катаклізмами і катакомбами, то на карті Україна, якій 16 років, – це ніщо, тільки початок, і то досить нелегкий. Країни, які мали такі ж проблеми, як ми зараз, з мовою, культурою, - Фінляндія, Чехія, - протягом сотні років будували свою державність. Вони побудували - і ми побудуємо!

- А хто повинен керувати політичним та культурологічним руслом, по якому рухається Україна?

- Це маємо робити ми з вами. Живемо у такі виняткові й цікаві часи, коли активізувалися саме прості люди, з’явилася ініціатива громадського суспільства. Можемо робити речі, які матимуть серйозний вплив на країну. Але треба об’єднати свої приватні зусилля з державою, яка має виступати куратором. Якщо політики розумітимуть, як це здійснити, то ми зможемо набагато швидше побудувати Україну.

- Зараз багато діячів культури йдуть у політику…

- Багато? Це люди, які помітні, але їх небагато. Іде меншість. Зі справжніх “людей Майдану” в політику ніхто не пішов. Проблема політики у тому, що в неї йдуть не найкращі люди суспільства. У цьому - неефективність політики, яка має імідж бруду (у нашій країні точно). Буває, людина зі справді світлими прагненнями йде в політику, а потім розуміє: схема побудована так, що можна просто заробляти гроші і вирішувати власні проблеми.

- Фестивалі та вечірки, які ви організовуєте, - це альтернатива проукраїнській політичній діяльності?

- Ми мали і маємо багато різних заходів, але майже всі вони пострадянські, комсомольські - із конкурсами, шароварщиною або ж закриті, кулуарні. Я роблю масовий захід, який, з одного боку, був би українським продуктом, а з іншого - відкритим для інших країн. Ми у змозі це здійснити, бо кількість людей, колективів, які можуть робити це якісно, у нас набагато більша, ніж в Європі. Живемо у країні, де збереглася традиційна культура, і є багато фанатів, які хочуть цим займатися. Фальшивий шоу-бізнес побудував такий псевдокультурний світ, що замилює очі і показує зовсім іншу картинку. Я відчув, що ми можемо легко переломити цю ситуацію, - і організував фестиваль «Країна мрій».

Мета моїх етно-диско-вечірок – самі вечірки. Сьогодні багато чого відбувається, але задоволення ми отримуємо рідко. Дивимося телевізор - і кожен плюється. Йдемо на концерти - але маємо комплекс недовіри до масового заходу. Ми втратили якість. Тож моя найперша мета – зробити якісний захід, який ґрунтується на ідейності, художній цілісності. Ти приходиш - і тобі цікаво, “драйвово”, приємно. Це не те, що сходити на концерт Пєнкіна чи Таїсії Повалій. Культура мусить рухатися вперед. Крутити по колу на «вторяках» заїжджені «фанерки» - не культура, це поп-корн, культурний секонд-хенд. Те, що ми робимо, – не гламурний шоу-бізнес, який приносить багато грошей. Зате він приносить інші дивіденди - ти своїми руками формуєш культурне майбутнє країни, відкриваєш щось нове, художнє.

Оксана ЗЬОБРО, «Високий замок», http://www.wz.lviv.ua
Фото Маркіяна ЛИСЕЙКА