Донецький академічний театр ім. А.Б.Солов`яненка налічує вже 76 років своєї історії. Дебютувавши 12 квітня 1941 року оперою М. Глінки «Іван Сусанін», театр відкрив свій перший сезон в місті Сталіно. Репертуар театру постійно змінюється, вдосконалюється, трупа театру перемагає на численних конкурсах, остання українська прем`єра пройшла з блиском – саме час отримати звання Національного. Але щось заважає…
До театру доплентатись…Вчора гуділа прем`єра.
А сьогодні неділя. Німує зима срібнопера.
Золотий Солов`яненко на перехресті мовчить…
(І.Римарук. «Пейзаж». «Снігопад опалив монументи, ріку й терекони…»)
Природним є прагнення будь-якої державної установи набути статус Національної. По-перше, це престижно, по-друге, державні установи слугують потребам нації, мають виховувати її духовну культуру. Саме тому, для того щоб отримати бажане звання, необхідно, щоб третина репертуару була українською мовою. На сьогодні – з більш ніж 250 спектаклів, поставлених за всю історію театру, українське коріння мають 4.
Але декілька років тому уряд настільки вразила постановка опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький», що у президента на столі опинився документ про отримання Донецьким театром звання Національного. І вже правляча рука занеслася, щоб поставити підпис, аж хтось підсунув інший документ. В ньому зазначалося, що в Донецьку є ще інший театр, який теж хоче бути Національним, а в нього, на відміну від конкурента, протягом року відбувається постановка декількох українських спектаклів. І справа з Оперним була відкладена на невизначений час.
З цього приводу головний диригент оперного театру Василь Василенко в інтерв’ю газеті «День» зазначав: «Я не розумію, як можна домагатися привілеїв для себе ціною дискредитації інших? У Донецьку є Український музично-драматичний театр ім. Артема, що очолює Марко Матвійович Бровун. Він виношував ідею присвоєння його колективу статусу «національного». А коли ми заявили про свої творчі амбіції, не всі це правильно оцінили. Не знаю хто цим займається, але пішли листи-кляузи в Адміністрацію Президента, Міністерство культури та туризму, Кабінет Міністрів про те, що мовляв, у Донецькій опері немає українського репертуару, висококласних виконавців, кількості спектаклів, що дає, наприклад, драмтеатр ім. Артема.
А про ситуацію, що склалася я можу сказати словами Возного з «Наталки Полтавки»: «Кінь може рівнятися тільки з конем, а віл з волом». Кита з тюлькою не порівнюють. Не можна ставити на одну чашу терезів драматичний, а на іншу — оперний театр. Нас можна порівнювати з колегами: Київською, Харківською та Львівською операми». Тим не менше, і Драматичний театр не отримав Національності. (Цікаво, як би пасувало звання українського Національного до театру, який носить ім`я совкового активіста?). Можна лише здогадуватися, чому. На мою думку, доцільно буде пройтися головними персоналіями театрів:

№1. Марко Матвійович Бровун – директор Донецького академічного музично-драматичного театру ім.Артема. Крім основної роботи, займається підробітком – здавав приміщення театру для продажу меблів, відкрив на його території чудове кафе, власницею якого є його близька родичка. Режисерська еліта Донецька написала про нього наступні рядки:

«Браво» слышно, даже оды
Рвется Марк в актероводы
Он же был собаководом –
Видно стал финансоводом.
Уж арендным стало зданье –
Надо б дать другое званье!

В акровірші згадується про минуле Марка Матвійовича, коли він обіймав посаду собаковода. Собаковод – людина, яка працює у притулку для собак. В її обов`язки входить годувати, дресирувати та готувати собак для спеціальних завдань: вчити знаходити наркотики, або шукати людей. В деякій мірі, певно, це нагадує роботу режисера.

№2. Василь Іванович Рябенький – директор Донецького академічного театру опери та балету ім.А.Солов`яненка. Перед тим як стати завгоспом театру, а потім одразу директором, служив прапорщиком у політ.училищі (тепер військовий ліцей). На полюванні познайомився з колишнім директором театру В.П. Стасевичем – отримав посаду завгоспа. Як бачимо, ці люди дуже шанують мисливство, і можливо, саме тому, замість прем`єри опери Жоржа Бізе «Кармен» на початку цього місяця, директор Опери був на полюванні. І коли у опущені куліси лунали крики «браво», можливо, Василь Іванович саме поцілив вальдшнепа.

Досі не вщухає боротьба за титул між храмами мистецтва, що надто нагадує боротьбу за грушу у «Кайдашевій сім`ї» І.Нечуй-Левицького. Ось і до сьогодні два кита донецької духовності кидають один в одного гучними прем`єрами, причому Драматичний швидко і багато, а Оперний повільніше і менше (що в жодному разі не говорить про якість).

А про якість спектаклів говорять наступні факти. Зараз я наведу думку чудового критика сучасності – учнів 9 класу одного ліцею, яких вчитель повів у драмтеатр на виставу І.П.Котляревського «Енеїда». Після перегляду останньої, учні висунули резюме: «пьяный дебош». Між іншим, «Енеїдою», яка писалася 30 років, автор поклав початок сучасній українській мові, безліч дисертацій захищено на тему синонімії та іншого розмаїття художніх якостей у цьому творі, де Котляревський показав численні українські звичаї, обряди, національні страви, ще й на додачу, заснував новий жанр – бурлескно-травестійна поема. Щодо оперного, він не квапиться «штампувати шароварщину», крім того постановка опери або балету потребує набагато більше часу і ресурсів для своїх постановок. Але ж не квапитися не означає стояти на місці.

І хто з них отримає лаври невідомо: перший, другий чи жоден… А поки академічні театри перетягують на себе ковдру, на арену виходять постмодерні арт-нуво і все більше глядачів звертаються до них.

В Донецьку зараз таким є театр подружжя Чистоклєтових «Жуки». В них менше глядачів, скромніші декорації, зовсім новий погляд на мистецтво. Але це дійсно мистецтво заради мистецтва, тим більше, що в них навіть немає спонсора, не те, щоб державного фінансування. «Жуки» ставлять вистави від класиків, таких як Габріель Гарсія Маркес та Михайло Булгаков до сучасних вітчизняних авторів, яким є Сергій Жадан. «Жуки» відрізняються нестандартним поглядом на давно знайомі всім речі.

26 листопада, наприклад, у ДК Пушкіна вони пропонують перегляд твору Вільяма Шекспіра «Сон у літню ніч», жанр якого визначається, як «бомж-атракціон». «Головне в театрі – це правда, - поділився зі мною Євген Чистоклєтов, - а естетизм – це лише одна з багатьох форм її вираження». Але бувають моменти в житті, коли хочеться вдягти вечірню сукню, зручно влаштуватись у червоному оксамитовому кріслі і плакати разом з Каварадоссі (опера «Тоска» Джакомо Пуччіні), співчувати королю Ліру (трагедія «Король Лір» Вільяма Шекспіра), дивуватися хоробрості Спартака (балет «Спартак» Арама Хачатуряна), або ж сміятися з закоханого Альфреда (оперета «Летюча миша» Йогана Штрауса). А не дивитися на сцену, на якій розкидане лахміття та цигарки.

P.S. Останніми новинами від театрів була постановка комедії за твором М.В.Гоголя «Сорочинський ярмарок» з боку Драматичного, а також обіцянки балету Євгена Станковича «Цвіт папороті» і опери Мейтуса «Украдене щастя» з боку Оперного. Театральна дуель є позитивним явищем або негативним, і чи є «Жуки» - альтернативою «академікам» вирішувати вам, шановні глядачі. Отже, всі в театр?

Давід Абрєзов
Джерело: http://www.ngo.donetsk.ua/donsociety/3582