«Знайдено фрагменти тіл. І ми зараз не можемо сказати, скільком людям вони належать…»
І більше – жодного слова. Лише надія, що жоден з фрагментів не належить їй. Чи йому. Дорогій тобі людині.
Хоча хіба це надія? Це – відчай. Гнітюче чіпляння за останню соломинку. Таку ненадійну й тонку.
Соломинок таких назбирається на цілу скирту.
Інга витягла свою.
І лежала тепер у білосніжному сяйві реанімації.
Хоча могла – серед пороху й пилу згорілого дотла торговельного центру.
Вона дихала.
Вона не стала одним із необізнаних фрагментів тіл.
Бо над нею розкрила куполом крила любов.
Його любов.
***
Того дня, 27 червня, усе йшло шкереберть з раннього рання.
Цілу ніч надсадно дзижчав комар. Інга його безуспішно ловила. У результаті – зранку проспала.
Вдягалася нашвидкоруч, снідала прихапцем.
Бутерброд ляпнув сиром вниз на випрану футболку.
Футболка була не просто футболкою, а частиною уніформи магазину побутової техніки, в якому Інга працювала.
Інша, запасна, валялася невипрана на дні кошика.
Тож довелося замилювати цю, тоді замиленою кобилою мчати на роботу, щоб все одно спізнитися, отримати у хвіст і в гриву від старшого менеджера, і стояти ковтати сльози, переховуючись між допитливих очей між масивними холодильниками й хоботами пилососів.
Якби хто їй сказав, що то – дрібниці. Що далі буде гірше, значно гірше.
І що гірше почнеться не тієї миті, як у магазин зайде Денис.
А значно, значно пізніше.
***
Інга вірила, що втекла від війни. Це, швидше, було самонавіювання.
Бо втекла вона насправді з Полтави у Кременчук. І як по щирості, в Полтаві було значно безпечніше. Хоча б тому, що підстав бомбити Полтаву у ворога було менше.
Утім, Інга тішила себе думкою, що наміри ворога – непередбачувані. І куди він кидатиме бомби наступного разу – ніхто не відає. Здається, навіть і він сам, бо його високочастотна зброя долітає, куди бог велить, а не куди координати скажуть.
А якщо говорити про танки, гради, урагани, то як дійде до таких обстрілів – Інга все ж таки свято вірила, що не дійде – то вже немає різниці, чи в Полтаві, чи в Кременчуку.
Але в Полтаві треба знімати квартиру. Тоді як у Кременчуку є своя. Бабуся відписала - у спадок єдиній онуці. А з таким приданим уже можна й заміж – претендент теж є. Теж у Кременчуці. При посаді, при роботі. То сенс сидіти у Полтаві, коли можна щасливо і в любові жити в Кременчуці?
Щоправда, щодо любові в Інги були питання.
Серйозні.
Давно.
Відколи вона почала зустрічатися, а тоді й жити з Костем.
Її терзання зрозуміла би кожна жінка, яка тілом живе з одним. А серцем – з іншим.
Її тіло ось уже пів року належало Костю. А серце – Денису. І як довго він був його власником – сказати було складно.
***
Костя й Денис вчилися на економістів у Полтаві, і робили це в тій же групі, що й Інга. Але не товаришували між собою. Хоча мали спільний смак до дівчат. Бо я інакше було пояснити, що обидва уподобали Інгу.
Інга обрала Дениса тоді. Можливо, за щирість. Можливо, за відвертість. А може, тому, що він все ж був із Полтави, тоді як Кость – з її рідного Кременчука.
Як розібратися, то походження для Інги не мало значення. Бо Дениса самотужки виховувала мама-вчителька, тоді як Кость був із сім’ї кременчуцьких нафтових мажорів. І власне, з Костем їй світили більші статки і більше земних втіх, ніж з Денисом. Але обрала вона Дениса. Й цноту Денису віддала. І серце.
А тоді, як то буває зі студентськими любощами, які не закінчуються весіллями «по зальоту», усе скінчилося.
Розбіглися.
А як отримали дипломи, то ще й роз’їхалися.
Принаймні, Інга повернулася до Кременчука.
Зробила ремонт у бабусиній квартирі, яка до того три роки стояла пусткою.
З’їхала від батьків.
Знайшла роботу.
Стала молодою незалежною жінкою.
Ну, як незалежною. Не зовсім. Бо роботу знайшла завдяки Костю. Із вдячності почала з ним зустрічатися. Не зчулася, як він до неї переїхав. Подарував обручку. Призначили весілля. Подружки й однокласниці зітхали заздрісно: весілля місцевого мажора мало стати подією року Кременчука. Або щонайменше півріччя
Але почалася війна. І все змінилося.
Ні, Кость не пішов на війну.
Єдиний син заможних батьків не міг так взяти й кинути напризволяще бізнес.
На війну пішов Денис. Теж єдиний у матері син. І, пішовши на війну, він знову став частиною її, Інжиного життя.
Вона жила з Костем, а листувалася з Денисом. І листування це давно не можна було назвати наївним.
Хоча перші, датовані останніми днями лютого, повідомлення були саме такими – невинними, щирими, прощальними.
Денис пішов у військкомат, вистояв кілька днів у черзі, отримав таку-сяку форму й старший за себе автомат і написав Інзі прощального листа.
Він не знав, що вона уже з іншим. Вона ж не стала писати про це солдатові, який йде на війну.
З цієї невеличкої недомовки зав’язався болючий вузол.
Бо Денис не знав, що щовечора пише нареченій іншого.
Інга ж щовечора розуміла, що не за того збирається заміж.
Але той, за кого вона виходила, був надійний, перспективний, забезпечений. А той, хто писав їй з війни, жив в окопі, спав в окопі, їв в окопі. Мав усі шанси не повернутися ніколи.
І на його жетоні смертника було не її ім’я.
***
Того жахливого дня усе було не по-справжньому. Вона спочатку почула зойки дівчат, а тоді його побачила – Дениса у військовій формі і з букетом білих троянд. Як з’ясувалося за кілька хвилин, у кишені його кителя була коробочка з обручкою.
Він просто не знав, стаючи на одне коліно, серед електричних плит і холодильників торговельного залу, що на пальці Інги вже є обручка. І що все, про що вона думає в той момент, це, щоб, бува, не нагодився Кость. Власник цього магазину. Її наречений. Той, з ким вона житиме, як й бога за пазухою.
Усе було, як у кіно.
Окрім одного: вона сказала «ні».
І Денису треба було знайти гордість й сили піднятися, заховати обручку в коробочку, а коробочку – в китель, розвернутися й піти.
Вона дивилася йому услід. Розмазувала спітнілими долонями на напудрених щоках сльози. Прощальним вальсом заверещала сирена повітряної тривоги.
Інга згадала усі ті ночі без сну на вузькому гуртожицькому ліжку, коли він її цілував там і так, як ніхто й ніколи. І загадала всі ті тисячі повідомлень, написаних увечері, потайки, у ванній, уже після війни. Згадала всі сказані слова. І також не сказані. Усе намріяне. І все, що ніколи не має здійснитися.
Десь зовсім поряд, зворушена сценою невдалого зізнання, схлипнула якась менеджерка. Краєм ока Інга вловила, як денисів піксель розминається в коридорі ТРЦ з білосніжною сорочкою Костя.
Хтось з них двох її доля.
Але хто?
На підлозі посеред торгового залу валявся оберемок білих троянд. Які помирали від безвиході. І без води.
І тоді вона зірвалася й побігла.
«Ти куди?!» - кинув Кость.
Ні, їй не привиділася його білосніжна сорочка. Це справді він заходив у торговельний зал.
«Я зараз повернуся», - перекрикуючи сирену, кинула Інга.
«Або ж не повернуся ніколи», - подумала.
А ще подумала, що він, Денис, вийшовши з «Амстору», піти міг хіба що на вокзал.
Він справді був там – стояв на платфомі й курив, хоча курити на платформі точно заборонено.
Він побачив її.
І це було останнє, що вона побачила. Перш, ніж її накрило хвилею вибуху.
***
– Пощастило, в сорочці народилася, – сказала старенька медсестра, прилаштовуючи Інзі до руки крапельницю.
Їй стало гірко: як можна говорити «пощастило» людині, яка серед білого дня опиналася у реанімації.
Це вже потім Інга дізналася, що «Амстор» став попелом. І домовиною для понад двох десятків людей, які, як вона, просто прийшли того дня на роботу. Чи за покупками.
Яка різниця. Хіба це має значення?
Значення мало лише одне.
Хто вижив.
Або ні, навіть не це.
За кого їй виходити заміж?
***
Провідати Інгу прийшли батьки. Мама плакала навзрид, тато дивився кудись між подушок, на яких покоїлося її посічене лице.
Також навідалися сестра із дітьми. Малих не пустили в реанімацію, тож вони просто передали Інзі намальовані листівки. Сестра не зчулася, як витерла тими малюнками сльози перш, ніж покласти на приліжкову тумбочку.
Провідати приходили дівчата з роботи. Розповідали, хто вижив. Хто ні. А кого – затримали. Наприклад, Костя. Бо він разом з іншими ухвалював рішення не зачиняти торговельний центр на час повітряної тривоги.
Кость провідати не приходив.
І Денис – також.
І де він – теж було невідомо.
Останній раз у мережі був 27 червня о 10.51.
Це ще до ракети.
І до того трагічного освідчення.
І потім – тиша. Нестерпна, болюча, глевка.
Раз повз раз Інга перевіряла неслухняними пальцями телефон. Проводила по павутині розбитого екрана. Витирала сльози.
***
«Знайдено фрагменти тіл. І ми зараз не можемо сказати, скільком людям вони належать…»
Новини проїдали в голові діру.
«Виходь за мене», - просив того дня він.
Але вона сказала ні. Не тому, що не любила. А тому, що заручилася з іншим.
Інга вчергове дістала побитий телефон.
Відкрила месенджер.
І написала «так».
У нікуди.
Готова чекати вічність.

#містагероїв
новела сімнадцята, Аліна Акуленко
Фото з Вікіпедії