Місяць тому український парламент ухвалив закон, в якому серед багатьох організацій, що боролися за незалежність та заслужили визнання, була названа також і Українська Повстанська Армія. Ця подія була відзначена у Польщі занепокоєнням, особливо підсиленим тим фактом, що голосування за цей закон відбулося заледве по кількох годинах після промови Президента Польщі Бронислава Коморовського.
У відповідь на польські реакції відредагували Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, його радник Олександр Зінченко і врешті-решт – Голова парламенту Володимир Гройсман.
Вони пояснили, що збіг голосування із візитом польського президента був випадковим, а дискусійний закон є лише одним із цілого пакету законодавчих актів, що мають антирадянський, а не антипольський характер.
Решта з них мають стосунок до засудження нацизму та комунізму, забороняють пропаганду їх символів, забезпечують юридичні підстави для передачі архівів комуністичних органів безпеки до УІПН та запроваджують новий спосіб відзначення завершення Другої світової війни.
Приймаючи ці аргументи, варто звернути увагу, що польські побоювання пов’язані не тільки з відзначенням парламентом солдатів УПА.
Будуючи свою нову ідентичність, Україна усе частіше звертається до історії цієї формації. Багато поляків розуміє, що це насамперед пов’язано із тривалою боротьбою УПА проти Совітів. Проте історія українського підпілля також має і інші сторінки, зокрема масові злочини щодо поляків.
Турбує той факт, що щоразу чисельніші ушанування УПА не супроводжуються жодними діями, які б були спрямовані на дослідження темних сторінок її історії і вшанування жертв. Ба більше, у згаданих публічних виступах можна зауважити тенденцію до применшення проблеми.
Володимир Гройсман у статті, що була опублікована на шпальтах «Gazetа Wyborczа», пише тільки про «окремих представників цих національно-визвольних організацій, дії яких могли мати ознаки злочинів проти мирного населення».
Україна бореться із російською агресією та глибокою економічною кризою, закладаючи широке коло реформ. Польща однозначно підтримала свого сусіда. І це народжує спокуси відкласти «на потім», відкласти на більш спокійний час трудний і болісний процес примирення, опертий на пошуки правди про минуле.
Ситуацію аж ніяк не спрощує активність російської пропаганди. Російські медіа вже кільканадцять місяців демонструють велике зацікавлення питаннями, пов’язаними із злочинами, які були вчинені проти поляків українськими націоналістами із ОУН та УПА. У Польщі шукають істориків і свідків подій, готових до участі в зйомках у пропагандистських телепрограмах і документальних фільмах.
Ця ситуація контрастує із браком будь-якого зацікавлення з цього боку під час відзначення 70 роковин Волинського злочину.
Причина є очевидною. Історія тисяч безневинних жертв злочину потрібна Росії тільки як чергове знаряддя у антиукраїнській пропаганді, яка також спрямована і проти поляків.
Цей факт водночас не може слугувати аргументом, щоб для спільного блага не торкатися питань, пов’язаних із важким минулим.
Прямо навпаки – це є важливою причиною, щоб зрушити цю справу. Інакше ми віддамо російській пропаганді дуже сильні аргументи. Російська пропаганда буде кричати, що через політичні інтереси поляки готові забути про жертви, а українці – будують свою ідентичність на приховуванні злочину.
Володимир Гройсман у згаданій статті згадував історію спільної боротьби поляків та українців під час війни із більшовиками у 1920 році.
Український інститут національної пам’яті останнім часом звертав увагу на боротьбу українців у лавах Війська польського у вересні 1939 року та у польських Збройних силах на Заході.

Володимир В’ятрович у своєму блозі описав свою мрію, щоб у наступному році президенти Польщі та України зустрілися у Грубешові. На травень 2016 року припадає 70 річниця звільнення цього міста об’єднаними силами Союзу «Свобода та Незалежність» (Zrzeszenie Wolność i Niezawisłość) та УПА.
Це була найбільша спільна акція польського та українського підпілля, які перед лицем спільної загрози уклали тактичний союз.
Ця остання історія є особисто близькою для мене. Кільканадцять років тому я опублікував кілька невідомих документів щодо спроб укласти перемир’я між Армією Крайовою та Українською Повстанською Армією.
Це дуже добре, що маємо у нашій спільній історії також і приклади доброї співпраці та співіснування. Вони можуть стати важливим елементом розбудови взаємного порозуміння та імпульсом для розвитку співпраці. Проте не зможуть замінити собою діалогу щодо складних сторінок минулого.

Було кілька спроб польсько-українського примирення.
Особливо важливу роль відіграла Церква з особистою участю Івана Павла ІІ. До першої зустрічі польських та українських єпископів дійшло у 1987 році у Ватикані.
У 60 роковини Волинського злочину польський Папа у листі до польських та українських єпископів закликав «щоб українці та поляки не залишалися зневоленими своїми сумними спогадами про минуле. Оцінюючи минулі події у новій перспективі та беручись за побудову ліпшого майбутнього для всіх, нехай вони подивляться одне на одного поглядом поєднання».
Останнім результатом діалогу церков була спільна декларація у червні 2013 року, текст якої (опрацьований не без труднощів) містить не тільки заклик до пошуків правди про минуле, але також слова взаємного прохання про вибачення.
Багато років також триває дискусія між українськими та польськими істориками.
Особливу роль відіграла конференція з циклу «Польща-Україна: складні питання», яка була організована за ініціативи Світової спілки солдатів Армії Крайової. Дослідження, що здійснювалися протягом багатьох років, опрацювання документів і дискусії принесли свої плоди: зростання нашого знання про взаємини у роки Другої світової війни і відразу по її завершенню.
Важко водночас говорити про істотне зближення позицій дослідників обох країн, з перспективи останніх років можна навіть говорити про зростання розбіжностей. Базові розбіжності стосуються кількості жертв по обом сторонам, а також тієї ролі, яку зіграла у цій історії УПА.
За минулу чверть століття прозвучало багато політичних декларацій щодо примирення.
Першою з них стала Постанова польського Сенату у 1990 році, яка містила засудження акції «Вісла», що відбувалася у 1947 році.
Ця позиція стала результатом великої праці антикомуністичної опозиції у 1970-ті та 80-ті роки, дискусій, які мали стосунок до взаємин між поляками та українцями. У «другому обігу» – польському самвидаві – відкрито писали про польські провини перед сусіднім народом.
У останні кілька років також відбулися і зустрічі президентів обох держав, які також оголошували декларації примирення.
Усі ці справи не принесли остаточного результату.
Можна назвати кілька причин цієї ситуації. Найголовнішою з них є те, що до цього часу діалог переважно охоплював еліти, а ініціатив, які б залучили ширші кола обох суспільств, було небагато.
Більш того, як доводять дослідження суспільної думки дволітньої давнини, дуже багато поляків та визначна більшість українців не мають базових знань щодо цих подій. Складно у такій ситуації говорити про примирення, коли не відомо що саме маємо одне одному вибачити.
Наявна ситуація створює для нас унікальний шанс не тільки для продовження діалогу, але також для осягнення його тривалих наслідків. Опираючись на фундамент, який закладений зусиллями останніх тридцяти літ, можемо зробити наступний крок на шляху до примирення. Проте це вимагає винайдення нової формули спільних дій.
Найліпша дорога для подальших кроків – зосередитися на долі жертв.
Спільна праця щодо ушанування їх пам’яті, створення іменних списків та пошуки загублених місць поховань жертв цього конфлікту дозволять перенести дискусії істориків на ґрунт спільних позицій, замість триваючого десятиліття спору, який опирається на більш чи менш приблизні оцінки.
Турбота щодо долі жертв відкриє можливість для щирого заангажування обох суспільств, особливо – молодих людей.
Другим каналом спільної діяльності має бути спільне видання документів з різних архівів. Тільки окресливши загальне коло джерел, удасться відновити дискусії навколо їх інтерпретації.
Примирення не вимагає, щоб ми дійшли до повної згоди у оцінці минулого. Проте ми повинні зрозуміти позиції і почуття одне одного, а також погодитися щодо базових фактів.
Шлях до усвідомлення цього стану не буде простим, на нас чекає багато праці. Спроби оминути ці зусилля, своєрідне "скорочення шляху" не наблизить нас до мети.
У русі до примирення є місце для усіх. Значну роль можуть зіграти політики, представники місцевого самоврядування, духовні різних конфесій, науковці та діячі культури, активісти громадських організацій.
Особлива відповідальність лежить, одначе, на польському та українському інститутах національної пам’яті. Від 19 травня у Києві відкривається українська версія виставки «Знищення польських еліт. Акція АБ-Катинь». Це перша за багато років спільна ініціатива обох інституцій.
Вірю, що ця зустріч здатна покласти початок спільним зусиллям, дякуючи яким стане можливе взаємне примирення та пробачення.
У листопаді цього року мине піввіку від того моменту, коли польські єпископи звернулися із історичним зверненням «до німецьких братів у христовому пастерському чині".
Сміливість польських ієрархів, яка проявлялася у самій назві цього листа, спочатку не знайшла загального зрозуміння ані з польської, ані з німецької сторони. Проте незабаром цей жест почав приносити чисельні плоди, стаючи каталізатором процесу, який сьогодні називають "чудом примирення".
Якби ж і нам не забракло такої сміливості! Ми заборгували цього жертвам, самим собі і майбутнім поколінням.
Справжнє примирення між поляками і українцями може стати основою для радикальної зміни долі цілої Центрально-Східної Європи, вирвати її з геополітичного фаталізму останнього століття.

Лукаш Каменський, Голова Інституту національної пам'яті Польщі
Джерело: Історична правда
Фото: УІНП, Тарас Подолян, Сергій Бутко