Яку діяльність провадитиме Український інститут національної пам’яті, чи братиме він участь у люстрації та що чекає на Україну в майбутньому, в ексклюзивному інтерв’ю «СіДу» розповів його директор Володимир В’ЯТРОВИЧ.
— У 2008–2010 роках ви очолювали Галузевий архів СБУ. Під вашим керівництвом був розсекречений величезний масив матеріалів і документів про ОУН та УПА, український дисидентський рух. Відомо, що й досі не стихає суспільне обурення щодо намагання колишніх вищих державних чиновників приховати та спотворити українську історію, зокрема шляхом закриття доступу до архівів, які проливають світло на багато сторінок нашої минувшини. Яка інформація з архіву СБУ ще залишається закритою і чому?

– Насправді ми тільки почали відкривати ці архіви, наразі оприлюднено уже близько 10% матеріалів. А все тому, що працівники стикалися з обмеженим доступом до архівних матеріалів. Архіви, які стосуються більшовицької влади, репресій 1930-х років, дисидентського руху, повстанської боротьби – це те, над чим ще потрібно працювати. Найбільш повно був розсекречений лише один масив матеріалів, які стосувалися голодомору. Усі інші ще недопрацьовані.

— Нещодавно ви очолили Український інститут національної пам’яті. Якою бачиться установа в майбутньому? Розробці яким науковим проблемам буде надано пріоритет?

– Вважаю, що Український інститут національної пам’яті має наслідувати діяльність схожих інститутів у пострадянських країнах. Тому він має бути не науковою установою, а органом влади. Наше головне завдання – досліджувати тоталітарне минуле і розповідати суспільству про злочини, які відбувалися в минулому, для того, щоб це знову не повторилося. Одним із напрямків роботи буде інформаційно-просвітницький, тому зосереджувати увагу будемо на популярних публікаціях, виставках та підготовці телерадіопередач.

— Відомо, що схожі інститути діють в інших посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи. Що ви запозичили б з досвіду своїх зарубіжних колег?

– Зараз найбільш активним є Інститут національної пам’яті Польщі. Схожі структури активно діють в Словаччині та Чехії. Вони координують діяльність інших органів державної влади з метою відновлення національної пам’яті, яка зазнала серйозних утрат із часів тоталітарного режиму. Думаю, що ми налагодимо з ними добрі зв’язки. Будемо працювати деякий час у них для того, щоб набратися досвіду і реалізовувати спільні проекти.

— Нині українське суспільство очікує змін, що спрямовані на очищення. Чи очолюваний вами інститут братиме участь у люстрації? Якщо так, то якою вона вам бачиться? Хто має бути пролюстрований щонайперше?

– Серед тих дискусій, що сьогодні ведуться, стає зрозуміло, що головним об’єктом люстрації мають бути ті люди, які причетні до злочинів режиму Януковича, які вдавалися до репресій та вбивств на Майдані. На жаль, Україна дуже спізнилася з питанням люстрації, бо питання антикомуністичної люстрації стає неактуальним. В Україні залишилося не так багато людей, задіяних в активній політиці, які були агентами комуністичних спецслужб, і відповідно люстрація, що відбувалася за таким принципом в країнах Східної Європи, не є актуальною. Хоча важливо звернути увагу на цей аспект люстрації. Інститут національної пам’яті не буде спеціальним органом люстрації, тому що в Україні працюватиме окреме люстраційне бюро. Але сподіваюся, що інститут перебере у своє відання документи комуністичних спецслужб, КДБ. Ми надаватимемо відповідним органам інформацію про участь державних чиновників, політиків в органах безпеки СРСР.

— Є думка, що сучасна Україна має стільки проблем завдяки тому, що «совєти» знищили українців, і нація ще не відродилася. Як гадаєте, сучасні реалії – це справді відлуння репресій, голодоморів та інших злочинів режиму? Чи є у вас рецепти лікування української нації?

– Переконаний, що дуже багато негараздів, які ми маємо сьогодні, – це відлуння важкого тоталітарного минулого, часів, коли українці жили в тоталітарній державі і не мали змоги виявляти себе як активні громадяни. Це наслідок колоніального минулого, коли українці жили у складі іншої імперії і не мали своєї держави. Поєднання тоталітарного та колоніального минулого призвело до того, що зараз багато українців є пасивними до політичної робити і до бажання брати на себе відповідальність. Вони хочуть перекласти усю відповідальність на плечі держави, очікують, що держава вирішить за них усі проблеми. Але якраз те, що відбувалося на Майдані, є свідченням того, що українці поступово виліковуються і будуть готові відповідати за своє майбутнє і майбутнє своєї держави. Це вселяє надію, що Україна все-таки переживе всі ці страшні втрати.

— Як вам бачаться перспективи української влади і української державності?

– Думаю, що влада в Україні зміниться. Та влада, яку ми маємо сьогодні, – перехідна і тимчасова. Для молодої держави стає на користь зміна влади. Сподіваюся, що кожна нова влада буде кращою за попередню. У кінці року відбудуться дострокові парламентські вибори, які закріплять оновлення влади, яке почалося ще на Майдані. Я вірю у хороші перспективи України як держави. Бо якщо українці будуть відстоювати її так, як на Майдані, не шкодуючи своє життя та здоров’я, то така країна заслуговує на велике майбутнє, і вона його отримає.

— А що робити з «імперією зла» Путіна і як її перебороти?

– «Імперія зла» Путіна зазнає краху хоча б тому, що то імперія зла, імперія з минулого, яка бореться не тільки з Україною, а й з цілим світом. Тому переконаний, те, що зараз відбувається в Росії, – це лише імперська агонія, яка закінчиться і дуже боляче вдарить по сучасній Росії. Бо якщо Росія не відмовиться від своїх імперських амбіцій, не буде впорядковувати безлад усередині свої держави, внутрішню нестабільність, постійно триматиме державу в мобілізаційному стані за рахунок своїх сусідів, вона не витримає. Як показало суспільство в СРСР, така держава розвалиться. Українці мають зробити усе, щоб вистояти, максимально активно включатися в органи влади або намагатися контролювати ці органи влади для того, щоб вони не перетворилися на такі, які були за часів Януковича.


Джерело: Сім’я і Дім / Лілія БОНДАР