Не давати тирану пальця. До 70-річчя Кримської конференції
Якщо сьогодні дати тирану палець, він завтра відніме всю руку. Сімдесят років тому, на початку лютого 1945-го, провідні демократії західного світу — Сполучені Штати та Великобританія — пішли на поступки євразійській деспотії — Радянському Союзу — в питанні післявоєнного облаштування Європи. За обіцянку Сталіна якнайшвидше закінчити війну проти Гітлера, Рузвельт і Черчилль згодилися на компроміс щодо розв’язання «польського» та «югославського» питань, а ширше — щодо політичного устрою всієї Східної Європи. Але угода з дияволом залишається угодою з дияволом, навіть якщо вона націлена на благородну мету: Сталін обманув партнерів, і невдовзі через весь континент пролягла «залізна завіса». Мрії мільйонів людей на світле майбутнє були принесені в жертву тирану необачними союзниками, що дозволили собі в ім’я локального успіху поступитися глобальними цінностями. Які уроки виніс з тодішньої ситуації вільний світ, і чи виніс взагалі?
ДИВЕРСАНТИ, СНІГ І ЩУРИ: ЗА ЛАШТУНКАМИ КОНФЕРЕНЦІЇ
Військовий аеродром у Саках, — єдине на весь Крим вціліле летовище, здатне приймати трансконтинентальні рейси в складних погодних умовах. Третє лютого. На злітній смузі на британського прем’єра Вінстона Черчилля та американського президента Франкліна Рузвельта чекають в оточенні численних прибічників два радянські наркоми закордонних справ — колишній та нинішній — Максим Літвінов і В’ячеслав Молотов. За спинами членів делегації нап’яті три великі намети, в них — столи, що аж ломляться від ікри, лосося та всіляких напоїв. Після частування гості вирушають в дорогу.
Між Саками та Ялтою — 130 кілометрів розбитих війною та радянським піклуванням доріг, до того ж майже половина маршруту проходить по й без того небезпечному гірському серпантину. За кілька днів до початку конференції чекісти в лісах поблизу Алушти перехопили 12 нацистських диверсантів, що намагалися дістатися траси, і це через півроку після звільнення Криму! Щоби вберегти гостей від неприємних сюрпризів, радянських солдат розставили вздовж усього шляху кортежів, а позаяк снігоприбиральних машин вчасно знайти не вдалось, то бійці ногами втоптували сніг на трасі, роблячи її придатною для автомобілів. Всього охороняти конференцію залучили майже 160 винищувачів, 4 полки НКВС та залишки Чорноморського флоту, разом майже 30 тис. вояків, а за «неблагонадійність» в околицях Ялти затримано понад 800 осіб.
В Москві постановили за будь-яку ціну справити на іноземних партнерів враження, тому завантажили півтори тисячі вагонів їжею, напоями, меблями та навіть шибками, і відправили це все до Криму у супроводі численної обслуги, набраної в найкращих готелях столиці. Але всі зусилля виявилися марними. Лівадійський палац, відведений для проживання Рузвельта та загальних зборів «великої трійки», просто кишів щурами, тож заокеанські гості були змушені викликати зі свого флагману «USS Catoctin», пришвартованому в Севастополі, команду з дератизації. На кораблі розташовувався також медичний кабінет, послугами якого користувалися американці.
«Чудове місце для тифу та пекельних вошей», — не стримував свого роздратування від Воронцовського палацу Вінстон Черчилль. Великого клопоту завдавали клопи, яких вдосталь було в розкішних спальнях: прем’єра вони кусали за ноги, а дехто з гостей примудрився навіть захворіти через укуси. Спроби травити комах дустом успіху не мали. Але чи не головною проблемою виявилася мала кількість ванних кімнат: у британців складалося враження, що князь та княгиня Воронцови приділяли більше уваги стравам, ніж умиванню. Іноді до двадцяти адміралів та генералів мусили стояти в черзі до єдиної великої ванни та трьох умивальників, в яких не було гарячої води. Вишенькою на торті стали радянські усміхнені жінки-»товариші», що в перший день зайшли до лазні британців із величезними щітками для миття спини з наміром використати ці знаряддя за прямим призначенням. Врешті-решт навіть відома англійська незворушність похитнулася: в Севастополь викликали розкішний пароплав «Franconia», на борту якого британська делегація провела останні три дні візиту. Найбільше втішався сам прем’єр: «Як чудово повернутися до англійської їжі після того [радянського] свинства та зимних, жирних страв».
ПОЛЬЩА ЯК ПЕРЕДЧУТТЯ
Обговорення «польського питання» зайняло чверть усього робочого часу конференції — не тільки тому, що друга Річ Посполита була найбільшою країною Центрально-Східної Європи чи польський народ першим вступив у війну з німцями і не склав зброї навіть після капітуляції держави, але й тому, що за польським прецедентом мали розв’язувати інші суперечки повоєнного континенту.
Компромісу було досягнуто на трьох умовах. По-перше, прорадянський тимчасовий уряд у Варшаві мав поповнитися представниками еміграційного уряду з Лондона та місцевими демократами; по-друге, новий уряд національної єдності мав провести вільні вибори до парламенту; по-третє, остаточні кордони Польщі мала визначити майбутня мирна конференція. Розказують, що коли після публікації спільного комюніке Молотов сказав Сталіну, що такі формулювання в угоді із Заходом стануть на заваді радянським планам, Вождь відповів: «Нічого страшного. Ми зробимо все по-нашому пізніше». Для того, щоб обманути своїх союзників, диктатору знадобилося півтора року.
Минув лише місяць після звершення Ялтинської конференції — і 27 березня шістнадцять польських політиків та провідників підпілля — «підземної держави», що прилетіли до Москви на переговори, були затримані НКВС, але йшла війна, тому Захід не зреагував. Між 17 та 21 червня 1945-го ці опозиціонери на показовому процесі були засуджені та ув’язнені на терміни від 4 місяців до 10 років, але з волі Сталіна саме в ці дні в Москві йшли перемовини про створення уряду національної єдності Польщі, тому вільний світ продовжував сподіватися на краще. Протягом наступного 1946 року радянські та польські спецслужби завдали поразки збройному національному підпіллю — «проклятим солдатам» — та провели 30 червня сфальсифікований референдум з устрою нової держави. Вінцем післявоєнної радянізації Польщі стали вибори до Установчого сейму в січні 1947-го, на якому внаслідок тиску на виборців та численних фальсифікацій реальна опозиція змогла набрати лише 10% голосів, решта дісталася комуністам та партіям-ширмам.
Зберігши в країні зовнішні ознаки «незалежності» — уряд, армію та багатопартійний парламентаризм — СРСР перетворив Польщу на свого сателіта, і за тою ж схемою вчинив це і з іншими східноєвропейськими країнами. У відповідь на сталінську експансію 12 березня 1947 р. у США було проголошено доктрину Трумена, націлену на «стримування» Радянського Союзу, але було запізно — половина континенту перейшла під повний контроль Москви.
УРОКИ (НЕ)ЗАСВОЄНО?
Між підписанням угоди з дияволом та оголошенням хрестового походу проти нього (хоча б у вигляді «стримування») пройшло два роки, один місяць і один день. Врятувати завдяки економічній та військовій допомозі вдалося лише Грецію, решта країн Східної Європи з часом перетворилася на сателітів СРСР — «соціалістичний табір». За намагання вийти з нього заплатили кров’ю жителі Східної Німеччини у 1953 р., Угорщини — у 1956 р., Чехословаччини — у 1968 р., а поляки піднімалися на боротьбу із режимом тричі: у 1956, 1970 та 1981-1982 рр. Рахунок прямих жертв панування «совєтів» в Європі йде на десятки тисяч, скільки людських доль було скалічено — не скаже ніхто. Ціна компромісу зі Сталіним виявилася надзвичайно високою, і заплатили її зовсім не ті, хто на цей компроміс погодився.
Історія першої половини ХХ століття дала нам безліч прикладів того, як неготовність захищатися в малому обов’язково призводить до необхідності воювати за велике. Глибока стурбованість замість конкретних дій, умиротворення агресора, компроміси із тираном — ніщо з цього не в змозі гарантувати мир та стабільність нікому. Від Мюнхенської угоди до Ялтинської конференції західний світ вчився не мати справ з диктаторами, якою б доцільною не виглядала співпраця з ними, принаймні, тимчасова. 30 вересня 1938 р. Невілл Чемберлен доповів британському парламенту про результати перемовин з Гітлером: «Я вірю, що це — мир для нашого часу». 1 березня 1945 р., після угоди зі Сталіним, Франклін Рузвельт запевнив Конгрес, що він «повернувся з Криму з твердою вірою, що ми розпочали шлях до миру в світі». Історія двічі посміялася над впевненістю обох лідерів, і безкомпромісність часів холодної війни начебто продемонструвала, що негативний урок «угодовництва» засвоєний.
Але минуло лише чверть століття після закінчення глобального протистояння, як виявилося, що деякі висновки потрібно повторити двічі. Знову треба нагадувати, що нерозв’язана вчасно суперечка на одному краю континенту цілком реально може призвести до мобілізації, роздавання протигазів та риття окопів на іншому краю. Необхідно повторювати, що небажання вмирати за Гданськ (чи то пак Донецьк) сьогодні може викликати необхідність вмирати за Париж завтра. Заслуговує на нову увагу теза, що нація, яка з-поміж війни та ганьби обирає ганьбу, обов’язково отримає і війну.
21 березня 1945 р. американський посол Аверелл Гарріман написав Рузвельту: «Ми мусимо чітко розуміти, що радянська програма — це побудова тоталітаризму, згортання особистих свобод та демократії, як ми її знаємо». Нинішнім станом речей в Криму та на Донбасі ми не в останню чергу маємо «завдячувати» тому, що 21 березня 2014 р., в день остаточної легалізації анексії з боку РФ, на Заході не знайшлося нікого, хто сказав би подібні слова щодо програми «Русского мира». Незасвоєні уроки мають властивість повторюватися — тож невже ми знову приречені стати навчальними матеріалом для схильного до глибокої стурбованості та компромісів з диктаторами Заходу?
Сергій Громенко, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті
Джерело: День
ДИВЕРСАНТИ, СНІГ І ЩУРИ: ЗА ЛАШТУНКАМИ КОНФЕРЕНЦІЇ
Військовий аеродром у Саках, — єдине на весь Крим вціліле летовище, здатне приймати трансконтинентальні рейси в складних погодних умовах. Третє лютого. На злітній смузі на британського прем’єра Вінстона Черчилля та американського президента Франкліна Рузвельта чекають в оточенні численних прибічників два радянські наркоми закордонних справ — колишній та нинішній — Максим Літвінов і В’ячеслав Молотов. За спинами членів делегації нап’яті три великі намети, в них — столи, що аж ломляться від ікри, лосося та всіляких напоїв. Після частування гості вирушають в дорогу.
Між Саками та Ялтою — 130 кілометрів розбитих війною та радянським піклуванням доріг, до того ж майже половина маршруту проходить по й без того небезпечному гірському серпантину. За кілька днів до початку конференції чекісти в лісах поблизу Алушти перехопили 12 нацистських диверсантів, що намагалися дістатися траси, і це через півроку після звільнення Криму! Щоби вберегти гостей від неприємних сюрпризів, радянських солдат розставили вздовж усього шляху кортежів, а позаяк снігоприбиральних машин вчасно знайти не вдалось, то бійці ногами втоптували сніг на трасі, роблячи її придатною для автомобілів. Всього охороняти конференцію залучили майже 160 винищувачів, 4 полки НКВС та залишки Чорноморського флоту, разом майже 30 тис. вояків, а за «неблагонадійність» в околицях Ялти затримано понад 800 осіб.
В Москві постановили за будь-яку ціну справити на іноземних партнерів враження, тому завантажили півтори тисячі вагонів їжею, напоями, меблями та навіть шибками, і відправили це все до Криму у супроводі численної обслуги, набраної в найкращих готелях столиці. Але всі зусилля виявилися марними. Лівадійський палац, відведений для проживання Рузвельта та загальних зборів «великої трійки», просто кишів щурами, тож заокеанські гості були змушені викликати зі свого флагману «USS Catoctin», пришвартованому в Севастополі, команду з дератизації. На кораблі розташовувався також медичний кабінет, послугами якого користувалися американці.
«Чудове місце для тифу та пекельних вошей», — не стримував свого роздратування від Воронцовського палацу Вінстон Черчилль. Великого клопоту завдавали клопи, яких вдосталь було в розкішних спальнях: прем’єра вони кусали за ноги, а дехто з гостей примудрився навіть захворіти через укуси. Спроби травити комах дустом успіху не мали. Але чи не головною проблемою виявилася мала кількість ванних кімнат: у британців складалося враження, що князь та княгиня Воронцови приділяли більше уваги стравам, ніж умиванню. Іноді до двадцяти адміралів та генералів мусили стояти в черзі до єдиної великої ванни та трьох умивальників, в яких не було гарячої води. Вишенькою на торті стали радянські усміхнені жінки-»товариші», що в перший день зайшли до лазні британців із величезними щітками для миття спини з наміром використати ці знаряддя за прямим призначенням. Врешті-решт навіть відома англійська незворушність похитнулася: в Севастополь викликали розкішний пароплав «Franconia», на борту якого британська делегація провела останні три дні візиту. Найбільше втішався сам прем’єр: «Як чудово повернутися до англійської їжі після того [радянського] свинства та зимних, жирних страв».
ПОЛЬЩА ЯК ПЕРЕДЧУТТЯ
Обговорення «польського питання» зайняло чверть усього робочого часу конференції — не тільки тому, що друга Річ Посполита була найбільшою країною Центрально-Східної Європи чи польський народ першим вступив у війну з німцями і не склав зброї навіть після капітуляції держави, але й тому, що за польським прецедентом мали розв’язувати інші суперечки повоєнного континенту.
Компромісу було досягнуто на трьох умовах. По-перше, прорадянський тимчасовий уряд у Варшаві мав поповнитися представниками еміграційного уряду з Лондона та місцевими демократами; по-друге, новий уряд національної єдності мав провести вільні вибори до парламенту; по-третє, остаточні кордони Польщі мала визначити майбутня мирна конференція. Розказують, що коли після публікації спільного комюніке Молотов сказав Сталіну, що такі формулювання в угоді із Заходом стануть на заваді радянським планам, Вождь відповів: «Нічого страшного. Ми зробимо все по-нашому пізніше». Для того, щоб обманути своїх союзників, диктатору знадобилося півтора року.
Минув лише місяць після звершення Ялтинської конференції — і 27 березня шістнадцять польських політиків та провідників підпілля — «підземної держави», що прилетіли до Москви на переговори, були затримані НКВС, але йшла війна, тому Захід не зреагував. Між 17 та 21 червня 1945-го ці опозиціонери на показовому процесі були засуджені та ув’язнені на терміни від 4 місяців до 10 років, але з волі Сталіна саме в ці дні в Москві йшли перемовини про створення уряду національної єдності Польщі, тому вільний світ продовжував сподіватися на краще. Протягом наступного 1946 року радянські та польські спецслужби завдали поразки збройному національному підпіллю — «проклятим солдатам» — та провели 30 червня сфальсифікований референдум з устрою нової держави. Вінцем післявоєнної радянізації Польщі стали вибори до Установчого сейму в січні 1947-го, на якому внаслідок тиску на виборців та численних фальсифікацій реальна опозиція змогла набрати лише 10% голосів, решта дісталася комуністам та партіям-ширмам.
Зберігши в країні зовнішні ознаки «незалежності» — уряд, армію та багатопартійний парламентаризм — СРСР перетворив Польщу на свого сателіта, і за тою ж схемою вчинив це і з іншими східноєвропейськими країнами. У відповідь на сталінську експансію 12 березня 1947 р. у США було проголошено доктрину Трумена, націлену на «стримування» Радянського Союзу, але було запізно — половина континенту перейшла під повний контроль Москви.
УРОКИ (НЕ)ЗАСВОЄНО?
Між підписанням угоди з дияволом та оголошенням хрестового походу проти нього (хоча б у вигляді «стримування») пройшло два роки, один місяць і один день. Врятувати завдяки економічній та військовій допомозі вдалося лише Грецію, решта країн Східної Європи з часом перетворилася на сателітів СРСР — «соціалістичний табір». За намагання вийти з нього заплатили кров’ю жителі Східної Німеччини у 1953 р., Угорщини — у 1956 р., Чехословаччини — у 1968 р., а поляки піднімалися на боротьбу із режимом тричі: у 1956, 1970 та 1981-1982 рр. Рахунок прямих жертв панування «совєтів» в Європі йде на десятки тисяч, скільки людських доль було скалічено — не скаже ніхто. Ціна компромісу зі Сталіним виявилася надзвичайно високою, і заплатили її зовсім не ті, хто на цей компроміс погодився.
Історія першої половини ХХ століття дала нам безліч прикладів того, як неготовність захищатися в малому обов’язково призводить до необхідності воювати за велике. Глибока стурбованість замість конкретних дій, умиротворення агресора, компроміси із тираном — ніщо з цього не в змозі гарантувати мир та стабільність нікому. Від Мюнхенської угоди до Ялтинської конференції західний світ вчився не мати справ з диктаторами, якою б доцільною не виглядала співпраця з ними, принаймні, тимчасова. 30 вересня 1938 р. Невілл Чемберлен доповів британському парламенту про результати перемовин з Гітлером: «Я вірю, що це — мир для нашого часу». 1 березня 1945 р., після угоди зі Сталіним, Франклін Рузвельт запевнив Конгрес, що він «повернувся з Криму з твердою вірою, що ми розпочали шлях до миру в світі». Історія двічі посміялася над впевненістю обох лідерів, і безкомпромісність часів холодної війни начебто продемонструвала, що негативний урок «угодовництва» засвоєний.
Але минуло лише чверть століття після закінчення глобального протистояння, як виявилося, що деякі висновки потрібно повторити двічі. Знову треба нагадувати, що нерозв’язана вчасно суперечка на одному краю континенту цілком реально може призвести до мобілізації, роздавання протигазів та риття окопів на іншому краю. Необхідно повторювати, що небажання вмирати за Гданськ (чи то пак Донецьк) сьогодні може викликати необхідність вмирати за Париж завтра. Заслуговує на нову увагу теза, що нація, яка з-поміж війни та ганьби обирає ганьбу, обов’язково отримає і війну.
21 березня 1945 р. американський посол Аверелл Гарріман написав Рузвельту: «Ми мусимо чітко розуміти, що радянська програма — це побудова тоталітаризму, згортання особистих свобод та демократії, як ми її знаємо». Нинішнім станом речей в Криму та на Донбасі ми не в останню чергу маємо «завдячувати» тому, що 21 березня 2014 р., в день остаточної легалізації анексії з боку РФ, на Заході не знайшлося нікого, хто сказав би подібні слова щодо програми «Русского мира». Незасвоєні уроки мають властивість повторюватися — тож невже ми знову приречені стати навчальними матеріалом для схильного до глибокої стурбованості та компромісів з диктаторами Заходу?
Сергій Громенко, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті
Джерело: День
Теґі:
