НА КРИЛАХ МАМИНОЇ ПІСНІ
Спливає година за годиною, але ми з Володимиром Володимировичем не помічаємо плину часу. Можливо, тому, що я не насмілююся бодай словом сполохати гіркі спомини співрозмовника про напівголодне й босе дитинство, освячену великою синівською любов’ю розповідь про репресованого і розстріляного батька, про вже покійну матусю, котра самотою вивела в люди п’ятеро дітей: троє чоловікових від його першого шлюбу, замінивши сиротам передчасно померлу неньку, та двох спільних синів – Святослава й Володимира. Всі вони – кровні й прийняті – були рідними.
У 28 літ Оксана Миколаївна лишилася вдовою, та все життя чекала чоловіка, нібито відправленого у тридцять сьомому «на поселення без права листування». Та попри невигойну печаль і біль душевний, вона знаходила сили співати дітям і колискових, і українських народних пісень, яких знала безліч. Й сьогодні, коли Володимир Ємець чує чарівну мелодію «Пливе човен води повен», йому здається, що то ненька промовляє до нього бентежно – проникливими словами пісні. Бо ж зростав на тих мелодіях. А ще любив слухати матусин спів у церковному хорі, адже то була своєрідна молитва – звернення самотньої згорьованої жінки до Всевишнього за чоловіка, за дітей, особливо за найменшенького, котрий з’явився на світ уже по смерті батька і йому не судилося спізнати татусевого тепла. Володя, кажуть, був вилитий батько, і Оксана Миколаївна повсякчас дивилася на сина, мовби на ікону – трепетно й з поклонінням.
- Мати частенько розповідала, як ходила дізнаватися про його долю. Батька розстріляли, як згодом з’ясувалося, на сьомий день після арешту, але їй ніхто у відповідних інстанціях аж до самісінької смерті не сказав правди. Зайшла в трагічному 1937 до кабінету прокурора. В руці – по дитині: в одній – трирічний Славик, в другій – одинадцятилітня Євдокія. Він глянув на неї, вагітну, - і раптом змовк. А мати:«Я не втрачатиму свідомість, не бійтеся. Маю міцну опору з двох боків…». Так і вийшла гордою – й сльозинки не зронивши, - зболено вимовляє Володимир Володимирович кожне слово. -.А ночами, коли поснемо, зрідка не те що ридала, а ніби аж вила від горя й розпачу, від непосильної щоденної праці. Бувало, прокинуся від того голосіння – і принишкну, щоб не стривожити її. А на світанні бралася до роботи. Любила чоловіка безтямно, й ніколи не вірила, що він – «ворог народу». А нас через його арешт вважали в Довжику, куди згодом переїхали з Чернігова, останніми людьми. Тавро дітей ворога не просто було змити навіть з роками, бо реабілітація проходила непомітно: папірця не понесеш поміж людьми…- змовкає і поринає у думи – спогади.
А я фізично відчуваю той біль, що сповнив душу мого співрозмовника, розуміючи, яким дорогим був йому ніколи небачений татусь. І коли над худеньким, кволим хлопчиком (тільки материним сином) збиткувалися сільські дітлахи, лишень матуся витирала фартухом сльози та нахвалялася поквитатися із кривдниками.
З’явився Володя на світ у Чернігові по батьковій смерті – у квітні позначеного репресіями 1938 року. А в Довжику опинилися в сорок першому.
Війна – теж сумний і страшний спомин на все життя. Чотирирічному хлопчикові вкарбувалися в пам'ять налиті жахом очі матері, її скорботне чоло, її слова – ридання і прокльони ворогові. Схопивши Славика за руку, а Володю посадивши на плечі, бігла по згарищах Чернігова. Що вибухали снопами іскор то в одному, то в іншому місці; під градом бомб розсипалися будинки. Тривога і страх за дітей гнали її в рідний Довжик. І ніщо не могло спинити нажахану жінку. Вже біля самого села просто над головою заревли хрестаті шуліки, сипонули кулеметними чергами. Впала у рівчак, накривши собою синів. І рідна матінка – земля захистила – вберегла. Звідтоді Володимир Ємець, аж до закінчення десятирічки не полишав Довжика. З того дня село стало для нього другою колискою. А трагічну тему двобою із коричневою чумою фашизму художник відтворить – розкриє згодом на полотні – в дипломній роботі «Медсанбат», в картині «Біль». А одвічна тема любові й материнства найвиразніше зазвучить найоптимістичнішому полотні «Відкриття світу». Серед хвилястої рівнини у траві лежить молода жінка. Заплющивши очі, вона ніби вбирає в себе і безкрає небо, і дзвінке повітря, і зелень трав. Маля зачудовано вдивляється в довколишній світ. Все оповите сонячним сяйвом, що пробивається крізь хмари. Цей пейзаж – своєрідні роздуми про існування світу, утвердження одвічності його буття.

У СПАДОК – ЕТЮДНИК БРАТА
Володимир Ємець( скільки себе пам’ятає )малював завжди. Напівголодне дитинство не погасило в хлоп’ячому серці закоханості в чарівний довколишній світ. Шматком вуглини Володя частенько «поселяв» на побіленій печі бідолашного зайчика – побігайчика, аби той, »примостившись» побіля творця, міг погрітися. А ось хитрого лиса малював якомога ближче до вікна : хай померзне.
Побачивши якось увечері вщент по обмальовані припічок і стіни, Оксана Миколаївна хотіла було відшмагати малого неслуха – маляра. Та коли той пояснив суть нехитрої «композиції» про зайця – лиса, тільки посміхнулася. А спогодя додала:
- Малюй краще на папері, як Славик. Більше користі буде…
Так, саме від старшого брата Володя успадкував тягу до малярства ( хоча по материнській лінії ще мав і дядька, наділеного талантом художника). Святослав дав йому, нехай і примітивні, але навички малюнка, користування фарбами. А коли згодом пішов служити в армію, залишив Володі етюдник та фарби. Радощам не було меж. Після уроків він годинами пропадав у лісі, біля річки, по видолинках, намагаючись зафіксувати на картоні все побачене, таке близьке й дороге серцю.
- Дитиною найбільше любив, коли мати брала мене з собою в ланку. Покладе, бувало, спати в льону, посеред поля, а вітер аж свистить поміж стеблами, бавлячись голубими квітками. Прокинуся – і вслухаюся у той свист. А як п’янить свіжоскошена трава, - втішається світлими спогадами художник. – Під копицею сіна – духмяного, лугового – спиться солодко, як ніде. У полі, на левадах, на луках осягав я «шум світів». Чув посеред ночі із прочиненого вікна , як зітхав вітерець, стомлений за день, як спросоння шепотіли насаджені матусею чорнобривці й мальви...
Захоплення малюванням стало справою життя: по закінченні школи вступив до Кишинівського художнього училища. Оксана Миколаївна неодмінно хотіла бачити сина якщо не юристом, то в крайньому випадку хірургом. Навіть вмовлятиме улюбленого Володиного вчителя Олексія Бабинця відраяти хлопця від наміру стати художником. Але той навпаки підтримуватиме юначе прагнення зробити мрію реальністю. Правда, Володя поїде ледь не за тридесять земель від домівки – аж у Молдавію, де ніхто не допитуватиметься – не – дошукуватиметься коренів його роду. На вступних екзаменах досвідчені педагоги вловлять у невмілих штрихах сором’язливого абітурієнта іскру таланту. І він стане студентом. Дарма, що друзі підсміюватимуться над його дивною говіркою, кепкуватимуть із невідповідності ваги й росту. Він, син «ворога народу», опановуватиме ази малярства.

МАГІЯ ОТЧОГО КРАЮ
По закінченні училища Володимира Ємця підстерігатимуть невдачі на іспитах до художнього інституту, і він повернеться в рідні краї. Три роки в обласній молодіжці «Комсомолець Чернігівщини», де він працюватиме художником – ретушером, залишаться світлим спомином про газетярський хліб. Адже пощастить трудитися пліч – о пліч із талановитими майстрами пера – майбутніми письменниками Євгеном Гуцалом, Володимиром Дроздом, Станіславом Реп’яхом. Деякий час «житиме» в редакторському кабінеті, спатиме, кладучи під голову газетні підшивки.
А в 1963 році йому таки відкриються двері Київського художнього інституту, і він буде в числі кращих студентів. По закінченні вузу Володимир Ємець матиме чимало звабливих та багатообіцяючих запрошень ( була навіть можливість попрацювати в Німеччині). Поїде навіть на суворі балтійські береги та протримається лише півроку: поманить Зачарована Десна. Відмовиться й від навчання в академії мистецтв. Працюватиме в Чернігові головним художником при міському відділенні архітектури, а творчу роботу розпочне з із пейзажів.
- Я й досі пам’ятаю травневу повінь 1969 року. Під’їжджаю до Чернігова – і подих перехоплює. Зелений острівець повені, а на ньому булана із білим лошам. І просто з води зринає безкінечність неба. На одному подихові намалював навіяне красою Десни своє «Рідне», - згадує митець.
Картина зіграє велику роль у житті живописця. Вона експонуватиметься на республіканській виставці, присвяченій 50 – річчю комсомолу України. Автор удостоїться похвальної грамоти ЦК ЛКСМУ та заохочувальної премії. А наступного – 1970 року стане членом Спілки художників України (згодом очолюватиме її обласну організацію).
Визнання звідтоді не полишатиме митця, хоча будуть і хвилини розчарування, невдоволення, самоти, періоди творчих непорозумінь, позначені заздрістю колег по пензлю ( когось дратуватиме його молодість і слава, інші вбачатимуть у Ємцеві загрозу власним злетам).
Володимир Володимирович побуває в Сибіру, Білорусії, Болгарії, Італії, Польщі… Творитиме й писатиме картини скрізь, але щасливим почуватиметься лишень на берегах Десни. Його звідусіль манитиме рідна земля, і він схилятиметься перед її красою. А з цієї любові, зачарованості Придесенням народжуватимуться прекрасні полотна. «Рідне» стане чудовим стартом творчого сходження до вершин майстерності, А Чернігівщина – джерелом наснаги, його подихом і одкровенням. Полотна хвилюватимуть душі й серця глядачів, ставши своєрідною візитною карткою нашого краю.

ТВОРЕЦЬ КРАСИ
Так, Всесвіт наш – дивна казка. І та казка, перенесена на папір чи полотно, зігріває нас вдалині від отчого краю, де кимось невідомим фіалково розписані небеса, де «з величезним коромислом ішла хмарина по воду», де стоїть хатина – колиска й оберіг, навіть якщо вже ні мати, ні батько не стоїть на порозі рідної оселі. Та й що дорожче й привабливіше за ту засмучену хату?
Оживе вона й на картинах художника. «Хата мого дитинства» - так назве полотно автор. І в простій назві – нотки суму за дитинством, за матусею. Це звідти пішов у світи хлопчина – мрійник, щоб стати майстром, щоб творити красу власноруч, щоб дарувати людям добро й радість.
Дивосвіт художника напрочуд манливий і спокусливий, привабливий і бентежний. Хіба що один із «Автопортретів» пронизує серце печаллю, відлунює болем. У суворому погляді – докір та осуд, вимогливість і невдоволення. А ,може, й не буває життя без суму – тривоги, навіть коли воно й освячене красою. Портрет написаний в роки роботи автора директором Чернігівського художнього музею, адже він тримав у руках цей керівний портфель дев’ять років саме у період фінансово – економічних негараздів у країні.
Такими ж втомленими створить художник і Великого Кобзаря («І світає, і смеркає»), і Гоголя («І застигла мисль перед твоїм простором». Серія портретів наших сучасників – відомих чернігівців ( письменники, актори, діячі культури, журналісти…) виписана напрочуд колоритно й психологічно виразно. За словами геолога Юрія Арсірія, якому теж пощастило потрапити під пензель майстра, глянеш на портрет – «зчитаєш» і внутрішній світ, і душу, і характер виписаної особистості, навіть якщо й ніколи не доводилося стрічатися.
Солідні енциклопедії з живопису називають Володимира Ємця – представником реалістичного напрямку в сучасному національному малярстві. А по – моєму, в душі, не зважаючи на літа й пережите, він залишився романтиком, котрий з роками не розгубив прагнення до свободи, так і не навчився схиляти голову перед житейськими негараздами й вклонятися потрібним людям. Тим, хто розмірковує над сенсом буття, над долею людською, над призначенням своїм, в усі часи воістину нелегко, і лаври слави вінчають чоло недарма.

Ольга Чернякова, «Європейська Україна».