Анафема гетьманові Мазепі: факти відомі й невідомі
Щороку в Неділю Торжества Православ’я (у 2003-му цей день припадав на 16 березня) в церквах урочисто проголошують вічну пам’ять поборникам чистоти віри і проклинають єретиків, відлучених від Церкви. Серед останніх (хоча його ім’я й не називається) все ще залишається Іван Мазепа. Накладена у листопаді 1708-го за наказом світської влади анафема продовжує, принаймні формально, тяжіти над гетьманом, хоч протягом трьох століть так і не було наведено більш-менш серйозних аргументів на користь того, що Мазепа повинен вважатися віровідступником.
Скасувати анафему можуть лише ті, хто її накладав. У своїх інтерв’ю Святійший Патріарх Алексій ІІ неодноразово підкреслював, що Церква стоїть над політикою. «Справа Мазепи» дає шанс підтвердити ці слова ділом: зняття анафеми засвідчить, що РПЦ здатна відділяти питання власне церковні від питань суто політичних.
«І молитесь, і проклинаєте»
Особливості ставлення до відлучення
від Церкви гетьмана Мазепи
у ХІХ — на початку ХХ ст.
Усвідомлення несправедливості відлучення Мазепи своїм корінням сягає початку XVIII ст. Є достатня кількість свідчень, що таке розуміння справи побутувало у ХІХ ст. серед найрізноманітніших верств, у тому числі — серед вищої знаті та духовенства. Найхарактерніше свідчення цього — апокриф про відвідини царем однієї з церков, ктитором якої був Мазепа. Цар звернув увагу на абсурдність ситуації, коли в цьому храмі молилися за упокій душі гетьмана, а в Неділю Православ’я — проклинали його. Існує дві версії переказу: згідно з першою, це був Микола І, а сама подія нібито сталася в Миколаївському військовому соборі, а за іншою — це був Олександр ІІ і відбувалося все в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Правдивість обох повідомлень важко перевірити, однак вони не видаються цілком неймовірними. На підтвердження того, що це сталося за царювання Олександра ІІ, зазвичай наводиться реальний факт — зникнення 1869 року з «Последования в Неделю Православия» імені Мазепи. Але й без перевірки вони свідчать, що масштабні пожертви Мазепи на користь Православної Церкви, втілені в багатьох побудованих та відновлених храмах, ставали найбільш зримим аргументом проти анафеми, причому таким, якого не можна було не помічати. Апеляцію до цього аргументу знаходимо в спогадах гетьмана Павла Скоропадського. Згадуючи дитинство, проведене в домі діда, він пише: «Висел между гетманами портрет Мазепы, столь ненавистный всякому русскому, в доме ему не преклонялись, как это делают теперь украинцы, видя в нём символ украинской самостийности, а молчаливо относились с симпатиями, причём только возмущались, что до сих пор в Соборах Великим Постом Мазепу предавали анафеме, и смеялись над нелогичностью, что в Киеве одновременно в Софийском соборе Мазепу предают анафеме, а в Михайловском монастыре за него, как за создателя храма, возносят молитвы об упокоении его души».
Окрім цього, Мазепа ніби випадав з ряду тих, кого проклинали в Неділю Торжества Православ’я: очевидно, що він не був єретиком, однак сумнівним для багатьох видавались і порівняння з Григорієм Отрєп’євим та Степаном Разіним. Чи не найбільш промовистий у цьому плані фрагмент з опублікованих 1893 року «Записок инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича». Автор «Записок» відвідав 1812 року могилу Мазепи в м.Галац і занотував: «Мазепа умер в удалении от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободе и за то стоит уважения потомков[…] Его не стало, и имя Малороссии и её храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя невеликих числом, но известных своим существованием и конституцией. Кроме других добродетелей, Мазепа был друг наук: он увеличил в Киеве Академию в Братском монастыре, который им возновлён и украшен, снабдил её библиотекою и редкими манускриптами. Однако основатель академии и многих церквей и человеколюбивых заведений ежегодно проклинается в воскресенье первой недели великого поста вместе с Стенькой Разиным и иными ворами и разбойниками. Но какая разница! Последний был разбойник-святотатец. Мазепа — просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искусный полководец и повелитель вольного народа. Я слушал эту гнусную церемонию в Киеве, которую совершал митрополит с архиереями и всем духовенством совершенно с пренебрежением имени нашей Церкви».
У Мартоса, як людини світської, не виникало особливих сумнівів щодо правомірності відлучення за політичні злочини, він лише вважав, що Мазепа не скоїв такого злочину. Трохи інакше це мали трактувати церковні ієрархи. На жаль, ми маємо лише непрямі свідчення їхнього ставлення до внесення у перелік підстав для анафеми й «дерзания на бунт и измену». Але показово, що в липні 1918 року митрополит Антоній (Храповицький) серед аргументів на користь можливості скасування анафеми відзначив і те, що вона «наложена по приказу Петра і по чину, якого Церква зовсім не знає». Хоча відкрито про це не говорилося, але відлучення Мазепи volens-nolens слід було розглядати й у контексті питання про правомірність анафем, накладених на вимогу світської влади, що прямо забороняється канонами. Не можна було розглянути якийсь окремий випадок сваволі і втручання до сфери виключних прерогатив церковної влади, уникнувши розгляду цього явища як такого. Зрозуміло, такі розмірковування в Російській імперії, принаймні до 1905 року, були табуйованими. Тому не дивно, що у 1865 році відомий київський церковний діяч, протоієрей Петро Лебединцев поставився негативно до пропозиції Михайла Максимовича обговорити можливість заходів щодо зняття анафеми з Мазепи. Таким чином, публічне обговорення можливості її скасування було виключене, навіть поза конкретними особливостями цієї анафеми.
Власне, з припиненням згадування імені гетьмана під час служби у Неділю Торжества Православ’я зникав і привід для такого обговорення. Слід відзначити, що після 1869 року на самому факті анафеми не акцентується увага навіть тоді, коли, здавалося б, така згадка неминуча. Показовими у цьому сенсі були торжества, присвячені 200-літтю Полтавської битви. В органі Святішого Синоду — «Церковных ведомостях», у матеріалах, присвячених цій події, — знаходимо чимало пасажів на адресу «зрадника» Мазепи, проте питання анафеми «делікатно» оминається. Тим часом у «Службе благодарственной Богу в Тройце святой единому, о великой Богом дарованной победе над шведским королём Карлом ХІІ и воинством его, содеяной под Полтавой, в лето 1709, месяца июня, в день 27» Мазепа називається «другим Іудою», «сином погибельним» та «дияволом норовом».
Отож протягом двох століть так і не вдалося згладити яскраво виражену неадекватність цього акту, надати йому більш-менш церковного характеру. Проте утримання від використання апеляцій до анафеми з пропагандистською метою та припинення згадування імені гетьмана під час урочистих анафемствувань фактично привели до того, що ця справа «випала» з поля зору українських діячів.
«Поминальная служба всецело революционного характера»
Загадкова панахида 10 липня 1918 року
Найбільш загадковим у цій справі залишається епізод періоду Гетьманської Держави 1918-го. 10 липня 1918 того року на площі перед Софійським собором вперше за 209 років служилась панахида по Іванові Мазепі. Аналіз подій, що розгорталися навколо цієї панахиди, дає підстави вважати її унікальною: «Со святыми упокой» співалося по людині, над якою, принаймні формально, продовжувала тяжіти анафема.
Ініціювали проведення панахиди політичні кола, які хотіли зробити її одним з епізодів святкування «роковин великого протиросійського зриву, що привів до нещасливої битви під Полтавою», своєрідною антитезою урочистим службам з приводу «Преславной Полтавской виктории», які практикувалися в Російській імперії. Ставлення гетьмана Скоропадського до цієї ідеї було неоднозначне. Зокрема Дмитро Донцов, один з ініціаторів проведення панахиди 10 липня 1918 року, так описує свою розмову з гетьманом із цього приводу: «Гетьман казав мені, готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу. Навіть митрополита Антонія змусив послати телеграму до Московського митрополита Тихона, щоб він зняв прокляття. [...]
Але з приводу панахиди у Св. Софії, яку ми хотіли зробити урочистим і офіційним святом, заявив Гетьман, що він особисто міг би брати участь у такій панахиді тільки, коли б на ній було присутнє все вище духовенство».
Двоїстість ставлення гетьмана до панахиди (активні заходи на формальне залагодження справи і небажання взяти участь в урочистостях), та й до самої постаті Мазепи, поділяли і більшість його міністрів. Напередодні події, о 22 годині 9 липня, скликали позачергове засідання уряду. Першим пунктом порядку денного було питання про панахиду по гетьманові Мазепі. Вислухавши доповідь голови Ради Міністрів Лизогуба, Кабінет одноголосно визнав, що «день пам’яти Гетьмана Мазепи, національно-патріотична роль котрого в історії України уявляється дуже спірною, національним святом лічити не можна». Присутність будь-кого з членів уряду на панахиді в Св. Софії була визнана небажаною.
Апеляція до «сумнівності національно-патріотичної ролі Мазепи в історії України» таїла й прозаїчніші міркування. Зокрема — небажання псувати відносини з вищою церковною владою, яка до останнього моменту опиралася можливості «молитви за Гетьмана Мазепу».
Вище духовенство було заскочене зненацька цією проблемою і не змогло швидко сформулювати свою позицію. Хоча на Всеросійському Соборі вже скасували одну з анафем, накладених за наказом світської влади (митрополитові Арсенію (Мацієвичу)), жоден із єпископів не ризикував сказати, що аналогічним чином слід вирішити і справу Мазепи. Йшлося, звичайно, про міркування суто політичного характеру: момент для цього був украй невідповідний. Реабілітувавши гетьмана саме в цей час, на тлі, як висловився один тогочасний публіцист, «краху ідеї Петрової» — розпаду імперії, церковна влада зайшла б у суперечність із власними твердженнями про те, що Православна Церква — єдиний осяжний символ і запорука відновлення «единой и неделимой России».
З іншого боку, жорсткий спротив бажанням частини вірних, без яких-небудь переконливих аргументів на обґрунтованість цієї анафеми, також не видавався можливим. Митрополиту Антонію (Храповицькому) вдалося трохи розрядити обстановку. На засіданні 2-ї сесії Всеукраїнського Собору він, досить несподівано для багатьох, заявив: «[Мазепа] отлучён от Церкви, но это, откровенно говоря, беспричинно и несправедливо. Когда в своё время праздновали юбилей Полтавской победы и я получил от Полтавского Преосвященного приглашение принять участие в торжествах, я прямо ему ответил, что, скорее, соглашусь почтить память Мазепы, чем Петра, коего считал и считаю главным врагом православия. Гетман Мазепа — политический деятель. Он находил, что для блага страны нужно отделение Украины, почему и поднял восстание. За это он, как и Гришка Отрепьев, предан анафеме. Но, не говоря о том, что в древних чиновниках вообще нет чина анафематствования, самое отлучение гетмана Мазепы предположено снять, уже возбуждено соответствующее ходатайство перед Собором и Патриархом, и я сам нахожусь в числе подписавших это ходатайство. Снимет Патриарх отлучение, и я сам отслужу панихиду по гетману Мазепе, даже речь скажу о заслугах его для Украины. И до того времени, понятно, ни один добрый христианин не должен принимать участия в панихиде по гетмане Мазепе, так как подобная панихида — всецело революционного характера».
Ризикнемо висловити припущення: підписуючи звернення до Патріарха, Високопреосвященний Антоній усвідомлював, що той не візьме на себе відповідальність зняти анафему одноособово, і справа перейде на розгляд Всеросійського Собору. За конкретних умов літа 1918 року, коли навіть відновлення діяльності цього Собору було під питанням, найвірогіднішим видавалося відкладення розгляду «до кращих часів». Якби Антоній щиро хотів швидко залагодити справу, він мав би ініціювати спеціальне клопотання від імені Всеукраїнського Собору чи єпископату українських єпархій.
Загалом, щодо позиції церковної влади є кілька загадкових моментів, які неможливо перевірити з допомогою документів. По-перше — нам не вдалося відшукати жодних слідів справи про Мазепу ні в архіві Канцелярії Патріарха, ні в архіві Всеросійського Помісного Собору. Навіть допустивши, що саме ці документи загубилися (а архіви збереглися без значних втрат), ми не зможемо пояснити, чому про це немає ніяких згадок в інших джерелах. Принаймні майже напевно справа не передавалася на розгляд Помісному Собору, як це, згідно з деякими даними, пообіцяв Патріарх. Але й своєї відповіді на клопотання з України він теж не дав: якби така відповідь існувала, її обов’язково б оприлюднили в Києві. Відсутність документа згодом викликала багато спекуляцій на тему «чи знімав Патріарх Тихон анафему»? Звісно, залишається можливість, що документ втрачено, що він був переданий тільки митрополиту Антонію тощо. Але про настільки непересічне рішення мав би знати хоча б єпископат. Проте коли у 1932 році питання анафеми Мазепі розглядав Синод Православної Церкви у Польщі, її предстоятель, митрополит Діонісій (Валединський) (на 1918 — єпископ Кременецький), виявив повну необізнаність щодо існування такого акту.
По-друге, ми можемо лише здогадуватися про всі чинники, які змусили митрополита Антонія (який ще увечері 9 липня заявляв Скоропадському та Лизогубу, що «з канонічного погляду відправлення панахиди по Гетьманові Мазепі не може бути допущено, позаяк над ним було проголошено церковне прокляття, а відтак кожен священнослужитель, в яким би він не був сані, за відправлення такої панахиди підлягає церковному суду») вранці 10 липня благословити на її проведення свого вікарія — єпископа Черкаського Назарія (Блінова)...
Проте, навіть узявши до уваги згадані «білі плями», ми можемо таким чином узагальнити позицію церковної влади: не вбачаючи реальних канонічних перепон до скасування анафеми, вищі церковні достойники вважали за необхідне відкласти це рішення, з огляду на «невідповідність моменту» та небажані політичні аналогії, що могли з нього випливати. Дозвіл на проведення панахиди став, таким чином, лише елементом гри, метою якої було уникнути принципового і відкритого розв’язання проблеми. Поступившись вимогам провести поминальну службу «всецело революционного характера», Патріарх і митрополит Антоній маскували цим потребу справжнього відновлення справедливості щодо гетьмана Мазепи. Було зафіксовано дореволюційний status quo: про анафему «забули», а у вірних залишався «вибір»: вважати, що Господь душу гетьмана «в оселі праведних прийме, в лоні Авраамовім упокоїть і до праведників приєднає» — або що вона горітиме в «геєні вогняній».
«Колесо української історії обернулося і стало...»
Нинішня ситуація навколо справи анафеми Мазепі
Після 1918 року справа анафеми ще кілька разів виринала із забуття. Вперше це сталося на початку 1930-х у зв’язку з намаганнями українських кіл у Польщі відзначити урочистими богослужіннями 300-ліття від дня народження гетьмана (1632 рік — одна з версій року народження Мазепи). 22 жовтня 1932 року Синод Православної Церкви у Польщі розглянув це питання і вирішив відкласти його до отримання роз’яснень від Вселенського Патріарха. Показово, що митрополит Діонісій не звернувся по довідку до митрополита Антонія (Храповицького), як неодноразово робив це з інших питань. Ймовірно, він таки напевно знав, що ніяких документів щодо Мазепи, підписаних Патріархом Тихоном, ніколи не існувало.
Відповідь від Вселенського Патріарха, на яку очікували у Варшаві, затрималася (з’ясування, чи була вона взагалі, потребує подальших архівних студій), а тим часом панахиди по Мазепі почали служитися у греко-католицьких церквах. Реагуючи на такий поворот подій, православний єпископат дозволив аналогічні служби і православним священикам. 17 лютого 1933 року, заслухавши реферат Високопреосвященного Діонісія, в якому той відзначив, що «щиро віддані православній Церкві українці глибоко скорблять над замогильною долею такої заслуженої для тої Церкви людини, якою був блаженної пам’яті Гетьман Мазепа, а слабодухи беруть участь у загальних моліннях за нього в католицьких уніатських церквах, на свою духовну шкоду й спокусу ближніх», Синод дозволив молитися за упокій душі Івана Мазепи. У постанові, однак, було підкреслено, що цим рішенням не пересуджується питання про скасування анафеми.
Цікаво, що за розвитком справи уважно стежила польська преса. Причини такої уваги одна з газет пояснювала так: «Питання набуває особливого сенсу, якщо взяти до уваги, що Мазепа символізує не тільки ідею незалежності України, а й також шукав опори для цієї ідеї в Польщі. Звідси випливає, що й анафема, яка тяжіє над Мазепою, є по суті актом, спрямованим проти польсько-українського співробітництва як перманентного історичного явища».
Пізніше панахиди по Мазепі служили багато ієрархів цієї Церкви, зокрема єпископ Полікарп (Сікорський), архієпископ Іларіон (Огієнко) та інші, але де-юре в цій справі нічого не змінилося. Власне, у 1930-х роках не було до кого й звертатися по скасування: на тлі ситуації, в якій опинилося в Радянському Союзі священноначалля Російської Православної Церкви, зацікавлені не могли й подумати про таке клопотання.
Тим часом у випущеному 1938 року Українським науковим інститутом у Варшаві збірнику «Мазепа» Олександр Лотоцький (стаття під назвою «Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи») запропонував інший підхід до розв’язання проблеми. Він поставив під сумнів церковну правомочність накладеної анафеми: доконана фактично, вона безпосередньо базується лише на розпорядженні світської влади і не оформлена належним чином. Окрім того, постає питання: чи мав право митрополит Стефан (Яворський), який був лише місцеблюстителем Патріаршого престолу, приймати таке рішення, — на думку Лотоцького, це міг зробити лише Собор єпископів. Таким чином, вважав історик, формального, відповідно оформленого акту відлучення не було, а отже, «як не було правосильної постанови про піддання гетьмана анатемі, то й не було та й немає потреби скасування тої постанови». Але аргументи Лотоцького, наскільки можна судити, не сприйняло священноначалля Православної Церкви у Польщі. Можлива причина того — це не знімало проблеми, про неправомочність анафеми мала оголосити та Церква, у якій її було накладено. Обґрунтування ж підстав для цього акту було вже справою другорядною.
Новий сплеск зацікавлення «справою Мазепи» виник наприкінці 1950-х рр., напередодні 250-ї річниці Полтавської битви. Серед інших українських ієрархів у діаспорі про неї згадав єпископ УАПЦ Соборноправної Євген Бачинський. Звертаючись до подій 1918 року, він, зокрема, писав: «Наша УАПЦерква Соборноправна врочистою всенародною панахидою по душі гетьмана Івана Мазепи на площі перед собором св. Софії в Києві 10-го липня 1918 року виступила проти безправного й антиканонічного анатомування Великого Борця за незалежну Україну». Бачинський не знав обставин, пов’язаних із цією панахидою, оскільки перебував за кордоном, інакше мав би поцікавитися, чому, наприклад, у службі не брали участі більшість майбутніх засновників УАПЦ формації 1921 року. Але сам текст звернення («Округового листа») підтверджує, що міфами обросли не тільки події початку ХVIII століття, а й набагато ближчі в часі та легші для з’ясування. Загалом, українським православним у діаспорі й не було особливих причин щось з’ясовувати — продовжуючи практику, започатковану в лоні Православної Церкви в Польщі, вони спокійно молилися за упокій душі гетьмана. Зважаючи на те, що тепер більшість їх перебуває у канонічному підпорядкуванні Вселенського Патріарха, можна додати ще один штришок до абсурдності справи: анафему, на дійсності якої продовжують гаряче наполягати окремі кола в Російській Православній Церкві, ігнорують інші Православні Церкви. Ця обставина, щоправда, зовсім не засмучує охочих «порозумувати» навколо питання канонічності анафеми. Наприклад, на сайті «Русского Движения Украины» розміщено статтю про Мазепу під назвою «Символ подлости и предательства». Серед іншого читаємо: «Измена Мазепы Отчизне и Государю в ходе военных действий имела не только морально-нравственное, но и глубокое духовное значение, поскольку была нарушением клятвы верности, данной им при вступлении в должность на Кресте и Евангелии перед Богом. Нарушив эту клятву, Мазепа поругался над Господом, отлучив тем самым себя от Церкви, что для верующего человека является великим проклятием. Православная Церковь, объявив ему анафему, лишь засвидетельствовала свершившийся факт. Таким образом гетман Мазепа окончил свой жизненный путь не только злодеем и военным преступником, но и христопродавцем».
Рішення Архієрейського Собору РПЦ 1997 року щодо Патріарха Філарета (Денисенка) знову змусило повернутися до питання про «Неправду московських анафем» (збірник під такою назвою випустив видавничий відділ
УПЦ-КП). Мало хто звернув увагу, що цей збірник випущено у відповідь на збірник «Анафема», підготовлений видавництвом Московського Патріархату «з нагоди» відлучення Філарета. У ньому також згадується про справу Мазепи, однак похапцем, аргументів на користь її правомочності явно забракнуло. Але зафіксуємо цей факт: хоч би які заяви пролунали пізніше, на 1998 рік РПЦ вважала анафему, виголошену 1708 року, цілком легітимною.
Паралелі між відлученням Філарета і відлученням гетьмана Мазепи проводилися, без перебільшення, в десятках статей у періодиці того періоду. Найвиразнішою з них можна вважати статтю Оксани Хомчук «Мазепа і Філарет», опубліковану в часописі «Українці Америки за Київський Патріархат» і одразу перевидану в Києві окремою брошуркою. Порівнявши життєвий шлях і особливості кар’єри гетьмана Мазепи і митрополита Філарета, вона знаходить, що «повторення долі, подвигу, кари та обставин є просто разючими». «Через 289 років після знаменитої анатеми, кинутої 23 листопада 1708 року на славу і гордість українського народу — великого Гетьмана Івана Мазепу, Російська Церква виклинає Патріарха України. А ми можемо лише спантеличено признати, що як нація допустили біль і ганьбу повторення. Що 289 років пішло на те, щоб колесо української історії обернулося і стало», — писала вона.
Залишаючи за рамками нашої статті дискусію про обґрунтованість запропонованих порівнянь, відзначимо, що у фокус уваги знову потрапив лише зовнішній, поверховий бік цієї справи. Жодному з тих, хто галасував навколо анафеми Патріарху Філарету й порівнював її з відлученням Мазепи, і в голову не прийшло вимагати скасування анафеми з листопада 1708-го. Хоча для нелюбої ними Москви саме така постановка питання є незручною, а ось поєднання його зі «справою Філарета» чи втіха, що в
УПЦ-КП й УАПЦ моляться за Мазепу, — навпаки, її цілком влаштовує. Проте не треба бути провидцем, аби передбачити, що такого звернення, наприклад — до Патріарха Алексія, ніколи не буде. Натомість будуть листи з вимогами не їхати в Україну.
Колесо української історії, про яке згадала пані Хомчук, робить і коротші оберти: сподівання, що справу Мазепи буде закрито, наприклад, нинішнього року, такі ж примарні, як були у 1918-му. І подякувати за це в обох випадках гетьман міг би не тільки своїм ворогам, а й «вдячним нащадкам».
Скасувати анафему можуть лише ті, хто її накладав. У своїх інтерв’ю Святійший Патріарх Алексій ІІ неодноразово підкреслював, що Церква стоїть над політикою. «Справа Мазепи» дає шанс підтвердити ці слова ділом: зняття анафеми засвідчить, що РПЦ здатна відділяти питання власне церковні від питань суто політичних.
«І молитесь, і проклинаєте»
Особливості ставлення до відлучення
від Церкви гетьмана Мазепи
у ХІХ — на початку ХХ ст.
Усвідомлення несправедливості відлучення Мазепи своїм корінням сягає початку XVIII ст. Є достатня кількість свідчень, що таке розуміння справи побутувало у ХІХ ст. серед найрізноманітніших верств, у тому числі — серед вищої знаті та духовенства. Найхарактерніше свідчення цього — апокриф про відвідини царем однієї з церков, ктитором якої був Мазепа. Цар звернув увагу на абсурдність ситуації, коли в цьому храмі молилися за упокій душі гетьмана, а в Неділю Православ’я — проклинали його. Існує дві версії переказу: згідно з першою, це був Микола І, а сама подія нібито сталася в Миколаївському військовому соборі, а за іншою — це був Олександр ІІ і відбувалося все в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Правдивість обох повідомлень важко перевірити, однак вони не видаються цілком неймовірними. На підтвердження того, що це сталося за царювання Олександра ІІ, зазвичай наводиться реальний факт — зникнення 1869 року з «Последования в Неделю Православия» імені Мазепи. Але й без перевірки вони свідчать, що масштабні пожертви Мазепи на користь Православної Церкви, втілені в багатьох побудованих та відновлених храмах, ставали найбільш зримим аргументом проти анафеми, причому таким, якого не можна було не помічати. Апеляцію до цього аргументу знаходимо в спогадах гетьмана Павла Скоропадського. Згадуючи дитинство, проведене в домі діда, він пише: «Висел между гетманами портрет Мазепы, столь ненавистный всякому русскому, в доме ему не преклонялись, как это делают теперь украинцы, видя в нём символ украинской самостийности, а молчаливо относились с симпатиями, причём только возмущались, что до сих пор в Соборах Великим Постом Мазепу предавали анафеме, и смеялись над нелогичностью, что в Киеве одновременно в Софийском соборе Мазепу предают анафеме, а в Михайловском монастыре за него, как за создателя храма, возносят молитвы об упокоении его души».
Окрім цього, Мазепа ніби випадав з ряду тих, кого проклинали в Неділю Торжества Православ’я: очевидно, що він не був єретиком, однак сумнівним для багатьох видавались і порівняння з Григорієм Отрєп’євим та Степаном Разіним. Чи не найбільш промовистий у цьому плані фрагмент з опублікованих 1893 року «Записок инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича». Автор «Записок» відвідав 1812 року могилу Мазепи в м.Галац і занотував: «Мазепа умер в удалении от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободе и за то стоит уважения потомков[…] Его не стало, и имя Малороссии и её храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя невеликих числом, но известных своим существованием и конституцией. Кроме других добродетелей, Мазепа был друг наук: он увеличил в Киеве Академию в Братском монастыре, который им возновлён и украшен, снабдил её библиотекою и редкими манускриптами. Однако основатель академии и многих церквей и человеколюбивых заведений ежегодно проклинается в воскресенье первой недели великого поста вместе с Стенькой Разиным и иными ворами и разбойниками. Но какая разница! Последний был разбойник-святотатец. Мазепа — просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искусный полководец и повелитель вольного народа. Я слушал эту гнусную церемонию в Киеве, которую совершал митрополит с архиереями и всем духовенством совершенно с пренебрежением имени нашей Церкви».
У Мартоса, як людини світської, не виникало особливих сумнівів щодо правомірності відлучення за політичні злочини, він лише вважав, що Мазепа не скоїв такого злочину. Трохи інакше це мали трактувати церковні ієрархи. На жаль, ми маємо лише непрямі свідчення їхнього ставлення до внесення у перелік підстав для анафеми й «дерзания на бунт и измену». Але показово, що в липні 1918 року митрополит Антоній (Храповицький) серед аргументів на користь можливості скасування анафеми відзначив і те, що вона «наложена по приказу Петра і по чину, якого Церква зовсім не знає». Хоча відкрито про це не говорилося, але відлучення Мазепи volens-nolens слід було розглядати й у контексті питання про правомірність анафем, накладених на вимогу світської влади, що прямо забороняється канонами. Не можна було розглянути якийсь окремий випадок сваволі і втручання до сфери виключних прерогатив церковної влади, уникнувши розгляду цього явища як такого. Зрозуміло, такі розмірковування в Російській імперії, принаймні до 1905 року, були табуйованими. Тому не дивно, що у 1865 році відомий київський церковний діяч, протоієрей Петро Лебединцев поставився негативно до пропозиції Михайла Максимовича обговорити можливість заходів щодо зняття анафеми з Мазепи. Таким чином, публічне обговорення можливості її скасування було виключене, навіть поза конкретними особливостями цієї анафеми.
Власне, з припиненням згадування імені гетьмана під час служби у Неділю Торжества Православ’я зникав і привід для такого обговорення. Слід відзначити, що після 1869 року на самому факті анафеми не акцентується увага навіть тоді, коли, здавалося б, така згадка неминуча. Показовими у цьому сенсі були торжества, присвячені 200-літтю Полтавської битви. В органі Святішого Синоду — «Церковных ведомостях», у матеріалах, присвячених цій події, — знаходимо чимало пасажів на адресу «зрадника» Мазепи, проте питання анафеми «делікатно» оминається. Тим часом у «Службе благодарственной Богу в Тройце святой единому, о великой Богом дарованной победе над шведским королём Карлом ХІІ и воинством его, содеяной под Полтавой, в лето 1709, месяца июня, в день 27» Мазепа називається «другим Іудою», «сином погибельним» та «дияволом норовом».
Отож протягом двох століть так і не вдалося згладити яскраво виражену неадекватність цього акту, надати йому більш-менш церковного характеру. Проте утримання від використання апеляцій до анафеми з пропагандистською метою та припинення згадування імені гетьмана під час урочистих анафемствувань фактично привели до того, що ця справа «випала» з поля зору українських діячів.
«Поминальная служба всецело революционного характера»
Загадкова панахида 10 липня 1918 року
Найбільш загадковим у цій справі залишається епізод періоду Гетьманської Держави 1918-го. 10 липня 1918 того року на площі перед Софійським собором вперше за 209 років служилась панахида по Іванові Мазепі. Аналіз подій, що розгорталися навколо цієї панахиди, дає підстави вважати її унікальною: «Со святыми упокой» співалося по людині, над якою, принаймні формально, продовжувала тяжіти анафема.
Ініціювали проведення панахиди політичні кола, які хотіли зробити її одним з епізодів святкування «роковин великого протиросійського зриву, що привів до нещасливої битви під Полтавою», своєрідною антитезою урочистим службам з приводу «Преславной Полтавской виктории», які практикувалися в Російській імперії. Ставлення гетьмана Скоропадського до цієї ідеї було неоднозначне. Зокрема Дмитро Донцов, один з ініціаторів проведення панахиди 10 липня 1918 року, так описує свою розмову з гетьманом із цього приводу: «Гетьман казав мені, готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу. Навіть митрополита Антонія змусив послати телеграму до Московського митрополита Тихона, щоб він зняв прокляття. [...]
Але з приводу панахиди у Св. Софії, яку ми хотіли зробити урочистим і офіційним святом, заявив Гетьман, що він особисто міг би брати участь у такій панахиді тільки, коли б на ній було присутнє все вище духовенство».
Двоїстість ставлення гетьмана до панахиди (активні заходи на формальне залагодження справи і небажання взяти участь в урочистостях), та й до самої постаті Мазепи, поділяли і більшість його міністрів. Напередодні події, о 22 годині 9 липня, скликали позачергове засідання уряду. Першим пунктом порядку денного було питання про панахиду по гетьманові Мазепі. Вислухавши доповідь голови Ради Міністрів Лизогуба, Кабінет одноголосно визнав, що «день пам’яти Гетьмана Мазепи, національно-патріотична роль котрого в історії України уявляється дуже спірною, національним святом лічити не можна». Присутність будь-кого з членів уряду на панахиді в Св. Софії була визнана небажаною.
Апеляція до «сумнівності національно-патріотичної ролі Мазепи в історії України» таїла й прозаїчніші міркування. Зокрема — небажання псувати відносини з вищою церковною владою, яка до останнього моменту опиралася можливості «молитви за Гетьмана Мазепу».
Вище духовенство було заскочене зненацька цією проблемою і не змогло швидко сформулювати свою позицію. Хоча на Всеросійському Соборі вже скасували одну з анафем, накладених за наказом світської влади (митрополитові Арсенію (Мацієвичу)), жоден із єпископів не ризикував сказати, що аналогічним чином слід вирішити і справу Мазепи. Йшлося, звичайно, про міркування суто політичного характеру: момент для цього був украй невідповідний. Реабілітувавши гетьмана саме в цей час, на тлі, як висловився один тогочасний публіцист, «краху ідеї Петрової» — розпаду імперії, церковна влада зайшла б у суперечність із власними твердженнями про те, що Православна Церква — єдиний осяжний символ і запорука відновлення «единой и неделимой России».
З іншого боку, жорсткий спротив бажанням частини вірних, без яких-небудь переконливих аргументів на обґрунтованість цієї анафеми, також не видавався можливим. Митрополиту Антонію (Храповицькому) вдалося трохи розрядити обстановку. На засіданні 2-ї сесії Всеукраїнського Собору він, досить несподівано для багатьох, заявив: «[Мазепа] отлучён от Церкви, но это, откровенно говоря, беспричинно и несправедливо. Когда в своё время праздновали юбилей Полтавской победы и я получил от Полтавского Преосвященного приглашение принять участие в торжествах, я прямо ему ответил, что, скорее, соглашусь почтить память Мазепы, чем Петра, коего считал и считаю главным врагом православия. Гетман Мазепа — политический деятель. Он находил, что для блага страны нужно отделение Украины, почему и поднял восстание. За это он, как и Гришка Отрепьев, предан анафеме. Но, не говоря о том, что в древних чиновниках вообще нет чина анафематствования, самое отлучение гетмана Мазепы предположено снять, уже возбуждено соответствующее ходатайство перед Собором и Патриархом, и я сам нахожусь в числе подписавших это ходатайство. Снимет Патриарх отлучение, и я сам отслужу панихиду по гетману Мазепе, даже речь скажу о заслугах его для Украины. И до того времени, понятно, ни один добрый христианин не должен принимать участия в панихиде по гетмане Мазепе, так как подобная панихида — всецело революционного характера».
Ризикнемо висловити припущення: підписуючи звернення до Патріарха, Високопреосвященний Антоній усвідомлював, що той не візьме на себе відповідальність зняти анафему одноособово, і справа перейде на розгляд Всеросійського Собору. За конкретних умов літа 1918 року, коли навіть відновлення діяльності цього Собору було під питанням, найвірогіднішим видавалося відкладення розгляду «до кращих часів». Якби Антоній щиро хотів швидко залагодити справу, він мав би ініціювати спеціальне клопотання від імені Всеукраїнського Собору чи єпископату українських єпархій.
Загалом, щодо позиції церковної влади є кілька загадкових моментів, які неможливо перевірити з допомогою документів. По-перше — нам не вдалося відшукати жодних слідів справи про Мазепу ні в архіві Канцелярії Патріарха, ні в архіві Всеросійського Помісного Собору. Навіть допустивши, що саме ці документи загубилися (а архіви збереглися без значних втрат), ми не зможемо пояснити, чому про це немає ніяких згадок в інших джерелах. Принаймні майже напевно справа не передавалася на розгляд Помісному Собору, як це, згідно з деякими даними, пообіцяв Патріарх. Але й своєї відповіді на клопотання з України він теж не дав: якби така відповідь існувала, її обов’язково б оприлюднили в Києві. Відсутність документа згодом викликала багато спекуляцій на тему «чи знімав Патріарх Тихон анафему»? Звісно, залишається можливість, що документ втрачено, що він був переданий тільки митрополиту Антонію тощо. Але про настільки непересічне рішення мав би знати хоча б єпископат. Проте коли у 1932 році питання анафеми Мазепі розглядав Синод Православної Церкви у Польщі, її предстоятель, митрополит Діонісій (Валединський) (на 1918 — єпископ Кременецький), виявив повну необізнаність щодо існування такого акту.
По-друге, ми можемо лише здогадуватися про всі чинники, які змусили митрополита Антонія (який ще увечері 9 липня заявляв Скоропадському та Лизогубу, що «з канонічного погляду відправлення панахиди по Гетьманові Мазепі не може бути допущено, позаяк над ним було проголошено церковне прокляття, а відтак кожен священнослужитель, в яким би він не був сані, за відправлення такої панахиди підлягає церковному суду») вранці 10 липня благословити на її проведення свого вікарія — єпископа Черкаського Назарія (Блінова)...
Проте, навіть узявши до уваги згадані «білі плями», ми можемо таким чином узагальнити позицію церковної влади: не вбачаючи реальних канонічних перепон до скасування анафеми, вищі церковні достойники вважали за необхідне відкласти це рішення, з огляду на «невідповідність моменту» та небажані політичні аналогії, що могли з нього випливати. Дозвіл на проведення панахиди став, таким чином, лише елементом гри, метою якої було уникнути принципового і відкритого розв’язання проблеми. Поступившись вимогам провести поминальну службу «всецело революционного характера», Патріарх і митрополит Антоній маскували цим потребу справжнього відновлення справедливості щодо гетьмана Мазепи. Було зафіксовано дореволюційний status quo: про анафему «забули», а у вірних залишався «вибір»: вважати, що Господь душу гетьмана «в оселі праведних прийме, в лоні Авраамовім упокоїть і до праведників приєднає» — або що вона горітиме в «геєні вогняній».
«Колесо української історії обернулося і стало...»
Нинішня ситуація навколо справи анафеми Мазепі
Після 1918 року справа анафеми ще кілька разів виринала із забуття. Вперше це сталося на початку 1930-х у зв’язку з намаганнями українських кіл у Польщі відзначити урочистими богослужіннями 300-ліття від дня народження гетьмана (1632 рік — одна з версій року народження Мазепи). 22 жовтня 1932 року Синод Православної Церкви у Польщі розглянув це питання і вирішив відкласти його до отримання роз’яснень від Вселенського Патріарха. Показово, що митрополит Діонісій не звернувся по довідку до митрополита Антонія (Храповицького), як неодноразово робив це з інших питань. Ймовірно, він таки напевно знав, що ніяких документів щодо Мазепи, підписаних Патріархом Тихоном, ніколи не існувало.
Відповідь від Вселенського Патріарха, на яку очікували у Варшаві, затрималася (з’ясування, чи була вона взагалі, потребує подальших архівних студій), а тим часом панахиди по Мазепі почали служитися у греко-католицьких церквах. Реагуючи на такий поворот подій, православний єпископат дозволив аналогічні служби і православним священикам. 17 лютого 1933 року, заслухавши реферат Високопреосвященного Діонісія, в якому той відзначив, що «щиро віддані православній Церкві українці глибоко скорблять над замогильною долею такої заслуженої для тої Церкви людини, якою був блаженної пам’яті Гетьман Мазепа, а слабодухи беруть участь у загальних моліннях за нього в католицьких уніатських церквах, на свою духовну шкоду й спокусу ближніх», Синод дозволив молитися за упокій душі Івана Мазепи. У постанові, однак, було підкреслено, що цим рішенням не пересуджується питання про скасування анафеми.
Цікаво, що за розвитком справи уважно стежила польська преса. Причини такої уваги одна з газет пояснювала так: «Питання набуває особливого сенсу, якщо взяти до уваги, що Мазепа символізує не тільки ідею незалежності України, а й також шукав опори для цієї ідеї в Польщі. Звідси випливає, що й анафема, яка тяжіє над Мазепою, є по суті актом, спрямованим проти польсько-українського співробітництва як перманентного історичного явища».
Пізніше панахиди по Мазепі служили багато ієрархів цієї Церкви, зокрема єпископ Полікарп (Сікорський), архієпископ Іларіон (Огієнко) та інші, але де-юре в цій справі нічого не змінилося. Власне, у 1930-х роках не було до кого й звертатися по скасування: на тлі ситуації, в якій опинилося в Радянському Союзі священноначалля Російської Православної Церкви, зацікавлені не могли й подумати про таке клопотання.
Тим часом у випущеному 1938 року Українським науковим інститутом у Варшаві збірнику «Мазепа» Олександр Лотоцький (стаття під назвою «Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи») запропонував інший підхід до розв’язання проблеми. Він поставив під сумнів церковну правомочність накладеної анафеми: доконана фактично, вона безпосередньо базується лише на розпорядженні світської влади і не оформлена належним чином. Окрім того, постає питання: чи мав право митрополит Стефан (Яворський), який був лише місцеблюстителем Патріаршого престолу, приймати таке рішення, — на думку Лотоцького, це міг зробити лише Собор єпископів. Таким чином, вважав історик, формального, відповідно оформленого акту відлучення не було, а отже, «як не було правосильної постанови про піддання гетьмана анатемі, то й не було та й немає потреби скасування тої постанови». Але аргументи Лотоцького, наскільки можна судити, не сприйняло священноначалля Православної Церкви у Польщі. Можлива причина того — це не знімало проблеми, про неправомочність анафеми мала оголосити та Церква, у якій її було накладено. Обґрунтування ж підстав для цього акту було вже справою другорядною.
Новий сплеск зацікавлення «справою Мазепи» виник наприкінці 1950-х рр., напередодні 250-ї річниці Полтавської битви. Серед інших українських ієрархів у діаспорі про неї згадав єпископ УАПЦ Соборноправної Євген Бачинський. Звертаючись до подій 1918 року, він, зокрема, писав: «Наша УАПЦерква Соборноправна врочистою всенародною панахидою по душі гетьмана Івана Мазепи на площі перед собором св. Софії в Києві 10-го липня 1918 року виступила проти безправного й антиканонічного анатомування Великого Борця за незалежну Україну». Бачинський не знав обставин, пов’язаних із цією панахидою, оскільки перебував за кордоном, інакше мав би поцікавитися, чому, наприклад, у службі не брали участі більшість майбутніх засновників УАПЦ формації 1921 року. Але сам текст звернення («Округового листа») підтверджує, що міфами обросли не тільки події початку ХVIII століття, а й набагато ближчі в часі та легші для з’ясування. Загалом, українським православним у діаспорі й не було особливих причин щось з’ясовувати — продовжуючи практику, започатковану в лоні Православної Церкви в Польщі, вони спокійно молилися за упокій душі гетьмана. Зважаючи на те, що тепер більшість їх перебуває у канонічному підпорядкуванні Вселенського Патріарха, можна додати ще один штришок до абсурдності справи: анафему, на дійсності якої продовжують гаряче наполягати окремі кола в Російській Православній Церкві, ігнорують інші Православні Церкви. Ця обставина, щоправда, зовсім не засмучує охочих «порозумувати» навколо питання канонічності анафеми. Наприклад, на сайті «Русского Движения Украины» розміщено статтю про Мазепу під назвою «Символ подлости и предательства». Серед іншого читаємо: «Измена Мазепы Отчизне и Государю в ходе военных действий имела не только морально-нравственное, но и глубокое духовное значение, поскольку была нарушением клятвы верности, данной им при вступлении в должность на Кресте и Евангелии перед Богом. Нарушив эту клятву, Мазепа поругался над Господом, отлучив тем самым себя от Церкви, что для верующего человека является великим проклятием. Православная Церковь, объявив ему анафему, лишь засвидетельствовала свершившийся факт. Таким образом гетман Мазепа окончил свой жизненный путь не только злодеем и военным преступником, но и христопродавцем».
Рішення Архієрейського Собору РПЦ 1997 року щодо Патріарха Філарета (Денисенка) знову змусило повернутися до питання про «Неправду московських анафем» (збірник під такою назвою випустив видавничий відділ
УПЦ-КП). Мало хто звернув увагу, що цей збірник випущено у відповідь на збірник «Анафема», підготовлений видавництвом Московського Патріархату «з нагоди» відлучення Філарета. У ньому також згадується про справу Мазепи, однак похапцем, аргументів на користь її правомочності явно забракнуло. Але зафіксуємо цей факт: хоч би які заяви пролунали пізніше, на 1998 рік РПЦ вважала анафему, виголошену 1708 року, цілком легітимною.
Паралелі між відлученням Філарета і відлученням гетьмана Мазепи проводилися, без перебільшення, в десятках статей у періодиці того періоду. Найвиразнішою з них можна вважати статтю Оксани Хомчук «Мазепа і Філарет», опубліковану в часописі «Українці Америки за Київський Патріархат» і одразу перевидану в Києві окремою брошуркою. Порівнявши життєвий шлях і особливості кар’єри гетьмана Мазепи і митрополита Філарета, вона знаходить, що «повторення долі, подвигу, кари та обставин є просто разючими». «Через 289 років після знаменитої анатеми, кинутої 23 листопада 1708 року на славу і гордість українського народу — великого Гетьмана Івана Мазепу, Російська Церква виклинає Патріарха України. А ми можемо лише спантеличено признати, що як нація допустили біль і ганьбу повторення. Що 289 років пішло на те, щоб колесо української історії обернулося і стало», — писала вона.
Залишаючи за рамками нашої статті дискусію про обґрунтованість запропонованих порівнянь, відзначимо, що у фокус уваги знову потрапив лише зовнішній, поверховий бік цієї справи. Жодному з тих, хто галасував навколо анафеми Патріарху Філарету й порівнював її з відлученням Мазепи, і в голову не прийшло вимагати скасування анафеми з листопада 1708-го. Хоча для нелюбої ними Москви саме така постановка питання є незручною, а ось поєднання його зі «справою Філарета» чи втіха, що в
УПЦ-КП й УАПЦ моляться за Мазепу, — навпаки, її цілком влаштовує. Проте не треба бути провидцем, аби передбачити, що такого звернення, наприклад — до Патріарха Алексія, ніколи не буде. Натомість будуть листи з вимогами не їхати в Україну.
Колесо української історії, про яке згадала пані Хомчук, робить і коротші оберти: сподівання, що справу Мазепи буде закрито, наприклад, нинішнього року, такі ж примарні, як були у 1918-му. І подякувати за це в обох випадках гетьман міг би не тільки своїм ворогам, а й «вдячним нащадкам».
Андрій Стародуб
Дзеркало тижня, № 32 (457) 23 — 29 серпня 2003, http://www.dt.ua/3000/3150/41351/
|
Теґі:
