«У нас політика сама по собі не є конструктивною, влада в руках одного капіталу, і щоб захистити суспільство від духовної руйнації, потрібен вплив діячів культури, які ще на світанку людства були мораллю, совістю і гідністю», — цей сумний факт брати Капранови виголосили перед надзвичайними зборами «Україна — зона культурного лиха».
Інстинкт маси
У п’ятницю в Могилянці протягом години тривала тільки реєстрація учасників. Кожен заповнював анкету: хто, звідки і яке культурне лихо його спіткало. Ініціатори акції Брати Капранови, починаючи зібрання, попередили: «Наші опоненти думають, що коли збирається інтелігенція, то вона неодмінно перечубиться і розійдеться». Тож попросили працювати за планом: спершу виступи доповідачів¬фахівців у своїй галузі, а тоді загальне обговорення, ухвалення рішень і розставлення всіх акцентів по секціях архітектури, музеїв і пам’яток, науки, книжок та літератури, кіно і театру, образотворчого мистецтва і музики. Та все пішло шкереберть уже після перших виступів архітектора Георгія Духовичного і екскурсовода Тетяни Нечай. В інтелігенції заграв інстинкт маси, і вона рвучко подалася до мікрофона у залі, щоб сказати свої поправки до резолюції пленарного засідання і дати «вагомі» поради організаторам зборів. Усе, як у Верховній Раді, де за кому чи сполучник у писаному ними законі депутати інколи сперечаються днями. Відповідно, виступи обірвалися на половині зазначених у списку доповідачів, але випустили пари десятки інших. Загалом, болючі точки зони культурного лиха обговорювали на попередніх пресконференціях знані персони, які добре роблять свою справу, але час від часу натрапляють на продумані пастки політиків. Тож найважливішими і найсуттєвішими були саме ці чотири зібрання, де всі знають, що робити і як, а не кричать: «Ми не хочемо ніяких «Чорних списків ворогів культури України», та якщо Азаров і Табачник погані, то нехай будуть антигероями. Додати до них наркомана Черновецького і трь¬ох президентів! Створити «Білий список героїв національної культури». Геть російську мову!..»
Щоб заспокоїти розбурхані амбіції учасників, брати Капранови мусили час від часу робити п’ятисекундну мовчанку, та, здається, мало хто заглиблювався у суть занепаду. Наприклад, кінорежисер Олесь Санін дав зрозуміти, що всі голлівудські фільми знімають завдяки технологіям нашої компанії «Фільмотехніка», що без послуг українських графіків, які працюють у 3D форматі, немає європейського кіно. «То чи є українське кіно, якщо в кінотеатрах усе, крім нього? — запитує Санін сам у себе. — Зараз багато моїх колег¬режисерів знімають російською, з російськими акторами, але в Україні. Відповідно, за законами кіноіндустрії, продукт вважається українським, бо працює принцип землі. Але не національної культури. Відповідно, кіно поділилося за церквами Київсь¬кого патріархату (українською) і Московського (російською)». Режисер Юрій Іллєнко закликав учасників вимагати від влади фінансової підтримки, а щоб вона звернула на них увагу, то піти і підірвати ПінчукАртЦентр, а по дорозі розтрощити декілька іномарок. Театрали як говорили про нестачу молодої режисури і засилля розважально¬провінційних вистав у академічних театрах, так і продовжують говорити. За словами директора театру «Дах» Владислава Троїцького, треба створювати цілу структуру, і не за одне засідання, а за роки обговорення і популяризації вистав, які примушують думати.
Камінь у вікно Кабміну
Про науку, книжки і літературу чубилися найголосніше. Президент українського філософського фонду Сергій Пролеєв намагався пояснити, що наука найважливіша і в найгіршому становищі, говорив про недобір студентів на фізикоматематичні факультети. Президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін ще раз підкреслив, що у чиновників «зуб» на книгарні. «Я дванадцять років спілкуюся з владою і розумію, що вони будують і годують не українську націю». Та дійти до путнього вирішення проблем так і не змогли, назвати імена людей, які стоять біля джерел культурного лиха, також. Спокійною і, на перший погляд, другорядною здалася тема музики. По-перше, композитор Олександр Щетинський і незалежний музичний оглядач Юрко Зелений не дочекалися своєї черги для доповіді. По¬друге, на секції учасників більше хвилювало конкретне становище музичної школи, яку збираються закривати, але хто саме винен у цьому, так і не з’ясували; україномовної попси, на яку держава чомусь має виділяти гроші, консерваторій, де музиканти більше говорять, аніж грають. Та від цього квота якісної україномовної музики на радіо і телебаченні не збільшиться, і артисти із Західної України, як от Тіна Кароль чи Віталій Козловський, не випускатимуть україномовних альбомів, а танцюватимуть під дудку продюсера. «Я щодня по телефону обговорюю більше проблем і добиваюся вагоміших результатів, аніж на цих загальних обговореннях, — каже Юрко Зелений. — Це треба робити тихо, негласним братством, без фіксації на папері. Відповідно, збори взагалі можна було не робити. Та якщо ми зібралися, то варто було б прогулятися Києвом, і нехай екскурсоводи і архітектори розказали б, що де було, а тоді кожен кинув би по каменю у вікна Кабміну. Такий громадський спротив був би ефективніший».

Джерело: Ольга ЖУК, www.umoloda.kiev.ua