реклама партнерів:

Об’єкт розміну



Автор: Черняков
Коментарі: 0
Переглядів: 1938
Європейська інтеґрація


Як оцінити результат, який президент України отримав у Бухаресті? Сам Віктор Ющенко назвав його «винятковою перемогою». А от посол Німеччини Рейнгард Шеферс, якого попросили прокоментувати цю оцінку Ющенка на одному з українських телеканалів, із притаманною йому прямотою заявив: «Це був компроміс. Україна не досягла бажаного по максимуму, і НАТО не вважає це успіхом».
А що таке успіх взагалі? Можна цілком упевнено стверджувати, що запрошення Албанії та Хорватії вступити до НАТО — однозначний успіх для цих країн, а відстрочка такого рішення для Македонії — невдача для неї.
А от, наприклад, «трійка» у щоденнику — це успіх? Для двієчника, який очікував «незадовільно», — звісно, так. А для відмінника, який сподівався тільки «п’ятірки» — провал, образа, здивування.
В Україні поки що, слава Богу, масової амнезії не спостерігається. Ми всі ще чудово пам’ятаємо, що від Бухарестського саміту Київ хотів тільки ПДЧ. Нам наполегливо втовкмачували протягом двох із половиною місяців, що інакше бути просто не може.
А що сьогодні називають «винятковою перемогою»? Ухвалення альянсом рішення, що «Україна і Грузія вступлять до альянсу»? Мабуть, від хвилювання Віктор Андрійович щось переплутав: це з Європейського Союзу ми довгі роки намагаємося вичавити «однозначний сигнал» про те, що Україна в майбутньому зможе стати його повноправним членом. А НАТО, навпаки, вже давно тільки те й говорить що про «відкриті двері» для нашої країни. У Бухаресті ми отримали старий «подарунок», але запакований у нову блискучу обгортку із симпатичним бантом збоку (аналогічну операцію з Україною прокрутив 2005-го Євросоюз, урочисто піднісши помаранчевій владі План дій, підготовлений за часів Януковича). Бухарестське рішення щодо України (використовуючи улюблений вислів деяких персон з Банкової) не містить для нашої країни жодної доданої вартості. Тому що тільки План дій щодо членства в НАТО перевів би наші відносини з альянсом «на якісно новий рівень».
Але з ПДЧ нам не зміг допомогти навіть Буш. Попри всі надії, що покладалися на нього …

«А наостанок я скажу...»
Україну Джордж Буш відвідати хотів давно. Глибоко й щиро вражений помаранчевою революцією, він планував свій візит іще на літо 2006 р., після наступної перемоги демократії в нашій країні — парламентських виборів. Американська передова група вже перебувала в Києві й активно готувала візит свого президента, але затяжна скандальна коаліціада плюс події у Феодосії (які вразили наших партнерів не стільки антиамериканськими виступами, скільки цілковитою безпорадністю та неспроможністю української влади запобігти їм) притлумили ентузіазм Вашингтона, й візит скасували.
Рішення про те, що 43-й президент США усе ж таки відвідає Україну, ухвалили всього лише близько місяця тому. Основними передумовами для нього стали відновлення відносної політичної стабільності в нашій країні після створення демократичної коаліції та наполегливе бажання Києва приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), офіційно зафіксоване в «листі трьох» на ім’я генсека альянсу. За свідченням наших джерел, на рішення Вашингтона багато в чому вплинули зустріч Віктора Ющенка з Кондолізою Райс у Давосі та його телефонна розмова з Джорджем Бушем, під час яких українському президентові вдалося переконати американських співрозмовників у серйозності намірів Києва. Крім того, активна позиція проукраїнського лобі й бурхлива робота нашого посольства у Вашингтоні, які забезпечили буквально потік заяв і листів на адресу Білого дому з проханням підтримати євроатлантичні амбіції України (таке послання було організовано навіть від єврейських організацій Америки!), відіграли неабияку роль. Плюс беззастережна підтримка обох палат конгресу. Плюс запевнення в однозначній підтримці, висловлені всіма трьома основними кандидатами на посаду президента США. Усе це свідчить про те, що просування України до НАТО є не кон’юнктур¬ним рішенням адміністрації Буша, а одним із завдань американської зовнішньої політики, реалізацію якого буде продовжено незалежно від того, хто стане майбутнім господарем Білого дому. Для самого ж Буша надання Україні ПДЧ стало, без перебільшення, справою честі після заяв Путіна про перенацілювання російських ракет на Україну в разі її вступу до НАТО.
Та й непохитність позиції Ангели Меркель, яка не погоджувалася на ПДЧ для України навіть після кількох телефонних розмов із Бу¬шем, кажуть, не на жарт завела впертого техасця. Йому потрібно було спробувати відновити послаблені позиції США в Європі й довести, що Вашингтон, як і раніше, зберігає на неї вплив. На фінішній прямій президентського строку Буша-молодшого республіканській адміністрації конче потрібно було продемонструвати електорату бодай якісь зовнішньополітичні успіхи. На тлі Іраку, Афганістану, Близького Сходу та й усього пострадянського простору Україна для них і справді success story. Демократія, яка зміцнюється від виборів до виборів, економічне зростання, активна участь у миротворчості — виявляється, ми навіть можемо бути для когось прикладом.
І тут інтереси американської та української сторін збіглися в часі — кожній потрібно продемонструвати успіх. Візит Буша до Києва і наше прагнення до ПДЧ забезпечили безліч публікацій у міжнародній пресі. Можна без перебільшення стверджувати, що такої уваги західних ЗМІ наша країна востаннє удостоїлася в часи помаранчевої революції. Ми заручилися гучною підтримкою супердержави, а Сполучені Штати продемонстрували, що не залишать на самоті країну, яка стала на демократичний шлях розвитку. Ще одна точка збігу інтересів — енергетична без¬пека України, диверсифікація джерел енергопостачання, позиціонування нашої країни як надій¬ного транзитера енергоресурсів до Європи. Крім того, Бу¬шеві перед Бухарестом потрібні були додаткові аргументи, щоб переконати опонентів у необхідності надати Україні ПДЧ, і Київ їх підготував, вважаючи голов¬ним демонстрацію повної єдності влади в питанні подальшого просування до НАТО. Формально демонстрація вдалася. І президент, і прем’єр, і спікер чітко озвучили бажання України отримати запрошення приєднатися до ПДЧ на Бухарестському саміті.
Наскільки нам відомо, єдність була продемонстрована Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко й у інших питаннях, важливих для американців, зокрема, обоє заявляли про непорушність демократичної коаліції, визнавали важливість прозорих схем постачання енергоносіїв в Україну, гарантували продовження економічних реформ і боротьбу з корупцією. При цьому кожний із приводу будь-якого із цих пунктів мав на увазі щось своє, часом прямо протилежне, але ж хіба заморський гість ці «деталі» розрізнить?
Хоча питання ПДЧ і було основною темою державного візиту Дж. Буша, сторони не могли не торкнутися інших двосторонніх питань. Попри те що, як правило, під час таких поїздок американського президента жодних документів не підписується, українській стороні таки вдалося переконати партнерів приурочити до візиту досягнення кількох домовленостей. Безперечно, їх можна було б підписати й іншим разом (що й пропонували американці), але Києву, певне, з внутрішньополітичних міркувань не хотілося, щоб візит зводився виключно до натовської тематики. Тому буквально в переддень приїзду Буша було підписано дві міжурядові угоди, два контракти й «дорожня карта» україно-американської взаємодії на найближ¬чі два роки.
Угода про торгове та інвестиційне співробітництво — це перший крок до підготовки і підписання в майбутньому угоди про вільну торгівлю, якщо в ній будуть зацікавлені обидві сторони. За свідченням експертів, усі дер¬жави, котрі мають сьогодні зі США режим вільної торгівлі, починали з такого документа. Під¬писана угода передбачає створення постійно діючої українсько—американської ради з торгівлі та інвестицій, на засіданнях якої вирішуватимуться всі поточні питання цієї тематики, у тому числі й спірні.
Рамкова Угода про співробітництво у галузі дослідження і використання космічного простору в мирних цілях має забезпечити правові основи для кооперації між українськими та американськими компаніями у космічній сфері. За свідченням вітчизняних дипломатів, цей документ допоможе Україні закріпитися на ринку високих технологій. Зокрема українські підприємства поставлятимуть комплекси для запуску американських супутників, братимуть участь у дослідженнях Місяця і Марса. Можливо, з такої нагоди у приміщення Національного космічного агентства подадуть тепло, відключене за несплату...
Контракт українського НАЕК «Енергоатом» із американським Westinghouse про постачання ядерного палива для Південно-Української АЕС — крок до диверсифікації постачання паливних елементів для наших атомних станцій — вже викликав незадоволений коментар росіян, які претендують на ексклюзив у цьо¬му питанні (докладніше про це читайте в матеріалі Ольги Кошарної на стор. 2).
Контракт із американською фірмою Holtec передбачає реалізацію проекту будівництва сховища для безпечного зберігання відпрацьованого палива з україн¬ських АЕС. Представники цієї компанії порівнюють майбутню споруду з ощадбанком, який зберігає золото, оскільки вже сьогодні технології, що існують у світі, дозволяють повторно використовувати відпрацьоване ядерне паливо. (До цієї теми «ДТ» обов’язково повернеться.)
Підписання заступником міністра закордонних справ України В.Хандогієм і помічником держсекретаря США
Д.Фрідом «Дорожньої карти», стало, напевно, даниною захопленню українського президента аналогічного роду документами. В його колекції зібралася вже колода «дорожніх карт». Зазначений документ, по суті, є доповненням до спільної заяви президентів України і США від 4 квітня 2005 р. і декларує перелік пріоритетів двостороннього співробітництва на найближчу перспективу (з цим відкритим документом можна ознайомитися, наприклад, на офіційному сайті МЗСУ).
Всупереч підозрам багатьох спостерігачів, під час візиту (втім, як свідчать наші джерела, — і до нього) американська сторона не чинила жодного тиску на позицію України з приводу жодного з чотирьох «слизьких» питань. По-перше, ніхто від нас не вимагає визнання незалежності Косово. Сторони солідарні і в тому, що декларація незалежності краю не буде прецедентом. По-друге, Вашингтон чудово розуміє всі резони Києва не вплутуватися в історію з розміщенням ПРО в Європі і у зв’язку з цим говорить лише про вигідне для України військово-технічне співробітництво. По-третє, президент Буш подякував своїм українським співрозмовникам за участь нашої країни в операції міжнародних сил зі сприяння безпеці в Афганістані. На посиленні української присутності там ніхто не наполягав, розуміючи, що для України прийняття такого рішення практично неможливе. Що стосується відправки українських вертольотів у Дар фур — Вашингтон терпляче очікує рішення Києва. А в Києві вирішують, чи повертати дер¬жаві вертольоти, взяті в Міноборони на початку століття.
Загалом, підсумовуючи, можна стверджувати, що обидві сторони залишилися задоволені візитом і одна одною. (Для повної ідилії, на думку деяких експертів, все ж таки бракує публічних вибачень Вашингтона за історію з «Кольчугами». Напередодні Бухареста відновлення доброго імені України в цьому питанні було б дуже доречним. Проте американці демонструють забудькуватість, а українська сторона тактовно мовчить, взагалі не порушуючи цієї теми.)
Докладніше обговорити весь спектр україно-американських відносин сторони зможуть уже в травні під час четвертого засідання Міжвідомчої координаційної групи, на якому співголовуватимуть В.Хандогій та Д.Фрід. Крім того, за інформацією «ДТ», влітку нинішнього року можливий візит до США прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, а восени не виключається й поїздка за океан президента Віктора Ющенка. Навіщо потрібні ці візити Україні напередодні зміни господаря Білого дому? Нашій країні необхідно закріпити досягнутий рівень відносин зі Сполученими Штатами напередодні президентських виборів у цій країні і встановити тісніші контакти із членами можливих майбутніх команд. А також віддати данину ввічливості команді нинішній. Данину ввічливості президентові Бушу, який відчайдушно ризикнув і програв президентові Путіну битву за Україну.

Третя перемога Росії над Німеччиною
Про те, що ПДЧ Україні в Бухаресті не світить, «ДТ» писало як восени минулого року, так і в січні нинішнього, вже після відповідного офіційного звернення Києва до Брюсселя. Такі прогнози (хто — публічно, хто — off the records) робили практично всі наші численні співрозмовники з кола політиків, політологів і дипломатів. Однак на Банковій вирішили йти ва-банк. Київ обрав тактику психологічної атаки, а точніше — кавалерійського наскоку. Якщо взяти до уваги, що горезвісний «лист трьох» став несподіванкою навіть для наших найзатятіших промоутерів — американців, то це рішення з самого початку було не лише ризикованим, а й небезпечним для подальшої євроатлантичної інтеграції України.
Всі чудово усвідомлювали, що шансів у Бухаресті в нас дуже мало. Але при цьому Банкова постійно й гучно заявляла про свою абсолютну впевненість в отриманні ПДЧ саме на цьому саміті. Причому драматизм ситуації нагнітався. День у день умисне підвищувався градус очікувань. Незважаючи на всю очевидність того, що на виході замість міцної тонізуючої горілки ми отримаємо тепле пиво, причому безалкогольне. Бухарест¬ський саміт було проголошено «моментом істини» у відносинах України і НАТО. Ну ось, настав цей «момент істини», і що тепер? Стрілятися? Оглушливо гримнути дверми, які нам укотре пообіцяли тримати відчиненими й навіть розчинили ширше, підставивши, правда, при цьому підніжку, коли ми вкотре спробували навіть не те щоб просочитися через поріг, а просто наблизитися до нього? Але ж цього ледь не трапилося. Кажуть, виступаючи напередодні саміту на засіданні фракції «НУ-НС», Віктор Ющен¬ко заявив, що без впевненості в отриманні ПДЧ він до румунської столиці не поїде. І його підтримали оплесками. Неймовірно завищені очікування, як правило, породжують надміру велике розчарування. Можливо, на це хтось і розраховував? Чи це просто ще одна зовнішньополітична помилка Києва, яку тепер щосили намагаються піднести як перемогу? За деякою інформацією, перша реакція Віктор Ющен¬ка на рішення альянсу була дуже емоційна: він вирішив, що його підставили. І тепер, як припускають наші джерела, не виключаються деякі кадрові зміни.
Мабуть, президентові вже роз’яснили, що при бухарестському результаті, який заздалегідь прораховувався, для України було б значно розумніше домагатися ПДЧ тихо, спокійно, без непотрібного символізму та прив’язки до саміту. І тоді, можливо, ми досягли б бажаного вже восени, хай і в буденній обстановці засідання Комісії Україна—НАТО (КУН) на рівні міністрів чи навіть послів, але це був би результат, а не лексичні вправи.
Так, наші дипломати, виконуючи поставлене президентом завдання, на окремих ділянках виконали досить велику роботу, об’їжджаючи європейські столиці, проводячи численні консультації з партнерами, організовуючи візити та телефонні розмови найвищого керівництва з їхніми зарубіжними колегами. Та що можна встигнути за два з половиною місяці? Які телефонні розмови спромож¬ні компенсувати згаяні для кропіткої і наполегливої роботи роки? Президент Ющенко на спільній прес-конференції з Бушем гордо заявив, що роботу з інформування населення ми ще й не починали, а в нас уже рівень підтрим¬ки вступу в НАТО 40%. По-перше, потрібно бути чесними: ніяких сорока відсотків у нас і близько немає. На¬справ¬ді їх трохи більше за 20 (максимум 30, залежно від того, хто проводить дослідження громадської думки та які при цьому ставить запитання). А по-друге, дозвольте поцікавитися: якщо глава дер¬жави вважає членство нашої країни в НАТО «ключовим, базовим, фундаментальним національним інтересом», то чому за три роки його президентства роботу з інформування про це громадян України так і не розпочали?
І якими ілюзіями при цьому можна було тішити себе перед Бухарестом, знаючи позицію двох важкоатлетів — Німеччини та Франції? Чи так сильно вірили в могутність Буша?
Та на американського президента в румунській столиці очікував черговий зовнішньополітичний провал. І весь світ зміг переконатися в тому, що, попри всі старання, Сполучені Штати вже не мають колишнього впливу на Європу. Цікаво, наскільки реально Вашингтон оцінює силу антиамериканських настроїв на старому континенті? Наскільки відчуває ступінь роздратування своєю політикою і небажання йти в її фарватері? Американців шокувала зібрана в центрі Києва комуністами і вітренківцями пара тисяч протестувальників із плакатами зі словом із чотирьох англійських букв? Та в Парижі свого часу Буша зустрічали десятки тисяч антиамериканістів...
Київ мав надію на Вашингтон — і програв. А потрібно було серйозно працювати і з Берліном, і з Парижем. І розпочинати цю роботу не сьогодні. І навіть не вчора. За всі роки незалежності Україна так і не змогла стати цікавою для Німеччини та Франції. Принаймні настільки, щоб нею не жертвували так легко, так вульгарно і цинічно заради власного спокою та умиротворення Росії.
Париж із Берліном можуть скільки завгодно твердити про те, що Москва тут ні до чого. Та в Києва немає жодних ілюзій. Він абсолютно переконаний у тому, що існує тільки одна реальна причина отриманої ним у Бухаресті відмови — це Росія. Сьогодні в Києві найпопулярніше порівняння Бухарестського саміту з Мюнхенською конференцією.
Так, ми з інтересом вислухали офіційні пояснення позицій Німеччини та Франції. Пані Меркель тривожить відсутність єдності в українській владі щодо питання ПДЧ і не влаштовує рівень підтримки ідеї вступу в НАТО населенням країни. Французи були відвертішими. Перед самітом їхній прем’єр Франсуа Фійон визнав: «Ми виступаємо проти вступу Грузії та України, оскільки вважаємо, що це є неправильною відповіддю на баланс сил у Європі та між Європою і Росією, і ми хочемо вести діалог на цю тему з Росією». Хоча, як свідчать наші джерела, якби в Бухаресті Ангела Меркель все-таки погодилася з наданням нашій країні ПДЧ, Саркозі також не став би заперечувати.
Насправді Україна давно вже готова до виконання Плану дій щодо членства, з огляду на досягнутий рівень демократії, економічного розвитку, реформування Збройних сил і участь у всіх миротворчих операціях НАТО. І в нашому випадку альянс дуже чітко продемонстрував політику подвійних стандартів. Тому що, наприклад, Албанії, яка дістала в Бухаресті запрошення стати повноправним членом НАТО, коли їй дали ПДЧ у 1999 р., й не снився той рівень розвитку, на якому сьогодні перебуває Україна. До речі, ніяких офіційних критеріїв для надання ПДЧ у НАТО не існує. Тому не потрібно нам сьогодні заявляти про вимоги, які виставляються до кандидатів на вступ в альянс. І високий рівень підтримки населенням вступу в НАТО не є вимогою для участі в ПДЧ. Котрий, як багаторазово пояснювали нам самі натовці, аж ніяк не гарантує членство і являє собою програму реформ — політичних, економічних, військових, у сфері безпеки і т.п. Виходить, що, підтримуючи Україну на словах, НАТО насправді відмовляється допомогти нам у проведенні цих реформ у рамках ПДЧ? Адже тільки успіх цих реформ спроможний кардинально змінити громадську думку. Що й було доведено на прикладі Словаччини та Словенії.
Звичайно, для України тепер можуть видумати все що завгодно. От уже запропонували інтенсифікувати Інтенсифікований діалог, тепер черга за Планом дії щодо приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО... З огляду на це, хочеться висловити подяку президентові Польщі Леху Качинському, який нагадав Німеччини, що її саму прийняли в НАТО в 1955 р., попри те, що кордони ФРН на той час не були визнані всіма європейськими країнами, а, зважаючи на ситуацію в розділеному Берліні, коли світу загрожував воєнний кон¬флікт. Тоді, написав Л.Качинський у зверненні до інших 25 чле¬нів НАТО, альянс, незалежно від усіх ризиків, прийняв «мужнє рішення».
У Бухаресті ж, як нас переконують, було ухвалене «компромісне рішення». Ну, у чому компроміс для України, припустімо, зрозуміло: відмовивши у реальному ПДЧ, нам одне (дуже набридле) вербальне формулювання — щодо відкритості натовських дверей — поміняли на інше, більш звучне, але, яке, по суті, означає те саме: Україна і Грузія вступлять в альянс. Певна різниця, звичайно, є, але дуже вже тонка й помітна або великим оптимістам, або тим, кому конче потрібно оголосити про успіхи та зберегти обличчя.
А ось у чому полягає компроміс, наприклад, для тих самих Німеччини з Францією? Чим вони пожертвували, йдучи на нього? Париж із Берліном, навпаки, заробили очки, не допустивши Україну до ПДЧ. В очах Кремля. Що ж до обіцянки Україні членства, то завжди можна сказати, що ми чомусь там не відповідаємо і чогось там недовиконуємо. Наприклад, що підтримка суспільства в нас не 99,9% або військовий бюджет не зрівнявся з американським… І ще, як позавчора чесно зізнався в прямому ефірі 5 каналу посол Німеччини Рейнгард Ше¬ферс, вони не думають, «що приєднання України до НАТО являтиме загрозу для Росії, але мають зважати й на сприйняття (!) цього кроку в Росії». Загрози для Росії немає, озвучив позицію своєї країни німецький дипломат, але «потрібен час, щоб переконати в цьому її керівництво і населення». А якщо не переконають?
Ну, не готові Париж із Берліном псувати сьогодні відносини з Росією заради України. Париж і так недавно насолив Москві: після візиту Саркозі до Алжиру той взяв і анулював усі військові контракти з Росією. Навіщо тепер погіршувати відносини ще й «українським питанням»? Стосов¬но ж Німеччини ми в підзаголовку дещо схибили: Росія не перемогла її вкотре. Вона її просто купила — за газ і газопроводи, за контракти для великих компаній. Купуватиме й далі, й інші країни теж. Чому, цікаво, Угорщина була такою обережною в підтримці України в питанні ПДЧ? Чи не тому, що на нещасні 300 км ділянки «Південного потоку», які мають пройти територією цієї країни, Росія готова виділити 2 млрд. євро, тобто приблизно по 7 млн. євро на один кілометр трубопроводу? А чому ми не чули слів підтримки від Італії? Список продовжувати?
Росії немає чого націлювати на європейських членів НАТО свої ракети, загрожувати танками, літаками і підводними човнами, коли є газо- і нафтопроводи, коли можна підвищити ціну на енергоносії, вигнати зі свого величезного ринку чи, навпаки, чудово працевлаштувати колишнього канцлера, а може, і пообіцяти щось нинішньому?
Те, свідками чого ми стали, називається перемогою геоекономіки над геополітикою. Свою короткострокову ефективність ця методологія вже довела. А ось чи доведе свою спроможність гарантувати безпеку ситих країн у голодному світі — велике питання.
І хоч би що стверджували в Європі, Росія домоглася немислимого — вона дістала не лише право голосу, а й право вето в організації, членом якої вона навіть не є! І вона цим правом скористається ще не раз. Апетит, як відомо, приходить під час їди.

Карта з російського рукава
Ще задовго до саміту Північ¬ноатлантичного альянсу в Буха¬рес¬ті Кремль не раз висловлював свою офіційну позицію щодо бажання Києва вступити до НАТО: хоча Росія й виступає проти розширення організації на Схід, але вибирати собі партнерів — суверенне право України. На ділі Москва, котра сама в рамках Ради Росія—НАТО бере участь в ухваленні деяких рішень альянсу, украй болісно реагує на перспективу членства Києва в організації. І віднедавна відкрито заявляє, що намагається не допустити такого розвитку подій. А в міру наближення саміту альянсу представники Росії постійно видавали то апокаліптичні, то істеричні коментарі щодо перспектив україно-російських відносин у разі позитивного рішення НАТО.
У Держдумі відбулися парламентські слухання, під час яких парламентарі пропонували в разі приєднання нашої країни до ПДЧ денонсувати договір «Про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і РФ» або запровадити візовий режим для українців і перекрити поштове сполучення. Правда, той факт, що Італія, Греція, Словач¬чина та інші країни входять до альянсу, не заважає Росії мати із цими державами договір про дружбу і співробітництво, розвивати міждержавні відносини й підтримувати багатомільярдний товарообіг.
Однак після ухваленого в Бу¬харесті рішення відкласти приєднання України та Грузії до ПДЧ в багатьох росіян відлягло від серця, після чого з’явилися задоволені, а то й зловтішні коментарі. Одні оцінили це як позитивний і логічний крок. Інші говорили про «демонстрацію справжнього єднання Європи» і про те, що «в НАТО є здорові сили». Що ж до Володимира Путіна, то він відмовчувався аж до засідання Ради Росія—НАТО, що відбулося після КУН.
І все ж компромісне рішення Бухарестського саміту для російської політичної еліти — привід і далі непокоїтися з цього приводу. Главу представництва Росії при НАТО Дмитра Рогозіна, наприклад, насторожила запропонована в декларації формула «співробітництво плюс»: адже Київ і Тбілісі не дістали однозначної відмови і зберегли перспективу отримати запрошення приєднатися до ПДЧ. А після того як угамувалися перші емоції, представники російського МЗС заявили: рішення щодо України і Грузії є найбільшою стратегічною помилкою, що матиме наслідки для загальноєвропейської безпеки. «Сьогодні ми фактично маємо текст, у якому зафіксовано, що ці дві країни стануть членами НАТО, не спи¬тавши населення», — заявив російський дипломат Сергій Рябков.
З погляду ж російських геополітичних стратегів, вступ до НАТО України і Грузії, нехай навіть і у віддаленій перспективі, означає не просто порушення стратегічного балансу у світі та регіоні. Для Росії це знаменує виштовхування її з тієї частини пострадянського простору, що її Москва традиційно вважає своєю історичною сферою впливу. У цій ситуації Київ має готуватися до жорсткого економічного, енергетичного, політичного та інформаційного пресингу з боку північної сусідки. Російські дипломати перед самітом заявляли, що Москва розробила план на випадок надання Грузії і Україні ПДЧ, однак розкривати свої карти поки не має наміру. Але вже нині можна зробити деякі припущення щодо того, які козирі тримає у своєму рукаві Кремль, аби не допустити в майбутньому приєднання України до ПДЧ. Це набір відомий: Росія вже відпрацювала його на країнах з колишнього СРСР. У тому числі й на Грузії. У Москви поки просто не доходили руки, щоб застосувати весь цей комплекс заходів до України. Київ мав час звузити ці можливості Росії. Але через свою безсистемність українська влада залишила широке поле для дій Кремля.
В експертному середовищі вважають, що в короткостроковій перспективі — протягом одного-двох місяців — Москва чинитиме політико-психологічний тиск на українську владу та бізнес. І не тільки з допомогою вербальних заяв. Російська столиця вже давно пророкує тяжкі наслідки для української промисловості через скорочення співробітництва України і Росії у військово-технічній сфері. Щоправда, росіяни не кажуть про те, що, починаючи з 90-х років, Москва веде цілеспрямовану роботу зі створення в РФ замкнутих циклів виробництва зброї та військової техніки. Значно охочіше Росія реалізує проекти у сфері ОПК з країнами НАТО — Францією, Італією, США, Німеччиною...
Очевидно, що Кремль піде торованою феодосійською доріжкою і задіє політиків проросійської орієнтації та ієрархів православної церкви Московського патріархату для активної антинатовської пропаганди і проведення масових акцій протесту в нашій країні. І з допомогою українських та російських ЗМІ вестиме в інформаційному просторі України запеклу антинатовську кампанію.
Варіант із відстроченим рішенням щодо приєднання до ПДЧ поганий ще й тим, що в середньостроковій перспективі росіяни, підключивши всі наявні в них засоби та резерви (у тому числі й Чорноморському флоті РФ), можуть використати цей час для дестабілізації ситуації в Україні, провокуючи нові внутрішньополітичні кризи. Крім іншого, це дасть змогу продемонструвати НАТО неготовність нашої країни до роботи над програмою підготовки до членства. Мовляв, от, на карті Європи з’явилося друге Косово. За такий аргумент охоче вхопляться Німеччина, Франція та їхні сателіти — держави, з допомогою яких Росія активно обстоює свої інтереси в альянсі. Ці країни вже сьогодні стверджують, що вступ України до НАТО означає появу в Європі нового осередку напруженості.
Ситуація в нашій країні може загострюватися в міру наближення або грудневого засідання КУН, або ювілейного, квітневого саміту НАТО. І більш ніж імовірно, що в ході цієї розігруваної росіянами партії, окрім ціни на газ, Кремль використає сепаратистські настрої на сході та півдні нашої країни. У Криму, наприклад, у значної частини населення досі особливо популярним є гасло «Севастополь—Крим—Росія!». А на сході можуть постаратися реанімувати ідею Південно-Східної Українсь¬кої Республіки.
Схоже, що Росія залишить Україну в спокої тільки після того, як та стане членом НАТО. Але протистояти цьому тиску Москви Київ зможе, як мінімум, лише за умови єдності української влади та опозиції та якщо влада вживатиме жорстких адекватних заходів. Як максимум — за умови єдності українського політикуму при захисті національних інтересів і прийняття цінностей цивілізованого світу, як це було у всіх наших західних сусідів.
Є ймовірність, що українські політики згуртуються в умовах пресингу з боку Кремля. Адже змогли ж вони згадати про національні інтереси України в період гарячої фази кризи навколо ост¬рова Коса Тузла. Як існує мож¬ливість і того, що українські політики заради одномоментних політичних дивідендів закликатимуть іти на поступки Росії. Очевидно, у цьому разі росіянам буде легше вести персональну роботу з лідерами, котрі представляють як опозицію, так і «демократичну коаліцію».

Цукерка в гарній обгортці

Без чого НАТО залишило Україну в Бухаресті? Ще раз повторимо: План дій щодо членства в НАТО зовсім не гарантує вступу до альянсу, а лише готує державу до цього. Програма передбачає здійснення реформ в економічній, бюджетній, політичній, військовій, правоохоронній, законодавчій сферах і секторі безпеки. При цьому країна сама розробляє щорічну національну програму дій щодо членства в НАТО (НПДЧ), обираючи ті сфери, в яких необхідно особливо активно працювати, і визначаючи дати, до яких потрібно досягти намічених цілей. Як правило, 90% необхідних заходів стосуються політичних та економічних питань, і тільки 10% — військової та правової сфери, реформування сектора безпеки. А НАТО надає державі-претенденту необхідну практичну допомогу й оцінює виконану нею «домашню роботу».
По суті, приєднання до ПДЧ означає зобов’язання Києва проводити реформи в країні, щоб наблизитися до стандартів і цінностей, які є загальними для країн трансатлантичного співтовариства. І що раніше Україна розпочала б роботу в рамках цього документа, то краще це було б для її безпеки та добробуту її громадян. При цьому країна-претендент може працювати в рамках ПДЧ тривалі роки, як це сталося у випадку з Албанією і Македонією: ті почали роботу над ним ще в 1999 році. І якщо в Бухаресті альянс ухвалив рішення запросити вступити в організацію Тірану, та Скоп’є, наприклад, і далі співробітничатиме з альянсом у колишньому форматі.
Якби в Бухаресті запросили Україну приєднатися до ПДЧ, то Київ розпочав би процес розробки та узгодження з міжнародним секретаріатом НАТО проекту щорічного НПДЧ, і вже у вересні країна приступила б до його виконання. Та рішення Бухарест¬ського саміту означає: Київ щонайменше до кінця нинішнього року співробітничатиме з альянсом у рамках старого Плану дій Україна—НАТО (Цільовий план на 2008 рік український президент підписав за день до початку саміту) і Інтенсифікованого діалогу щодо прагнень України з досягнення членства і відповідних реформ (ІД).
У грудні глави зовнішньополітичних відомств можуть у рамках засідання КУН ухвалити рішення про приєднання України до ПДЧ. У 23-му пункті декларації Бухарестського саміту, в якому НАТО дав доручення главам зовнішньополітичних відомств «зробити першу оцінку досягнутого прогресу під час зустрічі в грудні 2008 року», сказано: «Міністри закордонних справ уповноважені ухвалювати рішення щодо заявки України та Грузії на надання ПДЧ».
Теоретично такий варіант можливий. Адже міністрам легше буде оприлюднити позитивне для України рішення, ніж схильним до політичної кон’юнктури главам урядів і держав. І все-таки, у нас немає ніякої впевненості в тому, що на грудневому засіданні КУН Україні все-таки нададуть ПДЧ. Для цього над українським небом мають надто вже сприятливо розташуватися планети. Адже навіть якщо станеться диво, й українська влада розпочне планомірну роботу на шляху до НАТО, то й тоді немає ніякої впевненості, що Париж і Берлін, а також їхня мовчазна група підтримки, змінять до грудня свою позицію.
Під кінець року Москва мобілізує достатньо ресурсів, щоб із допомогою цих держав заблокувати позитивне рішення з ПДЧ. На руку їй буде й те, що до цього часу в Європі розпочнеться опалювальний сезон: для Німеч¬чини, так само як і для ряду інших країн — членів НАТО, основні поставки газу йдуть із Росії.
Не слід випускати з уваги, що в грудні в Сполучених Штатах відбуватиметься передача справ від однієї президентської адміністрації до іншої. Безу¬мовно, всі три кандидати на посаду президента Сполучених Штатів підтримують приєднання України до ПДЧ. Та Вашинг¬тону в поствиборній метушні, із наступними кадровими перестановками, буде не до залучення всіх наявних ресурсів на український напрям для завершення розпочатого в Бухаресті.
До того ж у підсумковому документі саміту зазначено, що в грудні 2008 року глави зовнішньополітичних відомств тільки зроблять першу оцінку досягнуто¬го Україною та Грузією. А за оцін¬кою першої може піти й друга, і третя... Можливо, що рішення стосовно надання ПДЧ Ук¬раїні та Грузії прийматиметься главами держав-членів альянсу на ювілейному саміті НАТО, який відбудеться в квітні наступного року на території головних опонентів нашої країни — у Страсбурзі і Кілі, на кордоні Фран¬ції і Німеччини. Та в 2009-му Україна вступає в передвиборну кампанію. І тому шанси досяг¬ти успіху видаються непереконливими: як свідчить досвід усіх минулих виборів, навіть прибічники євроатлантичної інтеграції не люблять зачіпати тему НАТО під час виборчих перегонів. І знову-таки, не слід забувати про російський чинник. І в результаті, попри ухвалену декларацію, питання про надання Україні ПДЧ, найшвидше, постане після президентських виборів. Якщо постане після них узагалі...
У цій ситуації можна постаратися бути оптимістом і вірити в краще. Та щоб надії стали реальністю, потрібно, щоб члени правлячої коаліції не сперечалися одне із одним через владні повноваження. Щоб політики з «демократичної коаліції» нарешті усвідомили значимість вступу України до НАТО. Щоб прези¬дент і прем’єр на ділі дотримувалися консолідованої позиції та казали ті самі слова в Москві й Брюсселі, Вашингтоні та Берліні, реалізація курсу євроатлантичної інтеграції має бути роботою коман¬ди. Щоб Київ ні на день не припиняв роботу з країнами-опонентами, а політики мали силу волі, а також розум, честь і совість для протистояння дедалі відчутнішому тиску з боку Росії. Щоб кожний чиновник у міністерстві та відомстві сприймав вступ України до НАТО як дер¬жавну політику, а не «забаганку». Щоб президентско-прем’єр¬ська гонка обіцянок замінилася системними реформами. Щоб нашу країну не лихоманило від безкінечних політичних криз, викликаних то черговими достроковими виборами в парламент, то новою конституційною реформою. Щоб нинішня опозиція, яка сформувала та законодавчо оформила курс на євроатлантичну інтеграцію, не використовувала тепер антинатовські гасла, паразитуючи на пострадянських настроях заради сьогохвилинних політичних інтересів.
Влада, лиха прикупивши, мобілізувала сили на спринтерську дистанцію. Її стаєрські здібності наразі нічим не доведені. І саме для нинішнього безвідповідального і розхристаного українського політикуму, саме нині ПДЧ був би куди важл





QR-код посилання на сторінку
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Коментарі

avatar

Останні новини

16:11
29-Лип-2021
Боротьба за білоруську незалежність: національний рух у 1920-1930 роках
Існування та боротьба Української Народної Республіки та Білоруської Народної Республ
18:35
26-Лип-2021
ЄС та ПРООН відкрили оновлені медичні колцентри на сході України
Сьогодні Європейський Союз та Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН)
16:10
26-Лип-2021
Відлік нової білоруської незалежної державності у 20-му столітті
Під біло-червоно-білим прапором Білорусь здобула незалежність, яку формально проголос
14:19
26-Лип-2021
Релігійне протистояння: РПЦвУ готує Хресний хід та планує дискредитувати ПЦУ перед Варфоломієм
Так звана Українська православна церква Московського патріархату, іншими сло-вами РПЦ
08:24
24-Лип-2021
Чернігівщина: колаборанти примазуються до нашого народу...
По Україні філіал російської церкви розвісив білборди із портретом митрополита Онуфрі
07:44
24-Лип-2021
В Білорусії продовжуються репресії: арештували подружжя істориків
Спільна заява Українського інституту національної пам’яті та Української асоціації ус
22:19
23-Лип-2021
Тоталітаризм в Білорусі: як в країні придушують свободу слова і знищують надії на демократію
В Білорусі відбуваються дивні речі. Самопроголошений президент Александр Лукашенко вл
19:03
21-Лип-2021
В Ічні на Чернігівщині відкрито меморіальні дошки на честь двох українських героїв
17 липня в місті Ічня Чернігівської області з нагоди 31-ї річниці прийняття Деклараці
16:59
21-Лип-2021
Новий проєкт ЄС та МВФ підтримає податково-бюджетні реформи в Україні
Новий проєкт «Продовження податково-бюджетних реформ в Україні», який буде здійснюват
16:53
21-Лип-2021
Чому можна захворіти на коронавірус після вакцинації
Вакцинація від COVID-19 набирає обертів в усьому світі. Але українське суспільство по
Усі новини


реклама партнерів: