Україно-російські відносини у сфері дослідження питань Голодомору 1932 – 1933 рр.
Від часу розпаду Радянського Союзу впродовж багатьох років українська тематика практично не цікавила російську історіографію. За останні два десятиліття українська й російська історіографії, які в радянський час були практично єдиною наукою, досить сильно дистанціювались одна від одної. Українська історіографія інтенсивно розвивається під впливом західної історичної науки, домінуючим в ній є національний дискурс. Національні та державні інтереси, мають незаперечний вплив на українську, як і на російську, історичні науки. Це об'єктивно призводить до того, що інтерпретації історичного минулого стають вагомими чинниками політичних і міждержавних стосунків. Яскравий приклад – дослідження Голодомору 1932 – 1933 років, яке протягом останніх двох десятиліть активно відбувається в Україні. І зрештою привело до ухвалення Верховною Радою Закону "Про визнання Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом українського народу".
Науковці з Росії не виявляли особливого інтересу до вивчення саме проблеми голоду. Власне кажучи, Голодомор 1932-1933 років, не знаходив до недавнього часу значного висвітлення і в російських ЗМІ. Так, у 70-ту його річницю у 2003 р., що був Роком Росії в Україні, ця тема практично не порушувалася на сторінках російських періодичних видань та в мережі Інтернет.
Серед деяких російських інтелектуалів, зокрема наукової еліти, навіть пролунали заклики взагалі відмовитися від студіювання «темних сторінок» українсько-російських відносин, натомість зосереджувати свою увагу на популяризації позитивного історичного досвіду у взаєминах російського та українського народів та наполягання на концепції «єдиної біди для всіх радянських народів».
Наприкінці 1980-х-початку 1990-х роках російські історики зосередились на проявах голоду в основних зернових районах, при цьому не виокремлюючи проблему «українського голоду» й категорично відхиляючи антиукраїнську спрямованість Голодомору. Стверджується, що антиселянська політика сталінського керівництва не мала яскраво виявленої національної спрямованості. Вагомим аргументом на користь такої точки зору, на переконання російських істориків, слугує те, що на основі чинних документальних матеріалів, дуже складно встановити факт навмисного плану організації голоду саме в Україні з метою забезпечення політики Москви.
Таким чином, російські автори акцентували увагу на основних причинах голодомору (колективізація, політика розкуркулення, хлібозаготівлі), але не змінювали фокус дослідження щодо визначення географії та масштабів голоду. Таких засад дотримувалися В.Данилов, І.Зеленін, М.Івницький, а зараз В. Кондрашин. Водночас ці дослідники категорично відхиляли його антиукраїнську спрямованість.
Порівнюючи переписи 1926 та 1937 рр., російські історики визнають катастрофічне скорочення населення в Україні, проте постійно підкреслюють, що зменшення кількості сільського населення, враховує крім смертності періоду 1932 – 1933 рр. виселених селян за категорією «спецпереселенців», та «стихійну» та планову «урбанізацію». Зокрема серед російських істориків побутують дані про 4 млн. осіб, що залишили село в межах усієї країни тільки у 1931 р. Полярність оцінок українських та російських істориків виявилась ще 1993 року на інформаційно-аналітичній конференції «Голодомор 1932 – 1933 рр.: трагедія та застереження», що відбулася у Москві. У квітні 2008 р. на конференції «Україна й Росія: історія й образ історії» (Москва) спостерігалась подібна картина.
Українські науковці впродовж останнього десятиріччя випередили російських істориків за кількістю публікацій, наявністю тематичних збірників документів, а також багатотомними виданнями спогадів очевидців та жертв Голодомору, науковими інтерпретаціями причин та наслідків голоду. В Росії, за винятком поодиноких записів спогадів очевидців голоду на Поволжжі, збором свідчень ніхто не займається.
Ухвалення Верховною Радою України закону про визнання голодомору в Україні геноцидом перевело проблему з наукової в політичну площину. Російські дослідники зайняли позицію невизнання українського Голодомору геноцидом вищою державною владою Російської Федерації. Основна причина войовничого ставлення російського політикуму до юридичного визнання Голодомору геноцидом – вірогідність моральної та матеріальної компенсацій Російської Федерації жертвам Голодомору в Україні. Політико-правова підстава таких побоювань зумовлена активним визнанням Голодомору геноцидом парламентами багатьох країн світу, з одного боку, а з іншого – визнання Росією себе політичним правонаступником СРСР, керівництво якої було безпосередньо причетне до творення Голодомору в Україні. Хоча за великим рахунком саме Росія мала б першою ініціювати визнання голоду 1932 – 1933 рр. злочином проти людяності, що означало б для Російської Федерації відмову від тоталітарної спадщини та від ідеї великодержавності.
Російські історики не погоджуються з головною позицією українських колег, про особливу специфіку Голодомору в Україні, що простежується у його антиукраїнській спрямованості. Основний контраргумент російських істориків зводився до того, що голод вразив одночасно з Україною зернові райони Кубані, Центрального Черноземного Округу, Нижньої Волги та Казахстану, тобто всі зони суцільної колективізації, тому, мовляв, виокремлення «національної специфіки» голоду не є переконливим.
Основні розбіжності між українськими та російськими дослідниками Голодомору мають місце в оцінках голоду, його цілях та спрямованості. Погоджуючись із трактуванням голоду як організованого, рукотворного згубного наслідку колективізації, російські історики не визнають його актом геноциду, та таким, що має національне забарвлення. Вагомим аргументом на користь такої точки зору, на переконання російських істориків, слугує те, що на основі відомих документальних матеріалів, дуже складно встановити факт навмисного плану організації голоду саме в Україні з метою забезпечення політики Москви. Тому, оцінка Голодомору в Україні як геноциду українського народу сприймається ними як «спекуляція на історії». На таких концептуальних позиціях залишається переважна більшість російських дослідників Голодомору.
Саме з таких позицій зроблена остання підбірка архівних документів про голод початку 30-х років, розміщена нещодавно на сайті Міністерства закордонних справ Росії. Документи підібрано й згруповано так, щоб довести дві речі: 1) голод мав широкий ареал, включаючи Урал та Середню Азію; 2) радянська влада надала велику допомогу голодуючим у квітні – серпні 1933 р.
Що стосується перспектив дослідження голоду 1932 – 1933 років Український інститут національної пам'яті, відстоюючи позицію визнання Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом, поділяє стурбованість загостренням українсько-російських стосунків у галузі вивчення проблеми голоду і схиляється до думки про необхідність пошуку шляхів до виходу з стану конфронтації. На нашу думку, треба шукати приводи та шляхи деполітизації проблеми, переводити її в наукову та морально-етичну площину, шукати спільні позиції для засудження комуністичного тоталітарного режиму та усунення його залишків з свідомості громадян обох країн. Таким чином, мусимо визнати, що результати україно-російських відносин у сфері дослідження Голодомору залежать від рівня політичної довіри між обома країнами. В цьому сенсі варто постійно наголошувати, що в України нема жодних претензій до російського народу, який теж немало постраждав від комуністичного режиму. Варто підкреслювати, що ідея увічнення пам'яті жертв Голодомору – це заклик до примирення та одночасно пересторога для майбутніх поколінь до неприйняття і глибокого засудження будь-якого вбивства за політичними мотивами.
Науковці з Росії не виявляли особливого інтересу до вивчення саме проблеми голоду. Власне кажучи, Голодомор 1932-1933 років, не знаходив до недавнього часу значного висвітлення і в російських ЗМІ. Так, у 70-ту його річницю у 2003 р., що був Роком Росії в Україні, ця тема практично не порушувалася на сторінках російських періодичних видань та в мережі Інтернет.
Серед деяких російських інтелектуалів, зокрема наукової еліти, навіть пролунали заклики взагалі відмовитися від студіювання «темних сторінок» українсько-російських відносин, натомість зосереджувати свою увагу на популяризації позитивного історичного досвіду у взаєминах російського та українського народів та наполягання на концепції «єдиної біди для всіх радянських народів».
Наприкінці 1980-х-початку 1990-х роках російські історики зосередились на проявах голоду в основних зернових районах, при цьому не виокремлюючи проблему «українського голоду» й категорично відхиляючи антиукраїнську спрямованість Голодомору. Стверджується, що антиселянська політика сталінського керівництва не мала яскраво виявленої національної спрямованості. Вагомим аргументом на користь такої точки зору, на переконання російських істориків, слугує те, що на основі чинних документальних матеріалів, дуже складно встановити факт навмисного плану організації голоду саме в Україні з метою забезпечення політики Москви.
Таким чином, російські автори акцентували увагу на основних причинах голодомору (колективізація, політика розкуркулення, хлібозаготівлі), але не змінювали фокус дослідження щодо визначення географії та масштабів голоду. Таких засад дотримувалися В.Данилов, І.Зеленін, М.Івницький, а зараз В. Кондрашин. Водночас ці дослідники категорично відхиляли його антиукраїнську спрямованість.
Порівнюючи переписи 1926 та 1937 рр., російські історики визнають катастрофічне скорочення населення в Україні, проте постійно підкреслюють, що зменшення кількості сільського населення, враховує крім смертності періоду 1932 – 1933 рр. виселених селян за категорією «спецпереселенців», та «стихійну» та планову «урбанізацію». Зокрема серед російських істориків побутують дані про 4 млн. осіб, що залишили село в межах усієї країни тільки у 1931 р. Полярність оцінок українських та російських істориків виявилась ще 1993 року на інформаційно-аналітичній конференції «Голодомор 1932 – 1933 рр.: трагедія та застереження», що відбулася у Москві. У квітні 2008 р. на конференції «Україна й Росія: історія й образ історії» (Москва) спостерігалась подібна картина.
Українські науковці впродовж останнього десятиріччя випередили російських істориків за кількістю публікацій, наявністю тематичних збірників документів, а також багатотомними виданнями спогадів очевидців та жертв Голодомору, науковими інтерпретаціями причин та наслідків голоду. В Росії, за винятком поодиноких записів спогадів очевидців голоду на Поволжжі, збором свідчень ніхто не займається.
Ухвалення Верховною Радою України закону про визнання голодомору в Україні геноцидом перевело проблему з наукової в політичну площину. Російські дослідники зайняли позицію невизнання українського Голодомору геноцидом вищою державною владою Російської Федерації. Основна причина войовничого ставлення російського політикуму до юридичного визнання Голодомору геноцидом – вірогідність моральної та матеріальної компенсацій Російської Федерації жертвам Голодомору в Україні. Політико-правова підстава таких побоювань зумовлена активним визнанням Голодомору геноцидом парламентами багатьох країн світу, з одного боку, а з іншого – визнання Росією себе політичним правонаступником СРСР, керівництво якої було безпосередньо причетне до творення Голодомору в Україні. Хоча за великим рахунком саме Росія мала б першою ініціювати визнання голоду 1932 – 1933 рр. злочином проти людяності, що означало б для Російської Федерації відмову від тоталітарної спадщини та від ідеї великодержавності.
Російські історики не погоджуються з головною позицією українських колег, про особливу специфіку Голодомору в Україні, що простежується у його антиукраїнській спрямованості. Основний контраргумент російських істориків зводився до того, що голод вразив одночасно з Україною зернові райони Кубані, Центрального Черноземного Округу, Нижньої Волги та Казахстану, тобто всі зони суцільної колективізації, тому, мовляв, виокремлення «національної специфіки» голоду не є переконливим.
Основні розбіжності між українськими та російськими дослідниками Голодомору мають місце в оцінках голоду, його цілях та спрямованості. Погоджуючись із трактуванням голоду як організованого, рукотворного згубного наслідку колективізації, російські історики не визнають його актом геноциду, та таким, що має національне забарвлення. Вагомим аргументом на користь такої точки зору, на переконання російських істориків, слугує те, що на основі відомих документальних матеріалів, дуже складно встановити факт навмисного плану організації голоду саме в Україні з метою забезпечення політики Москви. Тому, оцінка Голодомору в Україні як геноциду українського народу сприймається ними як «спекуляція на історії». На таких концептуальних позиціях залишається переважна більшість російських дослідників Голодомору.
Саме з таких позицій зроблена остання підбірка архівних документів про голод початку 30-х років, розміщена нещодавно на сайті Міністерства закордонних справ Росії. Документи підібрано й згруповано так, щоб довести дві речі: 1) голод мав широкий ареал, включаючи Урал та Середню Азію; 2) радянська влада надала велику допомогу голодуючим у квітні – серпні 1933 р.
Що стосується перспектив дослідження голоду 1932 – 1933 років Український інститут національної пам'яті, відстоюючи позицію визнання Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом, поділяє стурбованість загостренням українсько-російських стосунків у галузі вивчення проблеми голоду і схиляється до думки про необхідність пошуку шляхів до виходу з стану конфронтації. На нашу думку, треба шукати приводи та шляхи деполітизації проблеми, переводити її в наукову та морально-етичну площину, шукати спільні позиції для засудження комуністичного тоталітарного режиму та усунення його залишків з свідомості громадян обох країн. Таким чином, мусимо визнати, що результати україно-російських відносин у сфері дослідження Голодомору залежать від рівня політичної довіри між обома країнами. В цьому сенсі варто постійно наголошувати, що в України нема жодних претензій до російського народу, який теж немало постраждав від комуністичного режиму. Варто підкреслювати, що ідея увічнення пам'яті жертв Голодомору – це заклик до примирення та одночасно пересторога для майбутніх поколінь до неприйняття і глибокого засудження будь-якого вбивства за політичними мотивами.
Матеріал підготовлено Українським інститутом національної пам’яті.
Підготував до розповсюдження представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області С.В.Бутко
|
