В молодості Симон Петлюра був послідовним і навіть ортодоксальним марксистом, за часів редагування газ. "Слово" його навіть охрестили "новим українським Марксом". Однак дещо пізніше, після 30-ти років, набравшись життєвого досвіду, С.Петлюра поступово переходить від соціал-демократичних до націонал-демократичних ідей.
Коли вивчаєш біографії діячів українського національно-визвольного руху початку ХХ ст., то відзначаєш, що всі вони, практично без винятку, прийшли до українського руху завдяки зіткненню з українською національною стихією, або, частіше за все, були породженням цієї стихії. Виокремитись з цієї стихії, стати свідомими носіями національної свідомості та ідентичності їм дозволила освіта, а згодом громадсько-політична робота. Все це було у С.Петлюри.
Він народився в українській сім'ї з козацьким корінням. Виростав в оточенні української народної культури. Великий вплив на нього мала українська пісня, а згодом – українська література.
Дослідник юнацьких років С.Петлюри, полтавський історик Тарас Пустовіт пише про знайомство Петлюри з Панасом Мирним. А формальним приводом для виключення С.Петлюри з духовної семінарії стало його знайомство з Миколою Лисенком, видатним українським композитором.
У невідомий спосіб, бо у семінарії не вчили історії України, С.Петлюра виявився з молоду добре обізнаним з українською минувшиною. Наприкінці 1902 року, рятуючись від арешту, С.Петлюра подався на Кубань, де дістав працю в експедиції члена –кореспондента Російської АН Ф.Щербини, який займався впорядкуванням архівів кубанського козацтва. Як згадував Ф.Щербина, дуже швидко з'ясувалося, що наймолодший серед членів експедиції, С.Петлюра, виявився найкваліфікованішим співробітником, який найліпше знав історію запорізького козацтва та України. Особливо його захопили архівні справи, пов'язані із персидським бунтом чорноморських козаків та їх керівником Ф.Дикуном. У спогадах про С.Петлюру Ф.Щербина висловлював здогад, що та історична постать заронила патріотичну іскру в палку душу полтавського юнака та правила йому за приклад, духовно підтримуючи в боротьбі за народ.
Не минуло безслідно для Петлюри і перебування 1904-1905 рр. у Східній Галичині, тогочасному українському П'ємонті. Тут Петлюра не лише працював у львівській пресі, але й особисто познайомився з М.Грушевським, І.Франком та В.Гнатюком, почав писати для "ЛНВ" та "Записок НТШ".
З осені 1907 р. С.Петлюра став редагувати тижневик "Слово", який був неофіційним органом УСДРП. Саме тут, у "Слові", С. Петлюра відзначився як послідовний марксист, прихильник теорії класової боротьби. Однак і національне почуття живе в Петлюрі, і потребує сатисфакції. Наприклад, в статті «Українські катедри і український пролетаріат» автор Петлюра досить скептично поставився до факту читання в окремих університетах українознавчих предметів, мовляв діти бідних пролетарів та селян навряд чи почують їх. Але розвиваючи свої думки далі, автор говорить про те, що висловлена ним сентенція правильна лише на перший погляд: «Не маючи своєї власної школи, своїх національних інституцій, геній пригнобленої нації нидіє, йому насильно підрізують крила, а сама нація йде до денаціоналізації». Який же вихід із такої ситуації? На думку Петлюри, пролетаріат пригнобленої нації «не обмежує цієї боротьби, як націоналісти, однією тільки боротьбою за національні права, а повстає проти капіталістичного ладу, який між іншими формами гніту для свого добробуту вимагає і гніту над недержавними націями».
Такий дуалізм політичних орієнтирів був надзвичайно характерний для більшості тогочасних українських революційних діячів. Симон Петлюра – переконливий взірець еволюції соціал-демократичного діяча революційного напрямку до діяча національно-державного. Саме внаслідок такої еволюції й стала можливою його історична роль, яку він зіграв як Головний Отаман війська УНР та голова Директорії.
Після поразки революції 1905-1907 рр., за подальшого десятиліття, С. Петлюра пережив період глибокого внутрішнього осмислення суспільних процесів, що зумовило вагомі світоглядні зміни, розширило його освітній, культурний і політичний кругозір, змінило його масштаби громадсько-політичної діяльності.
Зрушення ті стали помітними вже напередодні Першої світової війни, коли С.Петлюра разом із О.Саліковським заходилися видавати в Москві журнал "Украинская жизнь" /1912-І9І7/. Трансформації, що відбулися з С.Петлюрою, вразили С.Єфремова: "Коли я встрівся із ним уже 1912 року в редакції "Украинской жизни", я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки". Якісно змінився не лише сам С.Петлюра, а й його журналістський доробок. У публіцистичних статтях Петлюри, надрукованих в "Украинской жизни", національне переважає класове. Така обставина була пов'язана не лише із характером журналу. У статті "І.Франко – поет національної честі" до великого українського поета, мислителя, який сам еволюціонував від радикального до національного діяча, С.Петлюра підійшов з мірками тільки національними. Він писав, що творчість І.Франка його цікавить з "громадсько-національного погляду", "національної честі і національної гідності". Для С.Петлюри Франко, насамперед, народний співець, і автор солідаризується із думкою поета про те, що "ніколи не слід зневірюватись в народі".
Визначаючи позицію І.Франка в українському соціально-політичному житті, С.Петлюра дійшов важливого висновку: "Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитися по національному організмові, запліднивши його сили,– все це знаходить в особі І.Франка – ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. У громадсько-поетичній проповіді поет має на увазі: 1) реального ворога, частково вторичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2) ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному "я", який ще небезпечніший, ніж перший". Автор не просто констатує певну істину, а глибоко переймається позицією І.Франка, робить її власним політичним кредо.
Для С. Петлюри Франко - борець і пророк, інтелектуальний лідер народу, віра якого в невичерпні сили української нації переконує, що "невільничі риси в рідному народі, хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все-таки колись мусять поступитися перед своїм антиподом". Франко, на думку Петлюри, не спускається до потурання національній стихії, часто рабській, а має особливу здатність звергатись до почуття національної гідності і честі, "Слово поета б'є як батіг і очищає як каяття".
Отже, відбувається сублімація життєвих установок журналіста та його великого героя, яка допомагає С.Петлюрі скоригувати своє місце в суспільному житті, співвіднести і поєднати особисте "я" не із окремою політичною партією чи навіть класом, а із долею рідного народу, і, виявляється, що потрібним народові можна стати, лише піднявшись над загалом і скерувавши його в погрібному напрямі. Отож автор статті замислюється над питанням про внутрішній зв’язок особистості із народом, доходить висновку, що особистість мусить бути виразником інтересів народу і водночас іманентним носієм його колективного "я".
Надзвичайно цікавою в публіцистичному та редакторському доробку С.Петлюри в період Першої світової війни стає боротьба з російським націоналізмом та україножерною політикою російської влади. До цієї теми Петлюра звернувся ще 1908 року в тижневику "Слово". Він різко критикував позицію Ш Державної Думи в національному питанні.
Гнівним протестом проти сваволі російської влади, яка після початку світової війни закрила всі українські видання, стала стаття С. Петлюри "Рік навчання". Закриваючи українські видання, каже автор, влада не спромоглася, аргументувати свої дії, пояснити їх мотиви. Але наслідки цих дій українці відчули надзвичайно швидко. С. Петлюра вказує, що дії влади одразу ж знайшли ідеологічну підтримку серед російських націоналістів. Автор стає на захист української національної честі, він наголошує, що український народ має право на те, щоб ніхто не замахувався на його душу. На сторінках "Украинской жизни" С. Петлюра затято воює з шовіністичними поглядами П. Струве та О. Погодіна.
Із пересічного бухгалтера і журналіста С. Петлюра на час Першої світової війни, за свідченням М. Грушевського, перетворився на визначного провідника московської української громади. Ще яскравішу, можна сказати, пророчу характеристику за того часу дала йому людина прихильна, але стороння для українського руху. "Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра - безмірно вищий за те, що про нього думають. Він - з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за демократичного часу стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля", - так характеризував С. Петлюру академік Ф. Корш.
Отже, на час Першої світової війни в світогляді С. Петлюри сталися великі зрушення в бік національного. Національно-визвольна боротьба стає його політичним кредо, а в характері виявляються ознаки сильної особистості. Належало тільки чекати сприятливих обставин, за яких нагромаджений потенціал
міг бути повністю використаний.

Владислав ВЕРСТЮК, заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор