16 січня 1969 року світові миттєво стало відоме ім’я чеського студента Яна Палаха, який учинив самоспалення на Вацлавській площі в Празі, протестуючи проти окупації його батьківщини військами Варшавського договору. А про українця Василя Макуха, який 5 листопада 1968 року протестував у той же спосіб проти окупації України і Чехословаччини на Хрещатику в Києві, тоді мало хто чув. Пам`ятаймо й Миколу Береславського з Дніпропетровщини, який намагався вчинити самоспалення у вестибюлі Київського університету ім. Т.Шевченка 10 лютого 1969 року; та його скрутили в останній момент.
33 роки тому, о третій годині ночі проти 21 січня 1978 року, поблизу могили Тараса Шевченка в Каневі спалахнув вогонь. Постовий міліціонер виявив обгоріле тіло в характерній для загиблих від вогню „позі боксера”. Це на знак протесту проти національного гніту спалився Олекса Гірник із Калуша...
У День Соборности пом’янімо добрим словом тих, чиї полум’яні серця освітили нам шлях до незалежности.

ГІРНИК Олекса Миколайович народився 28 березня 1912 року в Богородчанах, нині Івано-Франківщина. З роду бойків-верховинців. Батько, Микола Гірник, закінчив українську ґімназію в м. Станіславі, служив у польському війську, просвітянин, зазнав польських тюрем і російських таборів. Мати, Катерина Білічак, селянка.
Олекса навчався в польській школі, відтак у Станіславській українській ґімназії.
Коли Олекса здобув матуру (свідоцтво про освіту), то не міг улаштуватися на роботу: влада вимагала записатися поляком. Після ґімназії батьки хотіли віддати його в духовну семінарію, але він пішов працювати в патріотичну організацію „Сокіл”, очолив Улад пластових новаків у Богородчанах. Готувався на філософський факультет Львівського університету.
Призваний до Війська польського. Не терпів прини! жень на національному ґрунті. Якось висловився: „Остогидла осоружна польська армія. Хочу змінити конфедератку на мазепинку”. У березні 1937 р. військовий трибунал Жечі Посполитої присудив рядовому артилерії Гірнику 5 р. і 3 міс. ув’язнення „за зраду Ойчизни”. Сидів у Львівській тюрмі „Бригідки”, в острогах Кракова і Тарнова, у „Березі Картузькій”. Під час німецько-польської війни у вересні 1939 р. втік із тюрми.
11 листопада 1939 року Олекса поїхав у м. Стрий, щоб відновити давні зв’язки з підпіллям. Інтеліґентно одягнений чоловік викликав у совєцької міліції підозру. В нього перевірили документи. Прийшовши на станцію, Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяли в товарні вагони поляків, щоб вивозити їх у Сибір. Намагався захистити їх, тоді й його побили та запхали у вагон. Олекса втік, але його догнали. Відчайдушно відбиваючись від кількох енкаведистів, він проголошував „Декалог українського націоналіста”. На допитах відмовився давати покази. Його тяжко побили, до тями прийшов через добу. Оскільки тюрми Галичини були переповнені, Гірника перевели в слідчу частину управління НКВД Житомирської обл. Нікого з підпілля він не виказав. Користуючись матеріалами польських спецслужб, НКВД намагалося нав’язати йому „зв’язки з закордоном”. Зрештою суд постановив „за предательство Родины” засудити Гірника за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР до позбавлення волі у віддалених таборах Радянського Союзу терміном на 8 р. та згідно зі ст. 29 п. ”а” і ст. 30 КК позбавити виборчих прав після відбуття кари на 5 р..
Карався на Уралі. Пиляв ліс у тайзі, бив камінь у кар’єрах, працював на підземному заводі, неодноразово сидів у карцерах. 1943 р. Гірнику як такому, що знав польську мову, пропонували йти офіцером у польську армію, яка формувалася на території СРСР, та він відмовився. Якось він намагався захистити іншого в’язня від сваволі наглядача. Той руків’ям автомата перебив йом! у передп ліччя правиці.
Звільнений глибокої осени 1948 р.. На той час мати і молодша сестра померли, брат Федір загинув на фронті. Нікого з ровесників Олекса серед живих не застав: тільки в Дем’яновім Лазі загинуло 25 його соратників-богородчанців.
Працював у Станіславі на цегельні копачем. 1949 р. одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка повернулася з заслання. 1953 р. подружжя перебралося в м. Калуш Івано-Франківської обл., до брата Кароліни, опального греко-католицького священика Михайла Петраша, який теж повернувся з заслання. Народилися сини Маркіян (1950 р.) та Євген (1954).
Олекса Гірник тяжко переймався національним гнітом, русифікацією, що наростала. Неговіркий, на позір суворий, та з природним почуттям справедливості, він був толерантний до людей різних національностей, але гостро реаґував на суспільно-політичні події. Їздив з дружиною на Чернечу Гору в Канів, де особливо, як оголений нерв, відчував трагічну бездержавність своєї Вітчизни. Його чим далі більше опосідала думка: „Чому я не звідав радощів вільної людини, що має свою державу, свою правду?” Знаходив відповідь у Т.Шевченка, словами якого пересипав свою мову. Був захоплений романом „Собор” Олеся Гончара і пропагував його. Привозив зі Львова працю „Возз’єднання чи приєднання?” Михайла Брайчевського, „Репортаж з заповідника імені Берія” Валентина Мороза, працю Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, схвально говорив про в’язнів сумління, про правозахисний рух, про Українську Гельсінкську групу, вбачав у них продовження змагань УПА.
1976 р. Гірник збудував на своїй садибі кухню з малою кімнаткою на другому поверсі, де мав тайник. Там він тривалий час писав від руки листівки, спрямовані проти російської окупації і русифікації України. За свідченням знайомих, 1977 р. Олекса дуже змарнів. Написав біля 1.000 листівок (відомо 8 їх варіантів). У листівках були доволі розлогі міркування про історичну долю українського народу, підтверджені цитатами з Т.Шевченка.
У прощальному листі дружині від 6.01.1978 Гірник, зокрема, написав: „Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”.
Залишив на столі записку: „Я поїхав у Львів. Не турбуйся, за день-два повернуся. До милого побачення! Олекса. 19.1.1978 р.”.

20 січня 1978 року Олекса Гірник відвідав у Києві Святу Софію і Києво-Печерську Лавру (у сумці збереглися тролейбусні квитки). О 19 год. виїхав останнім автобусом із Києва в Канів. Мав сумку з двома каністрами бензину – 2,5 та 1 л. Пішки йшов понад 3 км на Чернечу гору проти сильного морозного вітру. Тричі обійшов пам’ятник Тарасові Шевченку. Вибрав місце на нижній перетиці, на північному схилі Чернечої Гори, за метрів 10-12 ліворуч від оглядового майданчика (там знайдено сумку, дві порожні каністри і запальничку). Дістав листівки і пустив на вітер, який порозносив їх. На гранітну брилу поклав прощальну духівницю:
„Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. – 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!”.
Приблизно о 3 год. ночі 21 січня Олекса Гірник облився бензином і креснув запальничку. Ще рухався метрів 10-12. Знайшов у собі сили пасічним ножем розпанахати собі груди...
Обгоріле тіло в характерній для загиблих від вогню „позі боксера” виявив постовий міліціонер. Заступник начальника райвідділу міліції Олександр Гнучий викликав працівників міліції капітана Івана Терещенка та сержанта охорони Музею Т.Шевченка Романа Крамаренка. Вони визбирали біля 970 листівок, але кілька з них заховали. У спецкімнаті Музею листівки перерахували і розсортували працівники облуправління КГБ. Подальша доля їх не відома. Попри сувору заборону з боку КГБ будь-що говорити про подію, саме від цих міліціонерів увесь Канів дізнався ім’я Олекси Гірника з Калуша. Дружина О.Гнучого Віра зачитувала 4 листівки людям у Каневі, Львові, Дрогобичі, Трускавці. Кагебісти зібрали працівників Музею і теж попередили, щоб нічого не розповідали про подію. Була порушена кримінальна справа в міліції і в КГБ. Кагебісти вартували й біля моргу.
У дружини в Калуші був проведений обшук. Їй сказали, що чоловік згорів в автокатастрофі. Були допитані родичі.
Тіло оглядав і поклав у домовину, яку привезла в Канів удова, лікар-анатомопатолог Михайло Іщенко (згодом він опублікував низку статей, а 2004 р. – книжку «Спалився за Україну»). Тим часом аґентура поширювала неправдиві чутки, що згорів п’яниця чи то релігійний фанат.
Священик Михайло Петраш уночі в хаті Гірників відслужив панахиду. Порушивши заборону, син Євген відкрив уночі домовину і по-християнському попрощався з батьком.
Попри заборони й замовчування, щороку 21 січня хтось на місце чину клав червону калину. Її розтоптували. 22 травня 1991 р. там побував Патріарх Мстислав (Скрипник). Він сказав: „Хтось може подумати, що Олекса Гірник – самогубця. Але той, хто йде на війну за Батьківщину – свідомо на смерть іде заради життя, хіба самогубцею є? Думаю, що Бог його простить. Він усього себе віддав Україні, без останку. Могила Шевченка, Чернеча Гора бачилися йому найпотужнішим вогнищем українського національного духу, і він приніс сюди полум’я свого великого серця. Олекса Гірник займе гідне місце в пантеоні найвидатніших борців української нації”.
22 січня 1993 р. у Калуші його іменем названа вулиця, на його будинку встановлена меморіальна дошка з барельєфом. 28 травня 1995 р. у Богородчанах біля батьківської хати встановлено пам’ятний знак, у школі обладнано кімнату-музей О.Гірника.
1999 р. створено Київський благодійний фонд ім. О.Гірника „Українським дітям – українське слово” (голова – народний депутат, просвітянин Юрій Гнаткевич). У січні 2003 р. відбувся вечір товариства „Просвіта”, присвячений подвигу О Гірника. Київська міська організація УРП „Собор” та Всеукраїнське товариство „Просвіта” ім. Т.Шевченка оголосили 2003 рік роком Олекси Гірника. 25.06.2003 відбулася наукова конференція пам’яті О.Гірника „Русифікація та її вплив на етнопсихологію та етноструктуру сучасного українства”.
На місці чину посадили кущ калини. 2000 р. директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий (згодом міністр культури) встановив півторатонну брилу червоно-зернистого граніту. У Музеї експонуються портрет, копія листівки Г.
Син Гірника Маркіян – науковець, живе у Львові; син Євген – інженер, був першим заступником голови Калуського міськвиконкому, народний депутат України ІV і V скликань (2002, 2006).
Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім`я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України (посмертно) з удостоєнням Ордена Держави.
Щороку громадськість ушановує Героя на місці його загибелі. І цього 2011 року партія «Наша Україна» спорядила автобус у Канів. Були люди з Канева і Черкас. О. Василь Поточняк відслужив панахиду. Мітинґ вів Євген Гірник, син Героя.

Василь Овсієнко