Про українську національну ідею
Національна ідея на підсвідомому рівні в українців була завжди. Якщо це не так , то чим можна пояснити той факт, що на протязі століть, знаходячись постійно у ворожому оточенні , українці зберегли мову, звичаї, обряди християнську мораль.
Необхідність утвердження українських національних цінностей знаходимо в «Історії Русів», у життєтворчості Т.Шевченка, І.Франка, М.Костомарова, О.Потебні, В.Антоновича, М.Драгоманіва, М.Міхновського, Д.Донцова, Ю.Липи і інших. М.Міхновський ще в 1900році в брошурі «Самостійна Україна» висунув гасло-ідею «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Теоретичну базу для української національної ідеї висунув в свій час І.Франко в статті «Поза межами можливого». Він писав «… синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не зв’язаного і не обмеженого … життя і розвою нації . Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації.»
Відомо, що період після другої світової війни характеризується розпадом імперій і появою багатьох національних держав. Теоретики широко стали висвітлювати і обґрунтовувати такі поняття як нація, націоналізм, національна ідея. В останні роки уже в незалежній Україні появилось багато визначень поняття «Українська національна ідея». Від лаконічного –«Україна –найкраща в Європі» до більш деталізованих . «Національна ідея-це словесний вираз глибинного пошуку нашої сокровенної української істини. В чому її суть? Чого ми насправді прагнемо? Що хочемо знайти» (Г.Дичковська). «Національна ідея – це творець, захисник, відновлювач і будівничий державності народу. Його дух свободи, вищий рівень самоусвідомлення, ознака інтелектуальної зрілості, його здатність впливати на формування позитивного для себе політичного міжнародного клімату»(Д.Павличко)
Заслуговує уваги визначення української національної ідеї в програмі КУН «Українська національна ідея це духовний виразник головних устремлінь нації, її стратегічної мети, зміцнення політичних, культурних, національних, духовних та фізичних сил. Вона окреслює історичну перспективу та дає адекватну відповідь на виклики сьогодення. Носієм української національної ідеї є українська нація. Виразником національної ідеї виступає національна еліта, політична воля якої відображає корінні інтереси усього народу». Із приведеного видно, що в теоретичному плані суть української національної ідеї розкрита досить повно. Але національна ідея потрібна не сама по собі, а як метод практичних перетворень українського суспільства. При цьому необхідний комплексний підхід, який враховував би взаємовідносини з сусідніми державами, монолітність нації, стан розвитку культури і особливо рідної мови, наявність і рівень патріотичності національної еліти і інше.
Відома фраза Л.Кучми, що українська національна ідея не спрацювала. Вона і не могла втілитись у життя при дуже малочисельній патріотично налаштованій національній еліті, при тій системі управління суспільством, яку створив президент Кучма, при відсутності єдності між Сходом і Заходом України
Більшість політиків на шляху до влади переконують виборців у власному патріотизмі, на словах обіцяють об’єднати Україну, а з приходом до влади забувають про свої обіцянки, своїми діями і заявами про надання руській мові статусу другої державної, про невизнання вояків УПА, про доцільність розташування на території України російського Чорноморського флоту, про позаблоковий статус України ще більше роз’єднують суспільство, чим підривають національну безпеку держави. Все це на руку московському керівництву. Росії потрібна Україна роз’єднана і слаба економічно, тому що економічно сильна, незалежна і єдина Україна представляє смертельну небезпеку для неї. Мета Росії втримати Україну у сфері своїх геополітичних інтересів . В цьому їй допомагають противники незалежності в середині України, так звана «п’ята колона», яка цинічно протидіє втіленню національної ідеї в життя. В першу чергу це етнічні руські жителі, більшість з яких живуть інтересами Росії. Відомо, що Росія впродовж значного відрізку часу різними засобами (висилками до Сибіру, голодоморами, репресіями) старалась змінити етнічний склад населення України на свою користь. Для цього в вимирлі села, а також під приводом нестачі промислових працівників в містах, переважно Сходу і Півдня, із центральних районів Росії масово переселялись цілі сім’ї етнічних руських. Підтримує «п’яту колону» і значна частина українців, в яких відсутні патріотичні почуття до України. Як результат – більшість населення Сходу і Півдня голосує на виборах за тих кандидатів, яким байдужі національні інтереси України, які вороже ставляться до всього українського. Штучно роз’єднана Україна не може обрати владу, яка б керувалась виключно національними інтересами. Як приклад – обрання президентом України проросійськи налаштованого Януковича, в минулому карного злочинця, який навіть на одному із зібрань в Євросоюзі промовляв російською мовою. Питання: яку державу він як президент представляє?
Одною із складових національної ідеї була, є і буде мова – основний критерій, по якому одна нація відрізняється від іншої. Нема мови – нема нації, держави. Тому такий шалений тиск з сторони Росії при підтримці внутрішніх ворогів України в мовному питанні. Фальсифікується зміст Європейської мовної хартії, яка стосуються тільки мов, яким загрожує відмирання. Руській мові зникнення не загрожує. Кількість руськомовних друкованих і електронних видань в Україні перевищує кількість українських, багато з них фінансуються з Росії. Бульварна низькопробна руськомовна книга заполонила книжкові прилавки. Інформаційний теле- і радіо простір перевантажений руськомовними програмами, в яких принижуються наші здобутки, культура, література, мистецтво і навіть натяку нема на створення умов для втілення української національної ідеї в життя українців. Рідкі протести патріотично налаштованих громадян проти продовження русифікації цинічно відхиляються, аргументуючи тим, що в ринкових умовах перемагає кращий продукт. Так в голови людей при потуранні влади проросійські, антиукраїнські володарі ЗМІ вкладають не властиві українцям цінності. Це велика проблема для України. Здавалось би, в незалежній Україні конче треба було б повернути нинішньому і прийдешнім поколінням ті духовні надбання і християнські цінності, які створили талановиті провідники нації і які понівечив воріг і доморощені холуї, яничари, прислужники, відщепинці, перевертні. Не сталося, тому що нема політичної волі центральної влади.
Що може в цих умовах протиставити владі пересічний українець? По-перше, на виборах голосувати тільки за представників патріотичних сил, за тих, кому дорога Україна, за послідовників І.Мазепи, Т.Шевченка, С.Петлюри. Є.Коновальця, С.Бандери, Р.Шухевича, В.Чорновола і багатьох інших, за тих, хто визнає героями України вояків УПА. По-друге, завжди і всюди розмовляти тільки українською мовою, дивитись українське, слухати українське, читати українське.
Важливим фактором формування українського патріотизму, національної свідомості в молоді, без якої національна ідея не спрацює, є освітня діяльність дошкільної, середньої і вищої школи. Кожен педагог повинен бути носієм національної ідеї. На жаль в Україні далеко до такого стану. В багатьох університетах на українознавчих кафедрах викладають руською мовою. Студенти на перервах спілкуються руською мовою, бо переконані, що спілкування українською мовою принижує їхній статус. Ми постійно чуємо відверто вороже ставлення до української мови з боку наших обранців в Верховній Раді, різноликих симоненків, грачів, лук’янових, чечетових, богословських і їм подібних. Це наслідки вікового зросійщення українців, яке глибоко занурилось в їх свідомість
Верхом цинізму влади було призначення міністром освіти і науки ярого українофоба, антиукраїнця Д.Табачника. Не важко здогадатись в якому напрямку піде розвиток освіти і науки. Вже почались розмови про зміну змісту підручників по історії України в угоду Росії. Тільки під час президентства В.Ющенка і його зусиллями в Україні почалось відтворення власної історії, що визвало шалений протест Росії, бо історія України писалась московськими лжеісториками на основі фальсифікації подій. Це було однією з причин шельмування В.Ющенка і нищення його як політика.
Знання своєї власної історії формує національну свідомість, дає відповідь на питання – хто ми, звідки походимо і куди повинні рухатись далі. Для цього потрібно багато читати, аналізувати, порівнювати, дошукуватись глибин, щоб можна було відрізнити брехню від правди, не дати себе ошукати, мати можливість жити своїм розумом.
Як вода каплями з роками камінь точить, так і московське вороже українству православ’я підточує фундамент національної ідеї. Руська православна церква (РПЦ) завжди діяла в руслі московського керівництва і під його контролем. В її діях переважає політична складова, а не привернення віруючих до християнських цінностей. Суть РПЦ можна показати на її діях під час виборів президента України в 2004 році, коли московські попи відверто агітували прихожан під час проповідей голосувати за промосковських кандидатів. Зрозуміло, що поки значна кількість храмів, монастирів і приходів в Україні буде знаходитись в руках РПЦ свідомість людей буде отруюватись антиукраїнським дурманом. Політичну мету, а саме утримати Українську церкву під своїм впливом, носять часті вояжі Московського патріарха (Гундяєва) в Україну. Лицемірні заяви про його душепасторський візит являються чистим обманом. Тому відновлення Української помісної церкви з центром в Києві являється одним із важливих напрямків втілення української національної ідеї. Кожен свідомий українець повинен підтримувати цей проект, без реалізації якого повна і фактична незалежність України не можлива, не відвідувати приходи РПЦ, в яких богослужіння проводяться незрозумілою старослов’янською мовою, а йти в храми, монастирі, приходи Київського патріархату і слухати проповіді українською мовою. Про це йдеться в культурологічних і теологічних трудах А.Шептицького, І.Огієнко, інших провідників української церкви. І.Огієнко не один рік віддав праці на переклад «Біблії» на українську мову, написання аргументованих статей про потребу відправи богослужінь в українських церквах виключно українською мовою.
Факторів, які заважають втіленню української національної ідеї, вірніше унеможливлюють цей процес в незалежній Україні ще багато. Значна кількість населених пунктів, майданів, вулиць носять імена гнобителів і поневолювачів України, ще багато стоїть їм пам’ятників. Можна нерідко почути, що це наша історія і не треба змінювати назви і зносити пам’ятники. Так говорять недруги України і люди байдужі до її долі. Вони не розуміють, або не хочуть зрозуміти, що символи тоталітаризму помимо волі людини впливають на її підсвідомість, викликають ностальгію за рабським минулим.
Часто в ЗМІ, з трибуни Верховної Ради нас переконують в необхідності толерантних відносин між людьми, не реагувати на знущання над нашими державними символами, на антиукраїнські висловлювання, на образи достойних провідників України. Насправді в такий спосіб нам забороняють мати свою думку і відстоювати її, культивують байдужість. Недруги України знають, що в байдужому суспільстві ніяка національна ідея не спрацює. Байдужості треба боятися більше, ніж смерті, бо байдужість – вічна хвороба усіх часів.
Хочеться закінчити словами Д.Павличка: «Національна ідея спрацювала на етапі проголошення самостійності України, і саме ця ідея в умовах державності мала б більше працювати. Але її не прийняли, не зрозуміли, відсунули в бік високі чиновники, призвичаєні до гнучкого патріотизму, який у Львові славить Мазепу і Грушевського, а в Донецьку боїться слово сказати українською мовою. Проблема нашої влади полягає не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом і Заходом, бо по суті вона мусить бути активною і різною на західному і на східному напрямках. Біда наша – це двуликість внутрішньої політики, яка заохочує до постійного роздвоєння: на Сході України потурає русифікації, на Заході – грає роль українізатора, на Сході береже пам’ятники Леніну, на Заході – благословляє пам’ятники Бандері ».
Необхідність утвердження українських національних цінностей знаходимо в «Історії Русів», у життєтворчості Т.Шевченка, І.Франка, М.Костомарова, О.Потебні, В.Антоновича, М.Драгоманіва, М.Міхновського, Д.Донцова, Ю.Липи і інших. М.Міхновський ще в 1900році в брошурі «Самостійна Україна» висунув гасло-ідею «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Теоретичну базу для української національної ідеї висунув в свій час І.Франко в статті «Поза межами можливого». Він писав «… синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не зв’язаного і не обмеженого … життя і розвою нації . Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації.»
Відомо, що період після другої світової війни характеризується розпадом імперій і появою багатьох національних держав. Теоретики широко стали висвітлювати і обґрунтовувати такі поняття як нація, націоналізм, національна ідея. В останні роки уже в незалежній Україні появилось багато визначень поняття «Українська національна ідея». Від лаконічного –«Україна –найкраща в Європі» до більш деталізованих . «Національна ідея-це словесний вираз глибинного пошуку нашої сокровенної української істини. В чому її суть? Чого ми насправді прагнемо? Що хочемо знайти» (Г.Дичковська). «Національна ідея – це творець, захисник, відновлювач і будівничий державності народу. Його дух свободи, вищий рівень самоусвідомлення, ознака інтелектуальної зрілості, його здатність впливати на формування позитивного для себе політичного міжнародного клімату»(Д.Павличко)
Заслуговує уваги визначення української національної ідеї в програмі КУН «Українська національна ідея це духовний виразник головних устремлінь нації, її стратегічної мети, зміцнення політичних, культурних, національних, духовних та фізичних сил. Вона окреслює історичну перспективу та дає адекватну відповідь на виклики сьогодення. Носієм української національної ідеї є українська нація. Виразником національної ідеї виступає національна еліта, політична воля якої відображає корінні інтереси усього народу». Із приведеного видно, що в теоретичному плані суть української національної ідеї розкрита досить повно. Але національна ідея потрібна не сама по собі, а як метод практичних перетворень українського суспільства. При цьому необхідний комплексний підхід, який враховував би взаємовідносини з сусідніми державами, монолітність нації, стан розвитку культури і особливо рідної мови, наявність і рівень патріотичності національної еліти і інше.
Відома фраза Л.Кучми, що українська національна ідея не спрацювала. Вона і не могла втілитись у життя при дуже малочисельній патріотично налаштованій національній еліті, при тій системі управління суспільством, яку створив президент Кучма, при відсутності єдності між Сходом і Заходом України
Більшість політиків на шляху до влади переконують виборців у власному патріотизмі, на словах обіцяють об’єднати Україну, а з приходом до влади забувають про свої обіцянки, своїми діями і заявами про надання руській мові статусу другої державної, про невизнання вояків УПА, про доцільність розташування на території України російського Чорноморського флоту, про позаблоковий статус України ще більше роз’єднують суспільство, чим підривають національну безпеку держави. Все це на руку московському керівництву. Росії потрібна Україна роз’єднана і слаба економічно, тому що економічно сильна, незалежна і єдина Україна представляє смертельну небезпеку для неї. Мета Росії втримати Україну у сфері своїх геополітичних інтересів . В цьому їй допомагають противники незалежності в середині України, так звана «п’ята колона», яка цинічно протидіє втіленню національної ідеї в життя. В першу чергу це етнічні руські жителі, більшість з яких живуть інтересами Росії. Відомо, що Росія впродовж значного відрізку часу різними засобами (висилками до Сибіру, голодоморами, репресіями) старалась змінити етнічний склад населення України на свою користь. Для цього в вимирлі села, а також під приводом нестачі промислових працівників в містах, переважно Сходу і Півдня, із центральних районів Росії масово переселялись цілі сім’ї етнічних руських. Підтримує «п’яту колону» і значна частина українців, в яких відсутні патріотичні почуття до України. Як результат – більшість населення Сходу і Півдня голосує на виборах за тих кандидатів, яким байдужі національні інтереси України, які вороже ставляться до всього українського. Штучно роз’єднана Україна не може обрати владу, яка б керувалась виключно національними інтересами. Як приклад – обрання президентом України проросійськи налаштованого Януковича, в минулому карного злочинця, який навіть на одному із зібрань в Євросоюзі промовляв російською мовою. Питання: яку державу він як президент представляє?
Одною із складових національної ідеї була, є і буде мова – основний критерій, по якому одна нація відрізняється від іншої. Нема мови – нема нації, держави. Тому такий шалений тиск з сторони Росії при підтримці внутрішніх ворогів України в мовному питанні. Фальсифікується зміст Європейської мовної хартії, яка стосуються тільки мов, яким загрожує відмирання. Руській мові зникнення не загрожує. Кількість руськомовних друкованих і електронних видань в Україні перевищує кількість українських, багато з них фінансуються з Росії. Бульварна низькопробна руськомовна книга заполонила книжкові прилавки. Інформаційний теле- і радіо простір перевантажений руськомовними програмами, в яких принижуються наші здобутки, культура, література, мистецтво і навіть натяку нема на створення умов для втілення української національної ідеї в життя українців. Рідкі протести патріотично налаштованих громадян проти продовження русифікації цинічно відхиляються, аргументуючи тим, що в ринкових умовах перемагає кращий продукт. Так в голови людей при потуранні влади проросійські, антиукраїнські володарі ЗМІ вкладають не властиві українцям цінності. Це велика проблема для України. Здавалось би, в незалежній Україні конче треба було б повернути нинішньому і прийдешнім поколінням ті духовні надбання і християнські цінності, які створили талановиті провідники нації і які понівечив воріг і доморощені холуї, яничари, прислужники, відщепинці, перевертні. Не сталося, тому що нема політичної волі центральної влади.
Що може в цих умовах протиставити владі пересічний українець? По-перше, на виборах голосувати тільки за представників патріотичних сил, за тих, кому дорога Україна, за послідовників І.Мазепи, Т.Шевченка, С.Петлюри. Є.Коновальця, С.Бандери, Р.Шухевича, В.Чорновола і багатьох інших, за тих, хто визнає героями України вояків УПА. По-друге, завжди і всюди розмовляти тільки українською мовою, дивитись українське, слухати українське, читати українське.
Важливим фактором формування українського патріотизму, національної свідомості в молоді, без якої національна ідея не спрацює, є освітня діяльність дошкільної, середньої і вищої школи. Кожен педагог повинен бути носієм національної ідеї. На жаль в Україні далеко до такого стану. В багатьох університетах на українознавчих кафедрах викладають руською мовою. Студенти на перервах спілкуються руською мовою, бо переконані, що спілкування українською мовою принижує їхній статус. Ми постійно чуємо відверто вороже ставлення до української мови з боку наших обранців в Верховній Раді, різноликих симоненків, грачів, лук’янових, чечетових, богословських і їм подібних. Це наслідки вікового зросійщення українців, яке глибоко занурилось в їх свідомість
Верхом цинізму влади було призначення міністром освіти і науки ярого українофоба, антиукраїнця Д.Табачника. Не важко здогадатись в якому напрямку піде розвиток освіти і науки. Вже почались розмови про зміну змісту підручників по історії України в угоду Росії. Тільки під час президентства В.Ющенка і його зусиллями в Україні почалось відтворення власної історії, що визвало шалений протест Росії, бо історія України писалась московськими лжеісториками на основі фальсифікації подій. Це було однією з причин шельмування В.Ющенка і нищення його як політика.
Знання своєї власної історії формує національну свідомість, дає відповідь на питання – хто ми, звідки походимо і куди повинні рухатись далі. Для цього потрібно багато читати, аналізувати, порівнювати, дошукуватись глибин, щоб можна було відрізнити брехню від правди, не дати себе ошукати, мати можливість жити своїм розумом.
Як вода каплями з роками камінь точить, так і московське вороже українству православ’я підточує фундамент національної ідеї. Руська православна церква (РПЦ) завжди діяла в руслі московського керівництва і під його контролем. В її діях переважає політична складова, а не привернення віруючих до християнських цінностей. Суть РПЦ можна показати на її діях під час виборів президента України в 2004 році, коли московські попи відверто агітували прихожан під час проповідей голосувати за промосковських кандидатів. Зрозуміло, що поки значна кількість храмів, монастирів і приходів в Україні буде знаходитись в руках РПЦ свідомість людей буде отруюватись антиукраїнським дурманом. Політичну мету, а саме утримати Українську церкву під своїм впливом, носять часті вояжі Московського патріарха (Гундяєва) в Україну. Лицемірні заяви про його душепасторський візит являються чистим обманом. Тому відновлення Української помісної церкви з центром в Києві являється одним із важливих напрямків втілення української національної ідеї. Кожен свідомий українець повинен підтримувати цей проект, без реалізації якого повна і фактична незалежність України не можлива, не відвідувати приходи РПЦ, в яких богослужіння проводяться незрозумілою старослов’янською мовою, а йти в храми, монастирі, приходи Київського патріархату і слухати проповіді українською мовою. Про це йдеться в культурологічних і теологічних трудах А.Шептицького, І.Огієнко, інших провідників української церкви. І.Огієнко не один рік віддав праці на переклад «Біблії» на українську мову, написання аргументованих статей про потребу відправи богослужінь в українських церквах виключно українською мовою.
Факторів, які заважають втіленню української національної ідеї, вірніше унеможливлюють цей процес в незалежній Україні ще багато. Значна кількість населених пунктів, майданів, вулиць носять імена гнобителів і поневолювачів України, ще багато стоїть їм пам’ятників. Можна нерідко почути, що це наша історія і не треба змінювати назви і зносити пам’ятники. Так говорять недруги України і люди байдужі до її долі. Вони не розуміють, або не хочуть зрозуміти, що символи тоталітаризму помимо волі людини впливають на її підсвідомість, викликають ностальгію за рабським минулим.
Часто в ЗМІ, з трибуни Верховної Ради нас переконують в необхідності толерантних відносин між людьми, не реагувати на знущання над нашими державними символами, на антиукраїнські висловлювання, на образи достойних провідників України. Насправді в такий спосіб нам забороняють мати свою думку і відстоювати її, культивують байдужість. Недруги України знають, що в байдужому суспільстві ніяка національна ідея не спрацює. Байдужості треба боятися більше, ніж смерті, бо байдужість – вічна хвороба усіх часів.
Хочеться закінчити словами Д.Павличка: «Національна ідея спрацювала на етапі проголошення самостійності України, і саме ця ідея в умовах державності мала б більше працювати. Але її не прийняли, не зрозуміли, відсунули в бік високі чиновники, призвичаєні до гнучкого патріотизму, який у Львові славить Мазепу і Грушевського, а в Донецьку боїться слово сказати українською мовою. Проблема нашої влади полягає не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом і Заходом, бо по суті вона мусить бути активною і різною на західному і на східному напрямках. Біда наша – це двуликість внутрішньої політики, яка заохочує до постійного роздвоєння: на Сході України потурає русифікації, на Заході – грає роль українізатора, на Сході береже пам’ятники Леніну, на Заході – благословляє пам’ятники Бандері ».
|
