Тарас Шевченко – наш пророк
Світове українство готується урочисто відзначити 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, найвеличнішої постаті в історії українського народу.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення. Мрія Тараса Григоровича про національне визволення стала реальністю 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада нашої держави ухвалила Акт проголошення незалежності України. А вже 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90 відсотків українців підтримали рішення законодавчого органу і сказали „так” незалежній Українській державі. Однак соціальне поневолення, а якщо точніше то соціальна нерівність, продовжує залишатися не вирішеною, надзвичайно гострою проблемою сьогоднішнього українського суспільства. Полум’яні слова нашого геніального пророка, спрямовані на захист власного народу і постійні заклики до боротьби з поневолювачами не втратили своєї актуальності.
В одному з найкращих своїх творів „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” наш славетний поет показує історичні реалії, досить сумні для українців, де він застерігає нас від повторення помилок наших предків:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... Та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини?..Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
На жаль, в Україні є люди, яких дуже турбує надзвичайно великий авторитет Кобзаря серед українського народу. І хоча будь–які спроби применшити його роль в нашій історії так і залишалися марними, але і сьогодні декому з наших нікчем дуже вже хочеться „роздягнути” нашого геніального пророка на радість ворогам. Однак Тарас Шевченко як був могутньою та величавою постаттю української історії так нею і залишається. Бурхливе ХХ століття надавало можливість багатьом українським провідникам спробувати піднятися на висоту нашого Кобзаря, але в кінцевому результаті нікому так і не вдалося стати поруч з ним на цьому почесному п’єдесталі. Історія переконує нас, що величність людини пізнається з часом і наш геніальний поет та художник з честю пройшов це випробування.
Тарас Григорович Шевченко народився в тяжкі часи для українського народу, що дуже потерпав від колонізаторської політики царської Росії. Що таке кріпацтво він добре знав не на словах, а з власного життєвого досвіду, бо народився в сім’ї кріпака. Тому абсолютно не випадковим було те, що він висловлював різкі докори на адресу Б. Хмельницького, видатного керівника національно-визвольної війни 1648–1657 рр. А його велич та здібності, як видатного державного діяча, піддавав сумніву: „Великий, славний! Та не дуже...”
Т.Шевченко вважав помилковим рішення Богдана Хмельницького про військово-політичний союз з Московським царством. Неупереджений погляд на українсько-російські стосунки показує наскільки мудрим та далекоглядним був Тарас Григорович, який бачив реальну загрозу для України з боку Росії не тільки в ті часи, але він попереджав нас про ще більшу небезпеку в майбутньому. Проігнорували попередження Т. Шевченка лідери Української революції 1917–1921 рр., коли власні амбіції та суперечки керівників Центральної Ради призвели до втрати підтримки з боку народу, чим не забарилася скористатися вже більшовицька Росія. Багато українських вояків, які в часи агресії радянської Росії проти Української Народної Республіки намагалися пересидітити на печі, біля своїх дітей і дружин, з часом поплатилися за свою відстороненість у захисті Батьківщини від агресорів. Жорстоким покаранням для них і їх сімей були голод і розруха на початку двадцятих років ХХ ст, а вершиною покарання став Голодомор 1932–1933 років, надзвичайно страшний подарунок Радянської влади і Комуністичної партії українському селянству.
Історично короткий час існування незалежної Російської держави відзначений величезною кількістю війн з своїми сусідами і поступовим перетворенням завойованих земель складовою частиною найбільшої у світі Російської імперії. Далекі предки сьогоднішніх росіян, які спочатку входили до складу могутньої української держави – Київської Русі, а після її розпаду і занепаду до іншої могутньої імперії – Золотої Орди, більш відомої як монголо-татарської держави, цілком зрозуміло, що весь цей час мріяли про появу своєї власної країни. Московське князівство, яке звільнилося від монголо-татарського поневолення в часи правління Івана ІІІ у 1480 році офіційно стало першою незалежною російською державою, яка зразу стала на шлях агресії, завоювань сусідніх земель та народів.Це ремесло було досить прибутковим і звичним для росіян, тому і до сьогоднішніх днів наш східний сусід є країною, що має чіткі ознаки імперії. У 1721 році Петро І проголосив Московське царство Російською імперією, якою вона фактично залишається і до сьогодні. Для імперій характерним є те, що вони в певний час розпадаються на окремі частини. СРСР, площею 22,4 млн. км. кв., у 1991 році теж припинив своє існування, але Російська імперія не зникла, вона тільки втратила частину своїх територіальних завоювань (5,3 млн. км. кв.) Сьогодні ми спостерігаємо як нинішнє керівництво Росії досить наполегливо проводить політику щодо повернення більшості країн колишнього Радянського Союзу під свій контроль, адже на думку В. Путіна наявних 17,1 млн. км. кв. явно недостатньо для імперії, що хоче знову відродитися. А без України могутньою Російська імперія просто не може бути, тому й бачимо таку неймовірно велику увагу, а точніше шантаж щодо України з боку нашого східного сусіда. Сьогоднішнє українське керівництво ніколи не повинно забувати твори – попередження Т. Шевченка, бо ні московські князі, ні російські царі, ні радянські генеральні секретарі, ні президенти Російської Федерації ніколи не мирилися і не будуть погоджуватися на існування незалежної Української держави. В усі часи вони намагалися не тільки морально, але й фізично знищити тих, хто активно боровся за нашу нележність. Всі ж наші керманичі, які хотіли бачити Україну незалежною оголошувалися зрадниками і ворогами, а всі прислужники, за зраду свого народу, отримували різні нагороди з рук наших завойовників. Не дуже цікавим є той факт, що в Російської імперії та її керівників ніколи не було дефіциту в не престижній категорії зрадників, як в далекі часи так і сьогодні. Якщо комусь з читачів не подобається слово зрадник то не заперечую вживати слово прислужник, тобто людина, яка не бореться з ворогами, а їм прислуговує, тобто є звичайним зрадником і догоджає поневолювачам свого народу.
Отже, доки Україна не стане сильною державою небезпека нового колоніального поневолення буде висіти домокловим мечем над нашим народом. Керівництво України повинно ніколи не забувати, що всі домовленості України з Росією закінчувалися порушеннями з боку останньої. Україна і сьогодні дуже ризикує опинитися в міцних пазурах двоголового орла, з усіма негативними наслідками, якщо повірить в химерність певних вигод для України після вступу її до Митного союзу. Тарас Шевченко досить гостро дорікає Богданові Хмельницькому, що втягнув українців до союзу з росіянами, про агресивність і підступність яких ще наш славетний гетьман не знав. І можна тільки уявити собі з яким гнівом прозвучали б слова на адресу керівників Української революції за їх абсолютно сліпу довіру до керівників сусідньої Росії, не так важливо денікінської чи радянської. Не почули б гарних слів з вуст нашого Кобзаря і ті, хто підписував газові домовленості з Росією в Москві, а чи в Харкові. Договори підписуються, а газ для України є найдорожчим у Європі. Порядні росіяни, яким дуже соромно перед братами-українцями вже, мабуть, і вночі погано сплять. Що вже говорити про Митний союз, якщо не дай Боже, наші керівники спробують вкотре наступити на одні й ті ж самі граблі. Розмови деяких політологів і політиків про те, що тут присутній тільки економічний аспект не витримує ніякої критики, адже Росія всі свої стосунки з Україною завжди переносила в політичну площину. І якщо красива українська дівчина вкотре повірить, що нічого страшного не буде якщо зайти на декілька годин у гості до улесливого російського парубка, як це вже робили її попередниці з минулих століть, то в черговий раз ми побачимо нещасну і заплакану жінку, яка приречена сидіти в приміщенні і не в змозі буде вийти навіть на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. І якщо жаліти дівчину, яка буде розплачуватися за свою легковажність і довіру, може й не варто, то її дітей, внуків та правнуків буде шкода. Зрозуміло, що в українців з часом знову знайдуться ті, хто вкотре виведе на свіже повітря свій народ із задушливого і остогидлого приміщення. Тим, хто в силу свого незнання нашої історії і творів Тараса Григоровича Шевченка, який прямо і відкрито попереджає нас про небезпеку „братніх” стосунків з Росією, хотілося б нагадати, що в українців вже стільки героїв національно-визвольних змагань, що їх вистачило б на декілька десятків народів. Тому не будемо створювати умови для майбутніх героїв, а краще будемо шанувати цілу кагорту тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України. Поляків, естонців, латишів, литовців, фінів, що разом з нами в різні часи перебували у величезному гуртожитку ні пряником, ні кнутом туди вже не затягнеш. Один раз побули і досвід на все життя, точніше на цілі покоління, а ось українці чомусь ніяк не хочуть робити висновки з надзвичайно повчальних історій з російською державою. І питання тут не тільки в тому, що значна частина українців, маючи російське коріння помилково вважають себе росіянами і не розуміють простої істини, що всі росіяни живуть в Росії, а в Україні живуть українці, які мають різне коріння, але на сьогодні у них і їх дітей та внуків Батьківщиною є Україна. Автор статті інколи ставить перед собою абсолютно просте і цілком логічне запитання: для чого сідати грати в карти з шулером, якщо тільки сівши за стіл розумієш, що ти вже програв. Ніяким виграшом в такій ситуації і не пахне, а на кожному кроці чатує обман і поразка і ,на жаль, з далекою перспективою. Чи не так, Юліє Володимирівно! А спроби наступників виправити швидко ситуацію створюють тільки нові проблеми. Чи не так, Миколо Яновичу! Для України вже настав час перестати бігати по колу, а взятися всім разом за розв’язання власних українських проблем власними силами, на радість нашому Кобзарю, що спостерігає за нами з небес.
Велич Т. Шевченка полягає в тому, що він зумів повернути нам свою національну гідність і необхідність боротися за відновлення незалежної Української держави. Його безмежна любов до українців і України проявлялася в тому, що він навчав і переконував нас про можливість щасливого життя тільки в своїй незалежній державі, адже:
”В своїй хаті своя й правда
І сила, і воля.”
Валентин Лутченко, Чернігів, для сайту «Європейська Україна».
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення. Мрія Тараса Григоровича про національне визволення стала реальністю 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада нашої держави ухвалила Акт проголошення незалежності України. А вже 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90 відсотків українців підтримали рішення законодавчого органу і сказали „так” незалежній Українській державі. Однак соціальне поневолення, а якщо точніше то соціальна нерівність, продовжує залишатися не вирішеною, надзвичайно гострою проблемою сьогоднішнього українського суспільства. Полум’яні слова нашого геніального пророка, спрямовані на захист власного народу і постійні заклики до боротьби з поневолювачами не втратили своєї актуальності.
В одному з найкращих своїх творів „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” наш славетний поет показує історичні реалії, досить сумні для українців, де він застерігає нас від повторення помилок наших предків:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... Та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини?..Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
На жаль, в Україні є люди, яких дуже турбує надзвичайно великий авторитет Кобзаря серед українського народу. І хоча будь–які спроби применшити його роль в нашій історії так і залишалися марними, але і сьогодні декому з наших нікчем дуже вже хочеться „роздягнути” нашого геніального пророка на радість ворогам. Однак Тарас Шевченко як був могутньою та величавою постаттю української історії так нею і залишається. Бурхливе ХХ століття надавало можливість багатьом українським провідникам спробувати піднятися на висоту нашого Кобзаря, але в кінцевому результаті нікому так і не вдалося стати поруч з ним на цьому почесному п’єдесталі. Історія переконує нас, що величність людини пізнається з часом і наш геніальний поет та художник з честю пройшов це випробування.
Тарас Григорович Шевченко народився в тяжкі часи для українського народу, що дуже потерпав від колонізаторської політики царської Росії. Що таке кріпацтво він добре знав не на словах, а з власного життєвого досвіду, бо народився в сім’ї кріпака. Тому абсолютно не випадковим було те, що він висловлював різкі докори на адресу Б. Хмельницького, видатного керівника національно-визвольної війни 1648–1657 рр. А його велич та здібності, як видатного державного діяча, піддавав сумніву: „Великий, славний! Та не дуже...”
Т.Шевченко вважав помилковим рішення Богдана Хмельницького про військово-політичний союз з Московським царством. Неупереджений погляд на українсько-російські стосунки показує наскільки мудрим та далекоглядним був Тарас Григорович, який бачив реальну загрозу для України з боку Росії не тільки в ті часи, але він попереджав нас про ще більшу небезпеку в майбутньому. Проігнорували попередження Т. Шевченка лідери Української революції 1917–1921 рр., коли власні амбіції та суперечки керівників Центральної Ради призвели до втрати підтримки з боку народу, чим не забарилася скористатися вже більшовицька Росія. Багато українських вояків, які в часи агресії радянської Росії проти Української Народної Республіки намагалися пересидітити на печі, біля своїх дітей і дружин, з часом поплатилися за свою відстороненість у захисті Батьківщини від агресорів. Жорстоким покаранням для них і їх сімей були голод і розруха на початку двадцятих років ХХ ст, а вершиною покарання став Голодомор 1932–1933 років, надзвичайно страшний подарунок Радянської влади і Комуністичної партії українському селянству.
Історично короткий час існування незалежної Російської держави відзначений величезною кількістю війн з своїми сусідами і поступовим перетворенням завойованих земель складовою частиною найбільшої у світі Російської імперії. Далекі предки сьогоднішніх росіян, які спочатку входили до складу могутньої української держави – Київської Русі, а після її розпаду і занепаду до іншої могутньої імперії – Золотої Орди, більш відомої як монголо-татарської держави, цілком зрозуміло, що весь цей час мріяли про появу своєї власної країни. Московське князівство, яке звільнилося від монголо-татарського поневолення в часи правління Івана ІІІ у 1480 році офіційно стало першою незалежною російською державою, яка зразу стала на шлях агресії, завоювань сусідніх земель та народів.Це ремесло було досить прибутковим і звичним для росіян, тому і до сьогоднішніх днів наш східний сусід є країною, що має чіткі ознаки імперії. У 1721 році Петро І проголосив Московське царство Російською імперією, якою вона фактично залишається і до сьогодні. Для імперій характерним є те, що вони в певний час розпадаються на окремі частини. СРСР, площею 22,4 млн. км. кв., у 1991 році теж припинив своє існування, але Російська імперія не зникла, вона тільки втратила частину своїх територіальних завоювань (5,3 млн. км. кв.) Сьогодні ми спостерігаємо як нинішнє керівництво Росії досить наполегливо проводить політику щодо повернення більшості країн колишнього Радянського Союзу під свій контроль, адже на думку В. Путіна наявних 17,1 млн. км. кв. явно недостатньо для імперії, що хоче знову відродитися. А без України могутньою Російська імперія просто не може бути, тому й бачимо таку неймовірно велику увагу, а точніше шантаж щодо України з боку нашого східного сусіда. Сьогоднішнє українське керівництво ніколи не повинно забувати твори – попередження Т. Шевченка, бо ні московські князі, ні російські царі, ні радянські генеральні секретарі, ні президенти Російської Федерації ніколи не мирилися і не будуть погоджуватися на існування незалежної Української держави. В усі часи вони намагалися не тільки морально, але й фізично знищити тих, хто активно боровся за нашу нележність. Всі ж наші керманичі, які хотіли бачити Україну незалежною оголошувалися зрадниками і ворогами, а всі прислужники, за зраду свого народу, отримували різні нагороди з рук наших завойовників. Не дуже цікавим є той факт, що в Російської імперії та її керівників ніколи не було дефіциту в не престижній категорії зрадників, як в далекі часи так і сьогодні. Якщо комусь з читачів не подобається слово зрадник то не заперечую вживати слово прислужник, тобто людина, яка не бореться з ворогами, а їм прислуговує, тобто є звичайним зрадником і догоджає поневолювачам свого народу.
Отже, доки Україна не стане сильною державою небезпека нового колоніального поневолення буде висіти домокловим мечем над нашим народом. Керівництво України повинно ніколи не забувати, що всі домовленості України з Росією закінчувалися порушеннями з боку останньої. Україна і сьогодні дуже ризикує опинитися в міцних пазурах двоголового орла, з усіма негативними наслідками, якщо повірить в химерність певних вигод для України після вступу її до Митного союзу. Тарас Шевченко досить гостро дорікає Богданові Хмельницькому, що втягнув українців до союзу з росіянами, про агресивність і підступність яких ще наш славетний гетьман не знав. І можна тільки уявити собі з яким гнівом прозвучали б слова на адресу керівників Української революції за їх абсолютно сліпу довіру до керівників сусідньої Росії, не так важливо денікінської чи радянської. Не почули б гарних слів з вуст нашого Кобзаря і ті, хто підписував газові домовленості з Росією в Москві, а чи в Харкові. Договори підписуються, а газ для України є найдорожчим у Європі. Порядні росіяни, яким дуже соромно перед братами-українцями вже, мабуть, і вночі погано сплять. Що вже говорити про Митний союз, якщо не дай Боже, наші керівники спробують вкотре наступити на одні й ті ж самі граблі. Розмови деяких політологів і політиків про те, що тут присутній тільки економічний аспект не витримує ніякої критики, адже Росія всі свої стосунки з Україною завжди переносила в політичну площину. І якщо красива українська дівчина вкотре повірить, що нічого страшного не буде якщо зайти на декілька годин у гості до улесливого російського парубка, як це вже робили її попередниці з минулих століть, то в черговий раз ми побачимо нещасну і заплакану жінку, яка приречена сидіти в приміщенні і не в змозі буде вийти навіть на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. І якщо жаліти дівчину, яка буде розплачуватися за свою легковажність і довіру, може й не варто, то її дітей, внуків та правнуків буде шкода. Зрозуміло, що в українців з часом знову знайдуться ті, хто вкотре виведе на свіже повітря свій народ із задушливого і остогидлого приміщення. Тим, хто в силу свого незнання нашої історії і творів Тараса Григоровича Шевченка, який прямо і відкрито попереджає нас про небезпеку „братніх” стосунків з Росією, хотілося б нагадати, що в українців вже стільки героїв національно-визвольних змагань, що їх вистачило б на декілька десятків народів. Тому не будемо створювати умови для майбутніх героїв, а краще будемо шанувати цілу кагорту тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України. Поляків, естонців, латишів, литовців, фінів, що разом з нами в різні часи перебували у величезному гуртожитку ні пряником, ні кнутом туди вже не затягнеш. Один раз побули і досвід на все життя, точніше на цілі покоління, а ось українці чомусь ніяк не хочуть робити висновки з надзвичайно повчальних історій з російською державою. І питання тут не тільки в тому, що значна частина українців, маючи російське коріння помилково вважають себе росіянами і не розуміють простої істини, що всі росіяни живуть в Росії, а в Україні живуть українці, які мають різне коріння, але на сьогодні у них і їх дітей та внуків Батьківщиною є Україна. Автор статті інколи ставить перед собою абсолютно просте і цілком логічне запитання: для чого сідати грати в карти з шулером, якщо тільки сівши за стіл розумієш, що ти вже програв. Ніяким виграшом в такій ситуації і не пахне, а на кожному кроці чатує обман і поразка і ,на жаль, з далекою перспективою. Чи не так, Юліє Володимирівно! А спроби наступників виправити швидко ситуацію створюють тільки нові проблеми. Чи не так, Миколо Яновичу! Для України вже настав час перестати бігати по колу, а взятися всім разом за розв’язання власних українських проблем власними силами, на радість нашому Кобзарю, що спостерігає за нами з небес.
Велич Т. Шевченка полягає в тому, що він зумів повернути нам свою національну гідність і необхідність боротися за відновлення незалежної Української держави. Його безмежна любов до українців і України проявлялася в тому, що він навчав і переконував нас про можливість щасливого життя тільки в своїй незалежній державі, адже:
”В своїй хаті своя й правда
І сила, і воля.”
Валентин Лутченко, Чернігів, для сайту «Європейська Україна».
|
Теґі:
