Забутими стежками. Чорний понеділок Корюківки
Сьогодні б хотілося порушити усталену традицію розповіді про трагічну сторінку історії Корюківки. Адже 60-річчя сумної дати - це привід не тільки для вшанування жертв (яких, до речі, всіх ніхто поіменно і досі не знає!), але й для роздумів. Не секрет, протягом усіх цих десятиліть у багатьох корюківчан з'явився великий тягар сумнівів про далекі жорстокі дні: чи вони були вже такими фатальними? Чому партизани, за дії яких розплачувалось мирне населення, були практично поряд і навіть не зробили спроби відлякнути карателів? Чи можна було уникнути моторошної трагедії?
Отже, й мені хотілося поміркувати над цим після поїздки у Корюківку, зустрічі у райцентрі зі свідками спалення міста. Саме вони наділили вирізками з газет, копіями записаних спогадів. Перше, що вразило при вивченні опублікованих матеріалів, роз'єднаність написаного про дві події, які були дуже поєднані. Начебто вони не були близькі у часі і не стосувалися одне одного! Чому? Автори розуміли, що, поєднавши усе, вони ставлять на терези закономірні конфронтуючі між собою цифри: доцільність партизанської операції і кількість тисяч жертв - відплата за неї?
НАЛІТ НА РАЙЦЕНТР
Наказ коменданта Корюківки Гауптмана був однозначним і красномовним: "Попереджаю населення сіл Гути Студенецької, Перелюба, Тихоновичів і Корюківки, що коли воно не припинить зв'язків із партизанами, названі села будуть спалені, а їх мешканці розстріляні". Це оголошення-попередження поліцаї розвісили у всіх населених пунктах округи. Що це була не просто погроза, знали усі: адже ще 23 березня 1942 року гітлерівці спалили Єліне і 296 його жителів, крім того, поряд - село Мостки, а 13 серпня 1942 року - Клюси і 128 його мешканців. Це - не десь там на півдні Чернігівщиниа за якихось ЗО кілометрів від Корюківки! Взагалі ж, до 1 березня 1943 року чорний їдкий дим-сморід від спалених жител, людей недобре наситив повітря Придесення.
У лютому 1943 року велике партизанське з'єднання Олексія Федорова голодне і втомлене повернулося з Брянщини на Чернігівщину і розташувалося на Кам'янському хуторі, у корюківських лісах. Були наскору руку викопані землянки. Партизанські продпідрозділи пішли по селах заготовляти картоплю, живність. Треба було давати неспокій фашистам у тилу. Як обернеться все це для місцевого населення, нікого не турбувало (згодом карателі випалили, як і обіцяли, Гуту Студенець-ку, Тихоновичі, частину Перелюба.-Авт.). Партизани виконували директиви Москви і мали згідно з наказом ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанського руху "поднимать украинский народ на борьбу против оккупантов". Відразу після їх повернення на Чернігівщину стало відомо, що гітлерівці взяли під арешт членів сімей партизан у Корюківці. За партизанськими спогадами, їх мали стратити. Хоча, найвірогідніше, насправді взяли як заручників на випадок активізації партизанського руху. Командир взводу, колишній голова колгоспу у Тихоновичах (за 20 кілометрів від Корюківки. -Авт.) Феодосій Ступак, у якого німці розстріляли дружину, а двох синів - 12-13-річних Мишка та Григорія схопили і посадили до корюківської катівні, просив у Миколи Попудренка (О.Федоров у цей час був у Москві. -Авт.) визволити дітей. Батька можна зрозуміти: сидіти з автоматом у партизанській землянці, коли власні кровинки у будь-який момент виведуть на розстріл, і нічого не вдіяти...
27 лютого вночі почалась знаменита "корюківська" операція. Один з її учасників, Герой Радянського Союзу Всеволод Клоков, писав у своїй книзі: "Захват Корюковки прошел удачно. Не ожидавшие налета партизан, гитлеровцы вначале не оказали сопротивления. Только,возле самой тюрьмы наступавшие боевые группы были вынуждены вступить в бой... Проведенные боевые операции надежно обеспечивались нашими минерами. Были заминированы все подходы на железных и шоссейных дорогах.
На путях возможного подхода вражеских подкреплений были расставлены усиленные засады. В этой операции отличились Павлов и Артозеев. Пока бой шел в райцентре, они с группой поддержки из четырех человек орудовали на станции Корюковка ".
За спогадами партизана-мінера Ф.Кравченка, "мы ( партизани.-Авт.) подорвали на базе двенадцать грузовых автомашин, локомобиль, три лесопильных рамы, сожгли всю лесопродукцию - около тысячи кубометров".
У ході проведення операції з'ясувалося, що у банку зберігалося до 300 тисяч радянських рублів. Вирішили їх забрати. Сейф відкрили, підірвавши боезаряд. Після його вибуху, як згадував Ф.Кравченко, "набились в помещение партизаны и начали вытаскивать пачки денег. К моєму ужасу, все они были перебиты взрывом. Некоторые толстые связки будто ножом разрезало пополам. Что же мы будем посылать в Москву на строительство танковой колоны?"
Далі партизан чесно оповідає:
"Многие партизаны были огорчены происшедшим. Но когда, уже отступив от Корюковки, мы доложили обо всем Николаю Никитичу Попудренко, он стал хохотать:
- Вот чудаки! Сколько было денег?
- По уверениям кассира, - говорит Рваное, - триста двадцать тысяч.
- Что ж,- говорит Попудренко,- кассиры в таких случаях скорее преуменьшают сумму, чем преувеличивают.
С этими словами он вызывает начальника управления связи Анатолия Маслакова и приказывает ему послать в Москву радиограму:
НА СТОЯЩИМ СООБЩАЕМ: ПРИ НАЛЕТЕ НА КОРЮКОВКУ ПАРТИЗАНАМ УДАЛОСЬ ВСКРЫТЬ БАНКОВСКИЙ СЕЙФ, ИЗЪЯТЬ ТРИСТА ДВАДЦАТЬ ТЫСЯЧ СОВЕТСКИХ РУБЛЕЙ. ПРОСИМ ЗАЧИСЛИТЬ ФОНД СТРОИТЕЛЬСТВА ТАНКОВОЙ КОЛОННЫ " КРАСНЫЙ ПАРТИЗАН"
Маслаков запротестовал:
- Как же так, товарищ секретарь обкома: это ж липа, денег-то нет.
- Это вы липовые экономисты, - отвечает со смехом Попудренко. -Тоже мне люди с высшим образованием, инженеры. Того не знаете, что уничтожить бумажные деньги равносильно тому, что подарить их государству. Пошлем акт об уничтожении, и на его основании Гознак выпустит на указанную сумму ровно такое же количество новых купюр. А потом, в соответствии с нашей просьбой, передаст по назначению ".
Ф.Ступак так поспішав визволити дітей, що, намагаючись першим відкрити двері катівні, напоровся на ворожу кулю і був убитий. Загинули при визволенні в'язнів також Дмитро Бабурін, Олександр Шорін.
У корюківській операції брали участь партизанські загони під командуванням Д.Рванова (начальник штабу з'єднання), Ф.Короткова, Г.Артозеєва, Земницького. 2 березня 1943 року М.Попудренко доповідав ЦК КП(б)У та Українському штабу партизанського руху радіограмою про розгром німецького гарнізону на залізничній станції, знищення 8 однотонних причепів, 160 покришок для автомобілів, 2 гаражів, механічної майстерні, слюсарні, складу з пальним, складу з сіном, пакгаузу з картоплею, телефонної станції, ешелону з 18 вагонами, 5 кілометрів залізничної колії, взяття трофеїв: 2 станкових кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, зерно, продукти, масло. У донесенні повідомлялося про визволення 97 в'язнів (діти Ступака були відправлені літаком у Москву.- Авт.).
Відразу зазначу, що остання цифра згодом в інших мемуарах доросла до "кількох сотень". Але насправді, мабуть, і згадана вище перша була неточною, прикинутою "на око". У цьому переконався, коли відвідав приміщення нинішнього районного архіву, де у роки війни якраз і була в'язниця (до неї у післявоєння прибудували ще другу половину приміщення). Загалом її розміри 6 х 12 метрів. У такий тісний простір втиснути 100 людей дуже важко. Краєзнавець Олексій Сунко, який і досі збирає матеріали, свідчення про дії партизан у Корюківському районі, свого часу був присутній при зустрічі колишнього партизанського командира Івана Водоп'яна з визволеним в'язнем Сергієм Навроцьким. Останній повідомив йому , що їх було небагато - від 37 до 50.
Як там не було, партизани виконали свій обов'язок перед рідними. Вони були звільнені. Навіть ціною життя інших партизан-свояків.
Полишаючи райцентр, на виїзді з нього учасники операції залишили, поставивши раком, двох забитих німців. Усього ж їх, за спогадами очевидців, вбили 7. Валентин Бруй у ті роки був хлопчиком і після стрілянини удень "розвідав" результати бою. Він побачив десь до 25-30 трупів забитих мадьяр у гуртожитку цукрового заводу, гуртожитку біля лісгоспу. Поліцаї в основному ночували вдома, а тому майже не зазнали втрат. Частина німецького гарнізону сховалася у приміщенні цегляної лікарні, і їх партизани не змогли дістати-вибити.
ЗАЛИШЕНІ НА РОЗПРАВУ
27 лютого, у суботу, налякані люди здебільшого сиділи вдома. Багато чоловіків, юнаків повтікали на села. Що покара у першу чергу впаде на них, як було це у Тополівці (там були розстріляні чоловіки.-Авт.), не сумнівались. Якби не корова, поросяінше господарство, кожен би подався куди-небудь світ за очі. Залишати усе це і бути з нічим - на таке не кожна сім'я могла наважитись. Люди не вірили у найгірше. Кожен сподівався, що покара обійде їхню домівку: адже ніякої причетності до стрілянини ні родичами, ні свояками, ні потаємними справами не мали. Та й Корюківка - не якийсь хутір. Хіба з стількома людьми можна розправитись?
28 лютого вночі з Корюківки потай виїхали сім'ї поліцейських.
У понеділок 1 березня 1943 року, тобто через дві доби після нальоту партизан, за наказом генерала Адольфа Хойзінгера у Корюківку прибув каральний загін гітлерівців.
(Відразу зазначимо, що генерал навіть не постав перед судом у Нюрнберзі, він довгий час був інспектором бундесверу, а потім займав керівний пост у НАТО, мав солідну пенсію як відставник).
Німецькі вояки оточили райцентр цепом. Скільки їх було, невідомо. Але навряд чи й 500. Бо щоб охопити райцентр, треба "жива" лінія у 15-20 кілометрів. Якщо на кожному з них стояло по 10-15 чоловік, то загалом виходило до 300 чоловік.
Із спогадів корюківчан:
- Я жила на окраїні, - розповіла Раїса Миколаївна Душко, 1928 року народження. - Зранку 1 березня я побачила під лісом цеп. Це були німці, бо вони були у чорних мундирах, картузах зі свастикою. Прибіг брат Микола і крикнув: "Збирайтесь! Стріляють людей!" Бачимо - горить сусідній будинок. Мати схопила мішок, укинула у нього ніж, хліб. Я без чулок ускочила у чоботи і вискочила з хати разом з рідними на город. Чекаємо, що буде. Мати питає: "Діти, хата горить?" - "Ні,мамо, не горить," - відповідаємо. "Коля, одкрий корову у хліві," - наказала мати. Він побіг, вигнав корову. Бачимо недалечко гурт сусідських людей. Я й кажу: "Мамо, підемо до них?" І ми через городи вийшли на Колгоспну до наляканих корюківчан. До цих пір не можу простити собі, що я тоді таку ідею подала. Підходимо, а тут і два німці з'являються, женуть, погрожуючи автоматами, наш гурт кудись. Доходить:треба тікать! Та пізно - ще два німці з'являються. Заганяють у дім до Кузьменків. Душ нас 20.
Заходить німець, очі вилучені - налиті кров'ю. Скомандував, щоб лягли усі. Мати не лягла, і він убив її першу. Старенька Кузьменчиха вийшла до нього з іконою і почала його обходити, молячись. Він дивився на неї, а потім почав стріляти. Я миттю кинулась під ліжко - головою до стінки, ноги стирчать з-під покривала...Стихла стрілянина. Пішов німець. І тут обзивається дитинча років 4-5: "Вася, пішли додому". Німець почув, зайшов у хату і пристрелив дівчинку. Лежу я тихо. Подумки кажу: "Господи, якщо ти є на світі, залиш мене живою". Тут почула, як із-за сундука вилізла семирічна дівчинка Ніна і теж обізвалась: "Дядечку, врятуйте мене". А німець ніби чекав, що хтось оживе. Знову зайшов і пристрелив дівча. Лежу тихо. Чую тихий голос старої Кузьменчихи: "Озовіться, хто живий". Я тихенько обізвалась. "Де ти?" "Під кроваттю". "Ти ранена?" "Ні". "То ти не відчуваєш. Давай будемо ховаться". У хаті був погрібець. Я відкрила люк, і ми якось втиснулись у нього. Ледь закрила зверху - ляда була дуже важка. Сидимо. А на нас кров стікає! Потім відчуваємо дим. "Це ми, дитятко, вже горимо," - сказала 70-річна бабуся. Хочу відкрити люк, а не можу, не маю сили його підняти. Врешті якось головою підвантажила його. Витягла бабусю. Полум'я уже охопило сінці, двері. Ногою я висадила раму вікна. Якось перетягнула через вікно зранену бабку. Тільки опинились надворі - хата уся спалахнула, як факел. Бабка потім ще пожила трохи, але від ран померла. Я ж побігла на Піонерську, до копанки. Тут зібралося теж багато людей, чоловік, мо' з 100. Я підбігла до них і кричу: "Рятуйтеся! Німці стріляють людей!" Біля них стояв поліцай Афоня і заспокоював усіх: "Ви її не слухайте. Воно нічого не понімає. Це партизанські сім'ї палять". І йому вірять. Побігла я від них на Кірова. Бачу - люди тікають у болото. І я за ними. Тут багато людей зібралося. Я плакала, холодна, замерзла, промокла, бо чоботи промокли. До мене підійшла жіночка, обняла і забрала до себе. Стояли у болоті і вночі: спостерігали заграву. Чули, як у центрі грали на губних гармошках, як співали і п'яно реготали палії. О третій годині ночі німці пустили зелені ракети. Один чоловік мав годинник, замітив цей час і сказав, що, мабуть, вони будуть відходити. Я з людьми пішла у Бешковку. У Гаї усі зупинились і перевели дух: ми живі! Я від ходіння-біганини розтерла ноги, натерла мозолі. Мене залишили у діда Ємця, так я вижила...
- Я мамі кажу, - згадує Володимир Маркович Литвин, 1929 року народження, - поїдемо у село. Добре пам'ятаю її слова у відповідь: "Кинь живе, а їдь шукай мертвого?". Тобто вона не наважилася покинути корову, телятко, все інше без догляду. Усе ж таки засунула під піч подушку, склала усе там необхідне. І в погребі приховала мішок з одіжжю. Уранці 1 березня бачимо, як окраїна горить. Хтось сказав , що то партизанські сім'ї палять. Тоді бачу: нашою вулицею їде машина, біля неї йде один німець, а інший, з автоматом, заходить до кожного двору. У нашій же хаті зібралися три сімї, сім чоловік. Я, моя мати і п'ятирічний братик, дядько Федір, сусідка Людмила Дрелинг з сином Олександром, мій друг Сергій Мойсеєнко. Коли гітлерівець зайшов до хати, усі зрозуміли, що це кінець. Усі зайорзались-сполошились, підняли руки, почали кричати: "Ми нічого не знаємо, ми - не винні..." Фашист щось грізно заволав і почав поливати нас кулями. Я юркнув за перегородку між піччю і грубкою. Це і допомогло мені врятуватися. Того дня нашу вулицю не палили. Я пересидів ніч у погребі, а потім утік у село Лупасово до тітки. 7 березня повернувся у Корюківку і поховав моїх рідних, сусідів у могильці на згарищі. Під піччю я знайшов обгорілі і зітлілі мамині статки...
- Я з мамою, сестричкою Валею та братиком Володимиром і бабусею Фенею 1 березня, натриводжені пострілами у Корюківці, зібралися у хаті сусіда-дядька Петра Міненка, що жив навпроти нас, - свідчила Ганна Тимофіївна Кузуб, 1929 року народження. - У його оселі зібралося 14 чоловік, з них десятеро дітей. Але ми не встигли розпитати сусіда, як зайшов есесівець у чорній формі, зі свастикою і черепом на картузі. Щось кричав по-німецьки, наказав усім лягти на підлогу. Потім почав стріляти з автомата в лежачих. Я немов закам'яніла. За якусь мить отямилася і з дев'ятирічною Валею Миненко кинулись під ліжко. Воно було заслане ковдрою, що низько звисала. Під ліжком зберігалась картопля, і вона від наших порухів почала викочуватись. Німець закінчив стріляти, підійшов до ліжка, підняв край ковдри і почав стріляти. Я ще побачила його страшні очі, налиті кров'ю. І втратила свідомість. Опритомнівши, я лежала мовчки, аж поки не почало сутеніти. Валя допомогла мені вилізти з-під ліжка-схованки. Я побачила моторошну картину: усі побиті лежали у калюжах крові. Лише мертві Наталочка і Володя сиділи. Вирішили сховатися у Валиному погребі. Якимсь ганчір'ям перев'язали мені рани. Навиліт була прострелена рука, роздріблена кисть, ще дві кулі зачепили спину. Десь перед ранком маленька Валентина вирішила йти до родичів на Клин-околицю , але я їй розрадила, бо там ще раніше почали вбивати людей і палити будівлі. Вона послухалася мене і побігла до родичів в Охрамійовичі через Високе. Я залишилась у погребі сама, бо через втрату крові йти не змогла, не держали ноги. Ранком чую хтось шкребеться у двері погреба. Думала, що це німець. Та це був хлопчик Михайло Дерев'янко, що жив на вулиці Шевченка. Я вжахнулася, побачивши його: він був увесь криваво-чорний, тільки очі блищали. Як з'ясувалось, хлопчик виліз з-під убитих у ресторані, куди загнали кілька сотень людей і розстріляли. Ворожий кулемет стояв на прилавку і стріляв безупину. Михайло тримав на руках сестричку, в яку влучила куля. Він з нею впав, втративши свідомість. Отямився Михайло вночі. Допомогла йому вилізти з-під мертвих Ольга Павлівна Горбачевська, яка була тяжко поранена. У нашій схованці ми просиділи п'ять днів. 5 березня приїхав Омелян Міненко і став голосити за спаленою сім'єю. Тоді ми озвалися, розказали йому, що дочка Валя врятувалася. Я впросила дядька, щоб він забрав мене. У Лебідці мене поранену ніхто не згоджувався прийняти. Змилувався староста села Пилип Стецько. Через кілька днів наскочили партизани в село, забирають старосту, хочуть розстріляти як зрадника, а я кричу: "Не забирайте, він врятував мене, я з Корюківки! Він вам буде допомагати!" Так він мені врятував життя, а я йому... Десь через два місяці я пішла у Сахутівку до своєї тітки. Там мене лікував лікар з Корюківки Павло Сушинський, бо гноїлись рани. У в'язаній хустині, що була на мені при розстрілі, він налічив 33 дірки від куль у 4-5 рядів. Як вони усі не пронизали мене, дивувався...
Було й таке: Олександра Бездольна залишила напередодні у знайомих у Корюківці меншу дочку Ольгу, а сама пішла провідати старшу Тамару, яка мала дитинку, у село Чепелів. Побачивши з нього за 14 кілометрів заграву, вернулася поночі додому шукати свою залишену дитину. Вона якось пробралася на ще неспалений куток і її розум мало не потьмарився від постріляних з паспортами у руках знайомих сусідів. Ходила, мов привид, нічого не відчуваючи, не розуміючи. Зрештою згорьована жінка забрела на вузькоколійку, де її побачив німецький солдат. Він... накинув на неї білий халат і зі словами "Матка, матка, век, век, бах,бах" перевів її через колії і направив до лісу. Через кілька днів Олександра Якимівна знайшла свою дочку серед живих.
Діна Корнієвська разом з сестрою Іриною, мамою чудом врятувалися у центрі Корюківки! Фашисти просто не здогадалися перевіряти тут закутки, оскільки були зайняті розстрілом людей у ресторані, по вулицях...
За час моторошної розправи палії спалили у Корюківці 1390 будинків. В офіційній документації фігурує цифра 7000 знищених корюківчан. Після визволення від фашистів спеціальна комісія встановила прізвища, імена 1490 загиблих. Що це - маніпуляція цифрами? Чи робота нашвидкоруч комісії, яка не змогла опитати численних свідків трагедії? Чи й те, й інше разом?
ДЕ БУЛИ ПАРТИЗАНИ?
Відповідь на питання, де були партизани, чому вони не кинулись на допомогу Корюківці, хоч стояли у Тихоновичах і ближче, шукав не тільки я.
- Я зустрічався з колишнім партизаном, - пригадує краєзнавець Олексій Сунко, - він після війни керував одним підприємством у райцентрі. Ось я йому сказав: люди кажуть, хіба не можна було засаду зробити, покарати карателів? Він мені зізнався, що справді партизани були недалеко. "Не було ніякої команди. Ми тільки спостерігали..."
У ніч з 4 на 5 березня командир з'єднання, секретар підпільного обкому КП(б)У Олексій Федоров прилетів на літаку з Москви у з'єднання, в якому "собралось тогда около трех тысяч человек". Відразу після приземлення він попросив доповісти про останні головні події. За його мемуарами, перше, про що йому розповіли,- появу у їхньому розташуванні партизанського загону Лисенка, якого вважали ще рік тому зрадником. Після двох сторінок про це - кілька красномовних речень. "Рассказали товарищи и о наиболее значительных боевых операциях, проведенных в наше отсутствие, - далі оповідав двічі Герой Радянського Союзу. - Самым интересным и удачным был налет на Корюковский гарнизон. Не забыли наши партизаны этот городок".
Отакої! Жодного слова про трагедію - ніби її не було і все це не стосувалося партизан!
Натомість через кілька годин О.Федоров вручив ордени від імені Верховної Ради СРСР.
У щоденнику Миколи Попудренка є такі рядки:
"Приняли по радио передовую "Правды" об очередных задачах партизан. Предлагается не размениваться на мелочи, не делать того, что прямо не влияет на фронт". У цих словах немає ніякої крамоли, але вони показові: партизанське з'єднання абсолютно не звертало уваги на те, що У районі їхньої дислокації фашисти нещадно випалюють за одного вбитого німця (!), за інші їхні дії цілі села! Рейментарівка, Самотуги,Тополівка, Лосівка...Хоча були у партизан місяці, як зізнавався сам собі М.Попудренко на одинці зі своїм щоденником, коли, "мне кажется, что если бы нам не нужно было есть, то мы не тронули бы и полиции".
Фашистська окупаційна влада, виконуючи директиви Гітлера, адресувала спалені села, тисячі замордованих невинних людей партизанам: мовляв, огляніться, це ж не наші, а ваші співвітчизники; вони б жили, якби ви не вели опору...
Зрозуміло, звинувачувати партизанські загони у тому, що вони не послухались і не здалися, вели боротьбу проти гітлерівців - безглуздо і непорядно. Бо, попри все, підірвані ешелони, дезорганізація у тилу - це істотна допомога регулярним арміям у знищенні ворога, наближенні Перемоги. Однак незаперечним є і той факт, що придеснянські партизани, керовані тодішньою партійною верхівкою (сім'ї якої перебували у радянському тилу!), знаючи про суворі німецькі накази, практично нічого не зробили для зменшення жертв серед населення. Вдумаймося: гітлерівці спалили, повісили, розстріляли, закатували у 1941-1943 роках 127778 мирних жителів Чернігівщини. Хай з них 10000 брали участь у підпіллі, у боротьбі. А інші? Вони відповідали своїм життям найчастіше за малоефективні і малозначимі акції типу вбивства гітлерівця у населеному пункті, вивішення листівки "для підняття духу"... У Корюківці мені дехто казав, що це робилося навмисне, за секретним завданням - мовляв, режиму Сталіна хотілося показати, що він зі своєю колективізацією, репресіями - це квіточки у порівнянні з кривавим режимом Гітлера. Отож спалені села були дуже наруку радянській владі? Тому вона ретельно фіксувала усі оті злодіяння, і їй було вигідно показати їх ширші масштаби? Я не думаю, що це було так насправді. Хоча, пишучи двадцять років тому про спалені Піски Бобровицького району, дивувався безрозсудству і безвідповідальності партизан, які вбили під селом німця і навіть не спробували його сховати... Як на мене, "не було наказу" рятувати Корюківку, спостерігання партизан за винищенням корюківчан - це тогочасна практика абсолютної байдужості до життя тих, хто не брав участь у боротьбі. "Окупаційників" потім після визволення гнали, як худобу, без гвинтівки, не обмундирувавши, під кулеметний вогонь при форсуванні Дніпра. Партизанська номенклатура отримувала звання, ордени за підірвані рядовими партизанами ешелони, знищених німців (сам М.Попудренко обурювався у щоденнику непомірному завищенню-фальшивуванню цих даних! -Авт.) З, неї, на жаль, ніхто не питав, скільки безпомічних дітей, жінок, стариків вони захистили від винищення. Усе списувалось на жорстокість фашистів. Але ж , знаючи про неї, чи не можна було б діяти обачніше, як справжні захисники простих чернігівців? Для кого кувалась Перемога? Для Сталіна, для звітів чи для живих, а не мертвих людей? Можливо, я цими запитаннями дещо все загострюю. Можливо. Та так хотілося б повернутися у той чорний понеділок і чимось допомогти приреченим...
Сергій Павленко
Павленко С. Чорний понеділок Корюківки // Чернігівщина incognita; Вид. 2-ге, виправлене і доповнене. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2008. – С. 108-117.
|
