Вступ
Російське суспільство, що переходить у пострадянський спосіб життя, витримуючи на своєму шляху величезні перевантаження, як ніколи бідує сьогодні в духовній опорі. Природно, що погляди багатьох у пошуках вищої правди звертаються до тисячолітньої християнської традиції - до російського Православ'я. Кілька поколінь росіян, насильно відірваних від віри батьків, що ніколи не тримали в руках Євангеліє, позбавлених елементарних пізнань у релігійній сфері, потягнулися до церковної огорожі, свято вірячи, що ступаючи під зводи древнього храму, вони прилучаються до тієї самої Церкви, що бере свій початок від святого князя Володимира, що хрестило Русь в 988 році, - Церкви преподобних Сергія Радонєжського й Серафіма Саровського. Ще б - адже вони поклоняються тим же іконам, співають ті ж пісні, як сотні років тому молилися їхні предки. І звичайно, вони анітрошки не сумніваються в тім, що патріарх Московський і всєя Русі Алексій II, оточений візантійською пишнотою, є законним спадкоємцем у ряді святителів від перших Київських митрополитів до святого патріарха Тихона.
Але в дійсності це зовсім не так. В 1927 році законне центральне керування Православної Російської Церкви було перервано більшовицьким насильством, а залишки гнаних християн, рятуючись від винищування, пішли в катакомби.
На місце справжньої Церкви із представників завербованого чекістами „тимчасового синоду” митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 році Сталіним і Берієй Московська Патріархія - та сама, що сьогодні в усіх на слуху. В умовах важкої війни Сталін почав розігрувати „релігійну карту”, у тому числі перед військовими союзниками. Для цього він доручив Л. Берії й полковнику держбезпеки Г. Карпову „возродіть” православну Церкву. Митрополит Сергій був проголошений Патріархом всєя Русі й почав прискорено насаджувати Московську патріархію в СРСР і за кордоном. З погляду православних канонів, благодатні структури керування Церквою могли бути відтворені тільки по діючим на той момент канонічним правилам, і лише потім, згідно із цими правилами, вони могли бути змінені. Але в порушення всіх канонічних норм в 1943-45 рр. богоборчою владою була створена зовсім нова, далека від православної традиції релігійна організація тоталітарного типу, з новими, що раніше не існували церковними правилами, зі структурою керування, що копіює сталінське політбюро („митрополітбюро”) і фактично підходящої під модне нині визначення „тоталітарна секта”, що не має нічого спільного ні з російськими, ні із всесвітніми канонічними правилами православ'я. По канонах Православ'я.
От чому православні приходи в колишніх республіках СРСР після знаходження їхніми країнами незалежності почали масове відділення від Московської патріархії. Найбільше характерно у цьому сенсі положення в Україні й в Естонії, де вже був у дорадянський період досвід афтокєфальних самостійних Церков. Істеричні заяви Алексія II про „не канонічність” таких незалежних устремлінь ґрунтуються винятково на феодально-більшовицьких штампах про церковне право й мало чим відрізняються від аналогічних заяв прихильників відтворення комуністичного Радянського Союзу в колишніх границях. Між іншим, доречно пам'ятати, що у свій час одержання незалежності православними церквами Фінляндії й Грузії, що ніколи не були в підпорядкуванні Російської Церкви, послужило тільки загальному добру й ніколи, з політичних міркувань, не було оскаржено РПЦ.
Історія Православ'я в СРСР і Росії після 1917 року замовчується й тотально спотворюється в інтересах Московської патріархії, посилено підтримуваної як нинішньою владою, так і політичною опозицією від Зюганова до Жириновського.

ЦЕРКВА В РОСІЇ: ТРОХИ ІСТОРІЇ
В 1721 році імператор Петро I скасував соборність Церкви, створивши підлеглий собі „Правитєльствующий Синод”. Цей незвичайний для Церкви орган складався з кількох людей і був наділений владою більшою, ніж Патріарх і Помісний Собор разом узяті. Це було явне попрання канонічних підвалин Церкви! При цьому всі архієреї письмово погодилися з підготовленим указом Імператора. Показово, зокрема, що духівництво зобов'язувалося доносити в поліцію про політичну нелояльність віруючих, навіть якщо це впізнано на сповіді. Архієреї ж приносили присягу на вірність Імператорові як „прєдсєдатєлю й крайньому судії Правітєльствующего Синоду”. Члени Синоду були повністю прирівняні до членів Сенату, одержали такі ж регалії, привілеї, величезні жалування, кріпаків, золочені карети, спецмедобслуговування. Імператор дав їм величезні латифундії, на яких їхнє райське існування - незважаючи на обов'язковий для архієреїв чернечий постриг - забезпечувалося працею тисяч селян.
Насильницьке припинення в ХУШ-Х1Х століттях соборності Церкви, у першу чергу - виборності по принципах авторитету й заслуг священиків і єпископів саме віруючими, перетворення єпископів у призначуваних урядових сановних чиновників і рабовласників, а священиків - у доглядачів за рабами, - все це привело до катастрофи 1917 року. Церква втрачала авторитет у народі, зростало провалля між віруючими й священиком, між рядовим духівництвом і єпископатом. Усякий, хто був в опозиції до уряду, виявлявся й поза одержавленою, обюрокраченою Церквою. Так що в результаті більшість населення виявилося за огорожею церкви. Як писав в XIX столітті Іван Аксаков: „..церква перетворилася в нас у подобу німецької канцелярії, що приклала... з неминучою неправдою порядок німецького канцеляризму до порятунку стада Христового”.

ВІДНОВЛЕННЯ СОБОРНОСТІ
Тільки в серпні 1917р., уперше після 1690 року, відкрився Помісний Собор Православної Російської Церкви. В умовах падіння православної монархії було відновлене патріаршество, але не в єдинодержавній, а в соборній формі, тому що всі найважливіші питання церковного життя знову стали вирішуватися волевиявленням віруючого народу. Подібним чином уже були вибрані народом правлячі архієреї Петрограда й Москви. В 1918 році Собором були прийняті устави єпархії й приходу. Кандидатури настоятеля й архієрея висувалися народом, найчастіше на альтернативній основі. Перехід єпископа на іншу кафедру, а священика в інший храм розглядалося як особливе виключення із правил. Патріарха покладено визначати по-апостольські – жеребом із трьох кандидатур. Святий патріарх Тихон, що мав меншу кількість голосів із проголосованих таємним голосуванням трьох кандидатів, що опинився на чолі списку, став з волі Бога шляхом жеребкування Патріархом всєя Росії.
На тому ж Помісному Соборі повинні були розглядатися питання про канонічну й богослужбову реформу (Мінея - богослужбова книга - була вже перекладена на російську мову), але восени 1918 року робота Собору була перервана більшовиками.
Верховна влада в церкві була обмежена на користь соборного початку. У Синоду залишилися лише координуючі функції. Уперше виконавча влада здійснювалася знову створеною Вищою Церковною Радою, що складається з єпископів, священиків і мирян на рівній основі під головуванням Патріарха.
У серпні 1918 року Помісний Собор визначив, що духівництву неприпустимо займатися політикою від імені Церкви. Але як громадяни держави й архієреї, і священики, і миряни мали право брати участь у політичній діяльності індивідуально. Було канонічно заборонено ущемляти кого-небудь у Церкві через різницю в політичних поглядах.
Собор прокляв богоборчу владу й заборонив віруючим з нею співробітничати.

МИТРОПОЛИТ ПЕТРО (ПОЛЯНСКИЙ) - ПАТРІАРШИЙ МІСЦЕБЛЮСТИТЕЛЬ
Помісний Собор ухвалив, що у випадку смерті патріарха призначається місцеблюститель патріаршого престолу, однієї із завдань якого є координація дій Церкви по скликанню канонічно вільного Помісного Собору для обрання нового Патріарха. Тихону Помісний Собор довірив формування таємного списку кандидатів на посаду місцеблюстителя. У жовтні 1920 року Священний Синод на чолі з Тихоном деталізував цей порядок.
Після смерті патріарха Тихона в 1925 році місцеблюстителем патріаршого престолу став митрополит Петро (Полянський), що входив у число чотирьох єпископів, названих у заповіті патріарха як канонічно повноважних кандидатів. Сану місцеблюстителя патріаршого престолу з митрополита Петра ніхто не знімав, а арешти святителя безбожною владою перешкодою до носіння духовного звання не є. Митрополит Петро (Полянський) прийняв мученицьку смерть в 1938 році в сталінських таборах саме як законний місцеблюститель патріаршого престолу.

ЯВИЩЕ ЦЕРКОВНОГО САМОЗВАНЦЯ
В умовах дивовижних гонінь і репресій з боку ГПУ митрополит Сергій (Страгородський) у 1927 році скористався арештом місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Петра й оголосив сам себе, всупереч канонам і уставу Церкви, „заступником патріаршого місцеблюстителя”, хоча в списку кандидатів на посаду законного місцеблюстителя він не значився. Самозванець створив при собі антиканонічний „тимчасовий синод”, що до подиву швидко був визнаний Радянською владою й зареєстрований головним гонителем віруючих - ГПУ. Сам же митрополит Сергій відомий тим, що входив до складу Синоду, призначеного Григорієм Распутіним. У 1922 році Сергій підтримав розкол, що оголосив про скидання арештованого Патріарха Тихона.
Будучи досвідченим розкольником, митрополит Сергій (Страгородський) привласнив за допомогою ГПУ адміністративну владу над Церквою, що фактично скасовує відроджену недавно соборність. Так митрополит Сергій зайнявся забороною в служінні й навіть відлученні інших єпископів, у тому числі тільки за те, що ті відмовлялися присягнути у вірності Й.Сталіну. Канонічне право забороняти й відлучати архієреїв має винятково Архієрейський або Помісний собори. Тим самим митрополит Сергій зі своїм так званим „тимчасовим синодом” привласнив собі владу більшу, ніж патріарх і Помісний собор разом узяті, не маючи на те, природно, подібних повноважень від церковної спільноти. Всі його повноваження виникали лише із власного самозванства й з постанови про реєстрації його „синоду” каральним органом богоборчого режиму - ЧК-ГПУ. Тим самим канонічна наступність офіційної верховної влади в Православній Російській Церкві у 1927 році була перервана.
За Статутом 1917-1918 р., вище церковне керування, у випадку неможливості його канонічного продовження, скасовувалося взагалі, а єпископи повинні були направити всі зусилля на збереження пастви й громад у своїх регіонах, поки не представиться можливість провести законний Помісний собор і визначити волю Бога відносно особи Патріарха. Але митрополит Сергій потоптав і Устав Російської Церкви, і правила Всесвітніх соборів у частині доставляння єпископів.
І таким чином, відповідно до норм Східної Церкви, всі акти митрополита Сергія і його синоду, починаючи із проголошення Сергієм себе „заступником патріаршого місцеблюстителя”, є глибоко антиканонічними, тобто церковним злочином. За учинений їм розкол, за правилами священних соборів, митрополит Сергій підлягає зняттю з нього сану й відлученню від Церкви.

„НОВЫЙ ЗАВІТ” ІУДИ З ДИЯВОЛОМ
В 1927 році новий Іуда - митрополит Сергій опублікував свою знамениту Декларацію, де радості соціалістичної держави оголосив радостями Церкви. „ваші радості - наші радості”, - писав він комуністичним правителям. Оскільки Сталін, у якості однієї з „радостей” країни рад, назвав другу п'ятирічку „безбожною”, так що до 1937 року слово „бог” повинне було зникнути з радянської нової мови, то зрозуміло, якими „радостями” стала жити сергіанська ієрархія. У Декларації є „благовєстіє” про її апостасії (віровідступництво) - духовної солідарності з гонителями Церкви, „унії” православ'я з антихристом.
Після опублікування цієї Декларації офіційний і остаточний розкол у Церкві став неминучий. Понад 60 архієреїв, що не розділяли „радості” безбожників і тому перебували в Соловецьких таборах, Декларацію не визнали. Не визнали її й авторитетніші митрополити, що мали канонічні повноваження від Помісного Собору на керівництво центральним апаратом церкви під час відсутності Патріарха, а також і ті, що виявилися внаслідок громадянської війни у вигнанні. Канонічно законні архіпастирі благословили віруючих на непокору самозванцеві й на відхід у катакомби.
У 1930 році митрополит Сергій заявив іноземним журналістам, що в Росії Церква не переслідується. І це в тому році, коли був закритий останній монастир, а число новомучеників стало вимірятися десятками й сотнями тисяч!
У 1934 році новий Іуда став йменувати себе місцеблюстителем при живому й законному місцеблюстителю митрополиті Петрові, що страждав за Христа в ув’язненні.
Диявол, як батько всякої неправди, аж ніяк не щадив і відступників, що примкнули до колишнього митрополита: до 1939 року в СРСР легально діяло всього лише біля ста православних приходів і тільки чотири підлеглі митрополитові Сергію архієрея. Слідом за сповідниками віри й чесними священнослужителями були репресовані й багато віровідступників, колабораціоністів й церковних стукачів. На волі „про запас” залишили лише жменьку самих ревних і відданих Сталіну сергіан.

З III ІНТЕРНАЦІОНАЛУ - В III РИМ
У 1943 році вигнаний тіфліський семінарист Й.Сталін вирішив використати в політичних цілях десятки мільйонів росіян за рубежем, а заодно й спробувати згуртувати країни пост-візантійського простору (Східна Європа й Балкани) під крилом Москви як Третього Рима, розігравши етно-конфесійну карту.
Сталін викликав у Кремль трьох збережених активістів сергіанського угруповання: митрополитів Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколи (Ярушевича), виділив урядовий літак і велів зібрати по концтаборах тих, що лишилися в живих лояльних єпископів для обрання нового „патріарха”. Терміново провели кілька сумнівних хіротоній, і в підсумку 19 чоловік оголосили себе як би православним собором, на якому, потоптавши всі основні канони всесвітнього й російського Православ'я, проголосили Сергія Страгородського „патріархом всєя Русі”.
Новостворену релігійну організацію - Московську патріархію Сталін і Берія назвали також по-новому: „русская Православная Церква” замість традиційного „российская”, підкресливши її шовіністичний характер і позначивши її роль у боротьбі з так званим „космополітизмом”.
У лютому 1945 року Сталін вирішив додати знову створеній релігійній організації, кишеньковій „червоній секті” всесоюзний масштаб і міжнародний авторитет і за казенний рахунок організував у Москві так званий „помісний собор РПЦ”. До ніким не скасованого канонічного уставу Російського Православ'я порядок скликання й проведення зазначеного „собору” не мав ніякого відношення: організатори потоптали й вимоги уставу, що діяв, і канони Всесвітніх соборів. Прибулих на так званий „собор” іноземних гостей, насамперед - представників східних православних Церков, Сталін підкупив щедрими подарунками: священними одяганнями й прикрасами із золота й дорогоцінних каменів, вилученими з музеїв, а раніше награбованими більшовиками в історичній Православній Російській Церкві, доларовими „мздовоздаяніями”.
Красномовним підтвердженням цьому може служити, наприклад, лист патріарха Алексія I голові Ради по справах РПЦ генерал-лейтенантові Г. Карлову від 20.11.1947 року: „наряду з ідейним тяжінням до Москви, Антіохійский Патріархат має надію, що Російська церква, і особливо Російський Уряд - відновить давню традицію систематичної матеріальної допомоги бідній Антіохійскій церкві - на школи, на церкві, на окремих особливо незаможних ієрархів і т.д. Саме держава, а не церква в дореволюційний час широко субсидіювала Антіохійську церкву, виходячи з державних міркувань про необхідність підтримувати православ'я на Сході.... Митрополит Ілля викликався бути нашим офіціозним (не офіційним) посередником між нами й патріархами-греками; і отут, на його думку, що вирішальним фактором є ступінь нашої можливості сунути їм гроші...”
Під впливом дорогоцінних подарунків, з'їденої ікри й випитих кавказьких вин і коньяків, що здалися членам „собору” манною небесною серед голоду й розрухи 1945 р., було прийнято „тимчасове положення про керування РПЦ”, яке повністю суперечило канонам Православної Церкви. Це положення перетворило Московську патріархію в якусь подобу тоталітарної секти, де три чоловіки на чолі з так званим „патріархом Московським і всєя Русі” одержали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти церквою ще більше диктаторське, ніж петровський синод. Але якщо імператори до 1917 року вважалися все-таки православними християнами, то тепер офіційні структури Церкви абсолютно підкорилися волі вождів богоборчого режиму. Такого падіння церковна історія за 2000 років християнства ще не знала!
„патриархом всея Русі” на „соборі” 1945 року неканонічним відкритим голосуванням був вибраний митрополит Алексій (Симанський), найближчий сподвижник Сергія (Страгородського), що дискредитував себе активним пособництвом ГПУ й участю в розколі у 1922-1923 роках. За вірне й тривале служіння радянському уряду й органам держбезпеки Алексій Симанський постійно одержував свої тридцять срібняків: урядові ЗІСи, дачу, відпочинок у Криму, круїзи на комфортабельних пароплавах, спецвагон для залізничного пересування, продовольче й медичне спецобслуговування. До самого розпаду СРСР Московська патріархія забезпечувалася делікатесами й алкоголем із кремлівської бази. Всі керівники сталінсько-брежневської церковної ієрархії нагороджувалися за заслуги в справі будівництва комунізму орденами, медалями й почесними грамотами, у тому числі й від КДБ СРСР. Патріарх Алексій I став рекордсменом серед радянських архієреїв по орденах: 4 ордени Трудового Червоного Прапора!
Як показало розкриття архівів КДБ (див. додаток), „червона” Патріархія під прикриттям богослужебно-релігійної діяльності фактично була підрозділом МГБ. І от чому, після того як пуповина, що зв'язувала Московську патріархію з її материнською організацією - 4 відділом 5 управління КДБ - в 1991 році була порвана, РПЦ виявилася нездатна до самостійного церковного служіння.
В 1947-48 роках сталінська православна церква сподівалася на проведення Всеправославного Собору, на якому за допомогою незримо присутнього МГБ Московський патріарх був би просунутий з нинішнього п'ятого місця в ієрархії патріархів на перше, тобто став би Всесвітнім. Тоді Москва знову була б проголошена Третім Римом, а Йосип Сталін - новим Костянтином Великим. Однак Бог не допустив такого блюзнірства над християнством.

ВЕЛИКИЙ ВОЖДЬ І ВЧИТЕЛЬ ВСІХ ЧАСІВ І НАРОДІВ - РІДНИЙ БАТЬКО МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ
Але й у статусі більшовицького вождя сталінська Патріархія прославляла свого хресного батька паче всіх святих. От як описують враження від зустрічі з Й. Сталіним 10 квітня 1945 року патріарх Алексій I і митрополит Микола: „Повні щастя бачити віч-на-віч того, одне ім'я якого з любов'ю вимовляється не тільки у всіх куточках нашої країни, але й у всіх волелюбних і миролюбних країнах, ми висловлювали Йосипові Віссаріоновичу нашу подяку... Бесіда була зовсім невимушеною бесідою батька з дітьми”. – Батька з дітьми! Що може бути красномовнішим від цього нещадного самовикриття патріархії?
У 1947 році з нагоди святкування 800-річчя Москви патріарх Алексій I заявляє, що ведена їм релігійна організація здійснює „ретельну всецерковну, всеросійську молитву про державу, перемогу, світ, здоров'ї й порятунок... всіх доблесних керівників нашої країни на чолі з нашим Великим мудрим Вождем, що твердо веде нашу Батьківщину по священному шляху моці, величі й слави”.
Смерть засновника РПЦ Генералісимуса Й.Сталіна у 1953 році стала важким ударом для його духовних чад - патріарха Алексія (Симанського) і його підручних, увергнула їх у тяжку скорботу. Поминати своє божество як „раба божого Йосипа” (стандартне формулювання церковного поминовіння) здалося з „богословської” точки зору принизливим. Тому на заупокійній службі поминали покійного вождя як „генералісимуса Йосипа”. У слові перед панахидою патріарх Алексій I благовєствовал: „великого Вождя нашого народу Йосипа Віссаріоновича Сталіна не стало. Зникла сила велика, суспільна: сила, у якій народ наш відчував власну силу, якою він керувався у своїх творчих працях і підприємствах, якою він утішався протягом багатьох років. Не було області, куди б не проникав глибокий погляд великого Вождя... Жодне питання, з яким би ми до нього не звернулися, не було ним відкинуть; він задовольняв всі наші прохання. Пам'ять про нього для нас незабутня...”
Навіть у хрущовські часи, коли КПРС на XX і XXII з'їздах „покаялась” в „культі особи”, радянські ієрархи залишилися вірні незабутній пам'яті свого Батька - „великого Вождя”. „служителі культу” залишаються віддані „культу” свого духовного Батька-Засновника й донині. Від імені Московської патріархії жодного разу не пролунало ні слова покаяння за ці ганебні сторінки минулого.

ХРУЩОВ - НОВИЙ „ЮЛІАН-ВІДТСТУПНИК”
Прийшовши до влади, перший перебудівник Н.Хрущов вирішив поставити православних служителів культу Сталіна на місце. Щоб відомстити за шанування Сталіна він запропонував їм самим почати нове масове закриття приходів, духовних семінарій і монастирів. Орденоносні радянські владики стали самі спішно доводити непотрібність релігії соціалістичному суспільству й поспішно закривати приходи. Архієреї, що досягли найбільших успіхів в цьому, вдостоювалися нагород і підвищення по службі. З 1958 по 1964 рік кількість приходів скоротилося більше ніж в 2 рази! Ставши проти цього, архієпископ Калузький Гермоген (Голубєв) був беззаконно позбавлений кафедри й заточений у монастир на тюремних умовах.
Злилася із КДБ сергіанська ієрархія була в принципі нездатна піклуватися про інтереси віруючих. У 1961 році руками патріарха Алексія I і майбутнього патріарха Пімена все духівництво було повністю відсторонене від впливу на господарсько-адміністративне життя Церкви, так що парафіяльні священики стали найманими робітниками в сформованих радянськими виконкомами „двадцяток” засновників приходів, якими насправді були не віруючі, а найчастіше ветерани КПРС і КДБ. У результаті на вимогу влади так звана „двадцятка” могла в будь-який момент закрити храм або розірвати договір з політично нелояльним священиком і зробити його по суті безробітним. У 60-і роки втрачали місця пастирського служіння навіть за те, що видавали характеристики молодим віруючої для поступлення в дозволену Духовну семінарію. А архієпископ Пімен (Ізвеков), що був одним з головних провідників впровадження в Церкві цього безбожного порядку у 1961 році, одержав у нагороду від соціалістичної Батьківщини звання митрополита, орден Трудового Червоного Прапора й другу по значимості кафедру - Ленінградську, а пізніше був просунутий у патріархи.

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ Й КДБ
При Н.Хрущові процес вербування священнослужителів поширився й на нижчі поверхи церковної структури. Через вербувальне сито спецслужб пропускався не тільки епископат, але й значна частина рядового духівництва, а також мирян, що служать у церкві, - члени двадцяток, алтарники, півчі, сторожа, прибиральниці.
Ще у 1922 році в органах ЧК була підготовлена секретна інструкція про те, як методом батога й пряника вербувати православних священнослужителів, щоб вони стали „вічними рабами ЧК”:
„Доклад помічника уповноваженого секретного відділу ВЧК про агентурну й інформаційну роботу серед духівництва за 1921 рік.
1. Користуватися у своїх цілях духівництвом, що займає особливо важливе службове в церковному житті положення, архієреями, митрополитами, і т.п., змушуючи їх під страхом суворої відповідальності видавати по духівництву ті або інші розпорядження, що можуть бути нам корисними, наприклад: припинення забороненої агітації із приводу декретів, закриття монастирів і т.п.
2. З'ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв щоб обігравати на межі честолюбства різного роду варіанти, заохочуючи їх бажання і задуми.
3. Вербувати інформаторів по духівництву пропонується після деякого знайомства з духовним світом і з'ясуванням докладних рис характеру по кожному служителю культу окремо. Матеріали можуть бути добуті різними шляхами, а головним чином, через вилучення переписки при обшуках і через особисте знайомство з духовним середовищем.
Матеріальне зацікавлення того або іншого інформатора серед духівництва необхідно, при тому ж субсидії грошові й натурою без сумніву їх будуть зв'язувати більше з нами й в іншім відношенні, а саме в тім, що він буде вічний раб ЧК, що боїться розконспірувати свою діяльність.
Правда, спосіб досить ненадійний і здатний бути корисним тільки в тому випадку, коли об'єкт для вербування слабохарактерний і безвладний”.
У п'ятидесятих - шістдесятих роках ця установка чекістів стала реалізовуватися в повному обсязі. І не дивно - адже вся ієрархія зверху була створена руками володарів ЧК. Особливу силу цей процес отримав після вступу РПЦ у Всесвітню Раду Церков, Християнську Мирну Конференцію й інші міжнародні організації. Вербування священнослужителів РПЦ набуло такого розмаху, що вже було важко розрізнити, де вони вирішували релігійні, де чекістські, а де партійні проблеми.
В 1983 році було опубліковано відкрите Послання Патріарха Пимона Президентові США Р.Рейганові з осудом політики США й захистом політики СРСР. В архівах КДБ утримується інформація про те, як насправді готувалося послання: „через агентів „островского” і „кузнецова” був підготовлено відкритий лист патріарха Пимона Президентові США Рейганові. Лист опублікований у газеті „нью-Йорк таймс”, передруковано в „известиях” і спрямоване друзям для публікації в їхніх газетах”.
Цілі й завдання сановних агентів не обмежувалися простим стукачеством і лжесвідченням. Так наприклад, у жовтні 1969 року делегації Московської патріархії на засіданні Християнської Мирної Конференції було дане завдання „скомпрометувати на пості Генерального секретаря ХМК Ондру (громадянина ЧССР, під час подій 1968 року в цій країні виступив з антирадянськими заявами), і домогтися відходу його з цієї посади”. Завдання було виконано.
Бували доручення й політико-стратегічного характеру: „в рамках спільного плану зі Службою „А” ПГУ КДБ СРСР по наданню вигідного Радянському Союзу впливу на клерикальні кола Заходу через провідні агенти органів КДБ по релігійних каналах здійснювався комплекс акцій по впливу на суспільно-політичну кризу західноєвропейських країн” (1981 рік). Однак настільки складна місія виявилася для Московської патріархії „важким хрестом” - „комплекс акцій”, проведений провідними агентами в рясах, привів до протилежного результату - у безвихідній кризі виявилися не західноєвропейські країни, а сам Радянський Союз.
У той же час самі органи КДБ СРСР зворушливо піклувалися про пріоритет інтересів своєї хресної дочки - Московської патріархії: „для навчання в теологічних навчальних закладах СРСР, СФРЮ, ЧССР, НРБ і ПНР спрямовані агенти... Перед ними поставлене завдання по доведенню до духівництва церков цих країн інформації про гегемоністські устремління Константинопольського патріарха на шкоду інтересам православних церков, установленню контактів з духівництвом і виявленню устремлінь супротивника” (грудень 1988 року!).
Показово, що й сьогодні в церковного керма стоять ті ж кормчі, як і раніше ті ж кадри - „рішають все”. І у квітні 1995 року патріарх Алексій II в інтерв'ю радіостанції „радонеж” продовжує засуджувати „гегемоністські устремління Константинопольського патріарха”!

„МИТРОПОЛИТБЮРО” - ГОЛОВНИЙ ШТАБ БОРОТЬБИ З РЕЛІГІЄЮ В СРСР
Священиків, що не бажали співробітничати з таємною поліцією, але й не займалися політикою взагалі, репресували тільки за те, що вони хотіли сумлінно виконувати свої пастирські обов'язки. Найбільш показовий тут приклад отця Олександра Меня, багато років гнобленого своїм церковним начальством. І подібних прикладів чимало. Коли священиків і мирян карали за „надмірну” релігійну активність, Московська патріархія не тільки не клопотала за них перед рідною їй владою, але й відмежовувалася від них, письмово спростовувала факти переслідувань за віру, чим ще більше розв'язувала руки каральним органам для придушення релігії. Досить знаменна характеристика архієреїв РПЦ, дана Радою у справах релігій при Раді міністрів СРСР як звіт перед ЦК КПРС у 1978 році:
Найбільш позитивними для комуністів є ті „архієреї, які й на словах і на ділі підтверджують не тільки лояльність, але й патріотичність до соціалістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена в піднесенні ролі релігії й церкви в суспільстві й, розуміючи це, не проявляють особливої активності в розширенні впливу православ'я серед населення. До них можна віднести: патріарха Пімена, митрополита Талліннського Алексія (нинішнього патріарха „всєя Русі”) митрополита Тульського Ювеналія (нині митрополита Крутицького й Коломенського), архієпископа Харківського Никодима...” Не дивно, що саме Алексій перемінив Пимона на пості патріарха „всея Русі”.
У тім же 1974 року Алексій Рідігер, що керував також і навчальним комітетом РПЦ, по власному почину одержав добро Ради у справах релігії на введення нових „богословських” дисциплін у підвідомчі йому духовних семінаріях:
а) „виховання пастви в дусі любові до Батьківщини, радянського патріотизму, чесного, сумлінного відношення до праці на благо Вітчизни - завдання православного пастиря”;
б)„що таке радянська Батьківщина, радянський громадянин”.
Ще більше вражають одні тільки назви прочитаних у духовних семінаріях по духовному почину, Алексія Рідігера, нинішнього патріарха, лекцій:
- „В.І.Ленін і культурна революція”;
- „комуністична мораль про відношення до праці й соціалістичної власності”;
- „виховання нової людини - найважливіше завдання комуністичного будівництва”.
Рада у справах релігій при Радміні СРСР у 1975 р. щиро „радіє” тому, що завдяки проробленій нинішнім патріархом Алексієм роботі з'явилася „можливість впливати на майбутніх служителів культу в необхідному для нас напрямку, розширити його теоретичні й практичні пізнання в матеріалістичному дусі. А це буде підривати релігійно-містичні ідеали майбутнього пастиря: може привести ... до розуміння власної марності як служителя культу”. - За такі праці одного ордена Трудового Червоного Прапора явно недостатньо! Отут і до Знака Почесного Чекіста або почесної грамоти КДБ недалеко (отриманої в 1988 р. видатним ієрархом по агентурній кличці „дроздов” за особливо активну оперативно-розшукову діяльність).
Не дуже відстав від старшого товариша нинішній керівник Української Православної Церкви в складі сталінської Московської патріархії митрополит Володимир (Сабодан). На прийомі в Раді у справах релігій при Радміні СРСР 23 грудня 1974 року Володимир Сабодан, що був тоді ректором Московської Духовної академії й семінарії, підлеглим Рідігера, заявив: „ви знаєте, що в середовищі наших учнів ще чимало юнаків з негативними поглядами на земне життя, вихованих фанатичними бабусями й батьками. Ці погляди необхідно переломити. Нас турбує, що в середовищі заочників сьогоднішніх священнослужителів ще досить багато людей з відсталими й навіть ворожими поглядами, які вони вміло ховають і розкривають лише в нашому колі”.
Ті пастирі, які всупереч начальству не прийшли „до розуміння власної марності” і насмілювалися розкривати не матеріалістичну, а релігійну віру, „переламувались” патріархом і митрополитами тим, що відправлялися на віддалені сільські приходи, а то й насильно за штат без права служити й проповідувати. Ті ж, хто мав сміливість відкривати віру в Бога в широкому колі, ставали об'єктами діяльності каральних органів, викликалися на „проработку”, допити, відправлялися у в'язниці й табори; залякувалися навіть їхні родичі.

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ СЬОГОДНІ
Після того, як у 1988р. генсек КПРС М.Горбачов наказав членам Митрополітбюро зайнятися „духовним відродженням” рядового складу соцтабору, ідеологам у митрах довелося терміново „перебудовуватися”.
У 1990 році на Помісному соборі РПЦ таємним голосуванням патріархом „всєя Русі” був вибраний Олексій Михайлович Рідігер, причому знову було порушено канонічний порядок, установлений на Помісному соборі 1917-1918 років. Члени собору 1990 року побоялися довірити Богу доленосну для Росії справу. Тому єпископат сам собі вибирав начальника із двох борців з „відсталими й ворожими поглядами” (тобто з релігією): митрополитами Алексієм (Рідігером) і Володимиром (Сабоданом), що виховали не одне покоління радянських пастирів у дусі ленінської моралі й соціалістичного відношення до власності. Митрополит Алексій, що має більше орденів, почесних знаків і грамот, здобув закономірну перемогу.
Уже в жовтні 1990 року були прийняті союзний і російський закони про свободу віросповідань, що надали церкві право юридичної особи й необмежену волю як релігійно-просвітницької, так і видавничої та господарчої-виробничої діяльності.
Як скористалася Московська патріархія цією свободою? Проблема офіційної соціальної доктрини й проповіді церкви в суспільстві (місіонерська діяльність) зацікавила Московську патріархію тільки через чотири роки (!) після отримання законодавчих прав. Замість цього мала місце лише турбота про одержання всіляких матеріальних пільг, а також масове відкриття зруйнованих храмів і монастирів, навіть якщо в них практично немає віруючих і немає засобів для реставрації - аби тільки вони не дісталися щирим правонаступникам Православної Російської Церкви - церкви катакомбної, з фанатичною завзятістю гнаної КДБ, і церкви синодальної Закордонної - „білої церкви”.
За чотири з половиною року повної, навіть безконтрольної свободи Московська патріархія всі зусилля зосередила на поліпшенні умов життя адміністративної верхівки церковного керівництва, а також займалася масованим лобіюванням усіляких пільг для різних комерційних і напівкомерційних структур, що діляться частиною „тіньового” прибутку із церковними апаратниками. Московська патріархія, синодальні відділи, члени Синоду виступають співзасновниками, членами правлінь або акціонерами сумнівних банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти тощо. Податкові пільги для релігійних об'єднань, а також і пролобійовані частки пільг, спецліцензії на експорт нафти й іншої сировини - це і є частка Московської патріархії в тіньовому бізнесі. Однак прибуток, одержуваний за рахунок цієї частки, безвісти зникає, коли мова заходить про фінансування духовного відродження, освіти, добродійності, соціального служіння, телепередач. На це грошей у Патріархії немає. Зате в архієреїв, як манна з небес, з'являються розкішні іномарки. Митрополит Смоленський Кирило, шеф Відділу зовнішніх церковних зносин, що був до розпаду СРСР одним з головних опорних баз КДБ СРСР у Церкві, в одному з документальних фільмів призиває „допомагати бідним”, сидячи за кермом новенького джипу.
Патріарх Алексій-II має 2 броньованих урядових ЗІЛла, президентську охорону, кремлівський спецзв'язок. Навіть по краях його патріаршої кафедри в храмі вартують тепер „двоє у цивільному” без видимих ознак релігійності. Такого немає в жодного грецького патріарха, ні навіть у Папи Римського!
Як помітив один письменник, образ Московської патріархії представляється йому так: серед сіл, що гинуть, жебракування населення й сільського бездоріжжя їде урядовий „членовоз”, з якого в білому куколі визирає глава Московської патріархії й чекає всенародного йому поклоніння.

ГОНІННЯ НА ДІЙСНУ ВІРУ В БОГА ТРИВАЮТЬ
Все нове, що намагається пробитися через бетонну плиту сталінсько-брєжнєвської ієрархії, піддається гонінням. Зуміли священики Олександр Борисов і Георгій Кочетков навернути до Бога по кілька тисяч чоловік, причому, в основному молоді, і от Указом патріарха отець Георгій переводиться до маленького храму, де його громада фізично не зможе розміститися. При цьому патріархія всіляко потурає різним екстремістам, антисемітам, людям схильним до заперечення волі вибору й насильству в п