Церковне рейдерство продовжується.
Катерининська церква в Чернігові, церкви на Полтавщині, напади на робітників Києво-Печерській лаври, скандальна побудова на території Десятинної церкви в Києві, облога церкви в Житомирі, у Переяслав-Хмельницькому блоковано Михайлівську церкву. На території Білоцерківського краєзнавчого музею вночі (!) поставили хреста. А вдень, незважаючи на протести музейників, проводили молебень. І нахабна відповідь на законні обурення: «Ця територія все одно буде наша».
В Білій Церкві конфлікт загасили Святого отця направили до монастиря богу молитися. Хрест прибрали.
А в Чернігові протистояння двох конфесій переросло в кримінал. Після остаточного судового рішення на користь Київського Патріархату директора музею разом із дружиною вночі було поранено… під час пограбування квартири.
Квартира, до речі, знаходиться не на першому поверсі.
Випадковість?
„Почуваючи свою безкарність Московський Патріархат в Україні все більш відкрито ігнорує закони нашої держави. Якщо держава терміново не вживе заходів для угамування гарячих голів у Московському Патріархаті – в Україні може з новою силою розгорітися міжконфесійне протистояння.” – відзначили у прес-службі Київського Патріархату.
В Московському Патріархаті нам відповіли: «Є закон. Нам церкви не віддають. Можливо у когось нерви і здали…».
Іде війна за приміщення. І ніхто не замислюється: а чи доцільно передавати церкви на постійне користування?
В другому числі журналу «Патріярхат» за 2007 рік надрукована цікава стаття «Церкви горять» під редакцією Петра Дідула.

http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;365;399/

«За 10 місяців 2006 року в Україні згоріло 29 дерев’яних церков. Для порівняння, за часів Радянського Союзу під ніж атеїстичного режиму в середньому за рік потрапляла 21 церква. Лише 2005 року вдалося зменшити це число. Того постпомаранчевого року згоріло лише 19 церков ( 2000 р. — 21, 2001 р. — 23, 2002 р. — 28, 2003 р. — 22, 2004 р. — 22)….
Тільки дві церкви згоріло через об’єктивне (природне) стихійне лихо — розряд блискавки під час бурі. Всі інші причини пожеж мали у своїй основі т.зв. людський фактор.
В абсолютній більшости випадків офіційною причиною займання називають «коротке замикання в електромережі». Хоча церкви найчастіше спалахують тоді, коли в них не відбувається жодних відправ, іншими словами, тоді, коли навантаження на електромережу мінімальне (принаймні таким би мало бути). Часте фігурування в документації саме цієї версії є наслідком бажання правоохоронних органів якомога швидше завершити справу без грифу « не розкрита». Адже всім зрозуміло, що шанс відшукати зловмисника, маючи перед собою за доказ велике попелище, зведений до мінімуму.
Які ж можуть бути причини систематичного спалювання Церков?
Їх можна привести декілька:
1. Пограбування церкви і спалення її з метою замести сліди злочину.
2. Підпал як помста у напружених міжконфесійних взаєминах між місцевими жителями.
3. Стара дерев’яна церква стає непотрібна громаді, а ще більше священикові. Будівлі позбуваються просто як зайвого клопоту.
Таким чином, оскільки в кожному окремому випадку достовірною може бути лише котрась із названих вище версій, навряд чи можна говорити про якесь узагальнення. Дефінітивні висновки покликані робити у цій справі СБУ та правоохоронні органи (які, з усього видно, не здають собі з цього справи). За всі роки незалежної України за спалення сакральної споруди до відповідальності не було притягнуто жодної особи. Але все ж таки з великою впевненістю можна стверджувати, що якою б не була причина спалахування — чи то від сірника зловмисника, чи від свічки, яку забув загасити паламар, чи від вогню з дитячих забав, чи від замикання в електромережі — передумовою цьому слугує загальний фон культурної упосліджености, непотрібности, нефункціональности старожитньої дерев’яної сакральної архітектури та мистецтва.»
Ось такі сумні факти.
Крім того, «значною проблемою є проведення самовільних ремонтних робіт у церквах. Якщо люди неспроможні побудувати муровану церкву, вони стараються надати дерев’яній «пристойного» вигляду. Ремонтуючи ці пам’ятки архітектури, майстри не слухають порад фахівців, проводять ремонти за невибагливими смаками і уподобаннями та доступними невеличкими коштами. Дахи просто оббивають бляхою, мотивуючи це тим, що від цього церква стає гарнішою, бо її здалеку видно. Внаслідок такого «ремонту» всередині будівлі створюється своєрідний мікроклімат, який за 10-12 років остаточно руйнує споруду. Стіни обшивають картоном, диктою, деревостружковими плитами. Надзвичайно гарну бойківську церкву (1870 р.) у с. Нижній Турківського р-ну оббили пластмасовою вагонкою, дах вкрили зеленою полімерною плівкою. Інша проблема з малярством. Кожна церква зараз запрошує найдешевших малярів: вони перемазують стіни, нищать ікони. У с. Стара Сіль ікону святої Параскеви XV ст. замазали таким грубим шаром олійної фарби, що невідомо, чи її ще можна буде відновити. І таке відбувається майже в кожному селі. Втрати за останні роки колосальні, навіть не ведеться їх облік. Будуючи нові церкви, деякі громади розпродують унікальні старовинні іконостаси та ікони. Буває й таке, що старі ікони привселюдно спалюють самі парафіяни, бо вважають, що ікона не може бути в музеї…
Зараз спостерігаємо численні випадки відмови релігійних громад та священнослужителів підписувати охоронні договори з Відділом охорони культурної спадщини (ВОКС). Це пояснюють нерозумінням чи небажанням розглядати культові споруди як власність і надбання держави, а не власність окремих релігійних громад. У багатьох випадках відмову пояснюють відсутністю фінансової підтримки з боку держави на утримання та проведення ремонтно-реставраційних робіт. «Ви нам нічого не дали — не заважайте, ми самі все зробимо», — ось такі слова досить часто доводиться чути працівникам ВОКС.
Який же вихід пропонують самі священики.
«Абсолютна більшість пропозицій передбачувала тісну співпрацю Церкви і держави. Автономним зусиллям ані одної, ані другої, на думку доповідачів, справу направити не вдасться…
Добитись від уряду і держави закону, згідно з яким за втрату пам’яток сакрального мистецтва й архітектури судову відповідальність нестиме священик і громада даної парохі…, щоб єпархіяльний єпископ міг спеціяльним декретом зобов’язати парохіяльного священика до виконання відповідних заходів, пов’язаних із збереженням церкви з попередженням про те, що священик буде відкликаний від парохії, якщо щось станеться з церквою. Необхідно створити каталог найцінніших давніх ікон, які перебувають у парохіяльних храмах, вивчити можливість перенесення цих ікон у церковні музеї.
Якщо церква стоїть пусткою, вона може стати музеєм, у якому, наприклад, розповідатимуть про історію села… Необхідно розглянути можливість перенесення церков, які не мають користувачів, до Музею народної архітектури … Саме таким шляхом пішла влада Закарпатської області, яка вирішила взяти під охорону більш як півсотні стародавніх дерев’яних церков, що є в регіоні. Голова Закарпатської обласної державної адміністрації запропонував перенести дерев’яні храми, які занепадають, до Ужгорода та Мукачевого, щоб зберегти старовинні пам’ятки архітектури і зробити їх доступними для туристів.
Цікавий задум щодо збереження дерев’яних церков здійснили монахи Угорницького монастиря, що на Івано-Франківщині, які вирішили створити Музей дерев’яних церков. Місцеві священики запевняють, що вже через десять років тут постане Лавра старовинних храмів, звезених з усіх куточків України. В кожному з них правитиметься Служба Божа».
І для прикладу.
«На етнічно українських землях Пряшівщини (Словаччина) всі 27 дерев’яних церков внесені у реєстр національних пам’яток держави і відповідно відреставровані. Бляшане покриття, зроблене ще у минулому сторіччі, замінено ґонтою. Дві церкви внесені до реєстру світової спадщини ЮНЕСКО. Близько сотні таких церков є на сучасній території Польщі та Румунії. Стан збереження більшости з цих церков дуже добрий.
Україна, яка має 1900 пам’яток дерев’яної сакральної архітектури (дві третини з них — у Західній Україні), таким бережливим ставленням до своєї спадщини похвалитися не може.».
Прийшов час Президету передивитися закони. На застарілі закони накласти мораторій. Розібратися з конфесіями. Навести порядок із пам’ятками архітектури.
Але, здається, робити це ніколи.
Всі на вибори!
Наталка Іванченко, шеф-редактор журналу «Музеї України» www.museum-ukraine.org.ua