Національна ідея – це словесний вираз глибинного пошуку нашої сокровенної української істини. В чому суть її? Чого ми насправді прагнемо? Що хочемо знайти?
Майже сто літ тому В’ячеслав Липинський писав, що не відбулася жодна нація, яка не мала ідеї місійності. Його доволі часто критикували за це, закидаючи месіанізм, містицизм та намагання копіювати польський чи російський експансіонізм, які прикривалися ідеями месіанізму. Критикували безпідставно і недалекоглядно, бо ця морально кришталево-чиста людина ніколи таких ідей не сповідувала, але добре розуміла, що не маючи в серці ідеї святості України, ідеї України як втілення Божої волі, як становлення найвищої істини, ми ніколи справжньої Української держави не збудуємо.
Часто звучить гасло: Бог і Україна. Наче Бог окремо, а Україна окремо, після Бога. Насправді Україна Божа і в Бозі. Вона не може постати інакше, як в своїй Божій сутності. Це не мої думки, це тільки підсумок Шевченка і Міхновського, Франка і Липи, Липинського і Теліги. Можна назвати ще кілька сотень імен, але завжди становлення України відбувалося як протест проти зла цього світу, як утвердження правди, поваги і любові до людей. Там, де цього нема, нема і України.
Часто повагу і любов до людей намагаються підмінити псевдо толерантністю, суспільство переконують в тому, що воно має бути «терплячим» до іншого, до алкогольної реклами і споювання наших дітей, до хамства чиновника, до розгулу ігрових автоматів і пропаганди содомії, до… Насправді в такий спосіб нам забороняють мати свою думку і відстоювати її, нас десуб’єктизують і роблять з особистості копіювальну машину для відтворення чужої реальності. Толерантний Христос ніколи не проганяв біснуватих, хворих чи прокажених, але вигнав з храму торговців, а толерантність, яка не може відстояти свою правду, є скоріше боягузтвом, ніж толерантністю. Толерантність як євангельське: не судіте, не звинувачуйте, означає розуміння людської проблеми та віру в можливе її виправлення, а не відмову від власного розуміння істини.
Національна ідея – це розуміння сакральної істини України. Суть її в самореалізації суспільства на фізичному, економічному та духовному рівнях. Що відповідає гармонізації таких складових суспільного життя: суспільство (людина) – природа, людина-творчість, людина-суспільство-істина. Відсутність будь-якого з рівнів означає профанацію, формалізацію та врешті деградацію українського буття.
Суспільство-природа – це реалізація не лише нашого фізично-географічного простору, а також долання споживацького ставлення до світу, до природи. Через ідею приватизації землі ми можемо отримати не українського власника, що відстоюватиме свою батьківську землю, а чужоземця-латифундиста, який «легітимно» забере в нас наш природний ресурс і позбавить націю її фізичного простору не шляхом військового завоювання, а шляхом привласнення його економічно. Крім того, ми якось тотально забули, що природа – наше джерело буття і самі ставимося до неї як безвідповідальні споживачі, а не як вдячні діти.
Бог – творець і ми, створені за подобою Його, розкриваємо себе як його діти саме в творенні, а не в автоматичному виконанні чужої формальної чи фіктивної роботи. В господарстві України має панувати економіка творення матеріального ресурсу, державна підтримка ініціативи і сприяння творчим починанням. Головне навіть не в зовнішній підтримці, а в здатності людини до розкриття цього потенціалу, у вірі в можливість його реалізації, що має зробити саме суспільство, люди і українство.
Українська національна ідея – це суспільство, побудоване на Істині. Не на експансії, як творилися всі світові імперії, не на економічній залежності та страхові втрати матеріального ресурсу, як це часто здійснюється тепер, а на свідомій творчій взаємодії людей. Для того, щоб збудувати таке суспільство, нам треба здолати свій віковічний гріх розбрату, навчитися підтримувати один одного і надавати один одному безконечної впевненості в можливість особистісної творчої реалізації.
І останнє та найважливіше – необхідно мати людей, які захочуть шукати і творити сакральну Україну.
Що ми маємо на сьогодні в реальному нашому житті? Як на практиці втілюємо національну ідею? Не десь далеко на зросійщеному сході, а в нас в Івано-Франківську, останнім часом активізується ідея «метафізики» Потоцьких. Чому, мовляв, не має місто пам’ятника засновника міста, питають мене студенти, які щойно повернулися із Варшави. В.Єшкілєв у газеті «Репортер» (17.02.08), в промовистій рубриці «Метафізика Карпат» глорифікує Станіслава Потоцького як «жертовного агнця» на вівтарі протистояння двох аврамічних релігій – християнства та ісламу. Він увійшов до окультної легенди Заходу як постать не тільки героїчна, але й містична». Невже не розумієте, шановні Івано-Франківці, що чия містика, того й земля, що за такою логікою пам’ятник Катерині в Одесі – не лише закономірність, але необхідність, а на черзі Потьомкін в Херсоні, Єлизавета в Дніпропетровську, Сталін в Донецьку, Петро в Полтаві! Чому б ні? Чому б індіянам Америки не поставити величні пам’ятники англійськими колоністам як увіковічення містики Англійської королеви?
Я хочу спитати Вас і себе: а де містика короля Данила і Осьмомисла, що брав дань з гирла Дунаю? До сьогодні там на території Румунії є місто із зовсім не румунською назвою ЧернаВода, яке зовсім не спішить ставити знаки галицької містики. Де містика тих сотень тисяч козаків, що загинули в бою під Віднем? Чи кров Потоцького більш цінна від їхньої крові? Чи просто ми не вміємо пам’ятати власну містику?
Знаки, пам’ятники не ставляться просто так. Неподалік від нас, в Хотинській фортеці, збудованій королем Данилом, є червоно-біла стіна, до якої регулярно їздять екскурсії з Польщі дивитися на границю території королівства Польського. З Туреччини привозять дітей, щоб вони вклонилися місцю, де загинули їхні предки, йде мова про побудову мінарету, аякже, наша толерантність не лише дозволяє, але й сприяє. На території музею церква російського патріархату, де можна віддати славу «русскому оружию». А де я маю вклонитися Данилові і козакам Сагайдачного? Не те, щоб їх там зовсім не було, але так, незначним чином, в приймах, як завжди… а треба щоб там (і не тільки там) були їхні українські знаки, і не лише величні, але й містичні.
Один із таких знаків прислали нам донецькі аспіранти Олена Гладковська та Ольга Десятник, члени організації «Осмомисли», які в такий спосіб висловили своє бачення української національної ідеї, видається, дуже доречне…

Кандидат філософських наук, доцент, голова молодіжної організації «Осмомисли» Дичковська Галина, Івано-Франківськ.