Павло Скоропадський – визначний державний та військовий діяч
Павло Петрович Скоропадський, майбутній гетьман Української держави, народився 3 травня 1873 року у Вісбадені (тут, на мінеральних водах Німеччини, відпочивала його мати, Марія Андріївна Скоропадська).
Дитячі роки П.Скоропадський провів на Чернігівщині в Тростянці, в родовому маєтку Скоропадських. Пізніше Павло Петрович згадував: “Перші українські враження мені навіяні в будинку мого діда”. В оселі багато співали українських співень. На стінах висіли портрети гетьманів, полковників, старшин. Серед них і портрет гетьмана України Івана Мазепи, до якого ставились з симпатіями. В родині шанували українські звичаї і традиції. Відтак, любов і шана до свого рідного, українського, національного перейшли й до хлопця, визначили його життєвий шлях.
З дитячих років Павла Скоропадського приваблювала військова кар’єра та й сімейні традиції співпали з його мріями. І він влаштовується на навчання в Пажеський корпус в Петербург. До речі, цей військово-учбовий заклад був доступний лише для дітей вищих кіл аристократії. У 1893 р. Скоропадський успішно закінчує навчання.
Завдяки прекрасній військовій освіті та особистим якостям Павло Скоропадський досить швидко піднімається сходинками військової кар’єри та отримує відзнаки. Він бере участь в російсько-японській війні, яка стала для нього своєрідною військовою школою. Тут Скоропадський здобув великий бойовий досвід, підвищив свою тактичну та аналітичну майстерність у плануванні і розробці військових операцій. Недаремно після війни Павла Петровича призначають флігель-адьютантом царя. Перебуваючи на цій посаді він ознайомлюється із управлінням державою. Цей досвід йому стане в нагоді в майбутньому.
Розпочинається Перша світова війна і він знову на фронті. Генерал вміло керує полком, за що отримує високі нагороди та підвищення по службі. Влітку 1916 р. Павло Петрович отримує чергове звання – генерал-лейтенанта, через рік він приймає командування 34-им армійським корпусом, який розташовувався в Україні. Скоропадський цікавиться українським політичним життям, підтримує ідею українізації військових частин. Згодом очолює Перший Український корпус, в якому, як зазначає дослідниця української історії Н.Полонська-Василенко, було “60000 добре здисциплінованих вояків”.
Наприкінці листопада 1917 р. в Петрограді владу захоплюють більшовики і йдуть на Київ. П.Скоропадський вирушає їм назустріч. Збільшовичені війська “були зненацька захоплені, роззброєні, негайно погружені в потяги і відіслані до Росії. Таким чином, лише завдяки рішучим діям генерала Скоропадського Українська Центральна Рада не була розгромлена. Однак, замість належної оцінки дій Павло Скоропадський зустрів в українському уряді холодне ставлення до його особи та корпусу. На думку Н.Полонської-Василенко: “Генеральний Секретаріат побоювався зростаючого авторитету генерала, підозрював в особі Скоропадського “майбутнього Бонапарта”. До того ж, ідеологи Центральної Ради, зокрема В. Винниченко, були проти створення в Україні регулярної армії.
П.Скоропадський пише рапорт про звільнення. Але й після відставки, він дбає про захист молодої Української держави; працює над створенням козацького війська. Він аналізує політичну й військову ситуацію в країні і приходить до висновку, що соціалістичні українські партії не здатні вивести державу з кризи. Відтак, розпочинає роботу над створенням політичної партії, яка, на його думку, “зможе поставити нашу державу на правдивий шлях розвитку”.
Відповідно до Брест-Литовської угоди, підписаної УЦР з Центральними державами, Україна була звільнена від російських більшовицьких військ, а на її територію введені німецькі та австрійські війська. Уряд України мав задовольняти їх продовольчі потреби, але не зміг цього зробити. Отож загострюються відносини УЦР із німецьким військовим командуванням, виникає загроза перетворення України в колонію. В країні панує хаос і безладдя.
Павло Скоропадський разом зі своїми прихильниками вирішує перехопити ініціативу і починає енергійно діяти. 29 квітня 1918 року з усіх кінців України в столицю на Хліборобський Конгрес з’їхались 6432 уповноважених представників від 8 українських губерній – Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської, Катеринославської та Харківської. Основні вимоги учасників зібрання: наведення порядку в державі, поновлення приватної власності на землю, утворення сильної влади. Гетьманом України одноголосно обрано Павло Скоропадського. Цього ж дня всі державні установи Києва взяті його прихильниками.
Новообраному гетьману в спадок дісталась країна, яка перебувала у важкому економічному та політичному становищі. За досить короткий період він створює новий уряд. До речі, до його складу також увійшли і чернігівці. Це були високоосвічені і талановиті люди, які свято вірили в майбутнє Української держави.
Урядом Скоропадського було зроблено чимало. Зокрема, за декілька місяців відновлено дійовий адміністративний аппарат, багато зусиль здійснено для відновлення промисловості, розроблено законодавство, яке заохочувало інвестиції в економіку держави. Великих успіхів вдалось досягнути в національно-культурному питанні. Після тривалих переговорів з німецьким військовим питанням гетьману вдалось добитись дозволу на створення восьми військових корпусів. Разом з тим, формується козацьке військо та військо-морський флот. Налагоджуються економічні та культурні зв’язки з іншими країнами. Проте, основним каменем спотикання для уряду Скоропадського стало земельне питання. Бо відновлення приватної власності на землю викликало невдоволення серед селянських мас.
Цією ситуацією скористались опозиційні соціалістичні партії, які не захотіли співпрацювати з новоствореним урядом. Наприкінці 1918 р. вони розпочинають підготовку до повстання і закликають населення до повалення гетьманської влади. Війська соціалістичної опозиції захоплюють Київ. Павло Скоропадський підписує своє зречення від влади і передає її уряду, а сам виїжджає за кордон. Того ж дня уряд склав з себе повноваження і передав владу Директорії. Проте, вона не довго перебувала при владі. Небажання різних політичних сил спільно будувати Україну призвело до втрати її державності.
П.Скоропадський виїхавши до Німеччини залишається патріотом рідної землі. Він створює громадську організацію “Союз гетьманців-державників”, яка відстоювала інтереси українства. Павло Петрович користувався заслуженим авторитетом серед української еміграції. “Вся тодішня Україна” горнулась зі своїми скаргами і за моральною підтримкою до Гетьмана, який скріплював віру в краще майбутнє України” – згадували сучасники.
Наприкінці Другої світової війни, 16 квітня 1945 р., під час бомбардування, гетьмана смертельно поранено. А 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен (Німеччина) перестало битися серце вірного сина України – Павла Петровича Скоропадського.
Для сучасних істориків, політиків, керівників держави досить цінний період українського державотворення поч. ХХ ст. Так, видатний історик С.Кульчицький зазначає, що “перешкоди на шляху утвердження України як незалежної і сильної держави багато в чому такі самі, як і в часи Павла Скоропадського: нездатність української політичної еліти знайти спільну мову, її невміння або небажання полегшити життя народу реформами”.
Дитячі роки П.Скоропадський провів на Чернігівщині в Тростянці, в родовому маєтку Скоропадських. Пізніше Павло Петрович згадував: “Перші українські враження мені навіяні в будинку мого діда”. В оселі багато співали українських співень. На стінах висіли портрети гетьманів, полковників, старшин. Серед них і портрет гетьмана України Івана Мазепи, до якого ставились з симпатіями. В родині шанували українські звичаї і традиції. Відтак, любов і шана до свого рідного, українського, національного перейшли й до хлопця, визначили його життєвий шлях.
З дитячих років Павла Скоропадського приваблювала військова кар’єра та й сімейні традиції співпали з його мріями. І він влаштовується на навчання в Пажеський корпус в Петербург. До речі, цей військово-учбовий заклад був доступний лише для дітей вищих кіл аристократії. У 1893 р. Скоропадський успішно закінчує навчання.
Завдяки прекрасній військовій освіті та особистим якостям Павло Скоропадський досить швидко піднімається сходинками військової кар’єри та отримує відзнаки. Він бере участь в російсько-японській війні, яка стала для нього своєрідною військовою школою. Тут Скоропадський здобув великий бойовий досвід, підвищив свою тактичну та аналітичну майстерність у плануванні і розробці військових операцій. Недаремно після війни Павла Петровича призначають флігель-адьютантом царя. Перебуваючи на цій посаді він ознайомлюється із управлінням державою. Цей досвід йому стане в нагоді в майбутньому.
Розпочинається Перша світова війна і він знову на фронті. Генерал вміло керує полком, за що отримує високі нагороди та підвищення по службі. Влітку 1916 р. Павло Петрович отримує чергове звання – генерал-лейтенанта, через рік він приймає командування 34-им армійським корпусом, який розташовувався в Україні. Скоропадський цікавиться українським політичним життям, підтримує ідею українізації військових частин. Згодом очолює Перший Український корпус, в якому, як зазначає дослідниця української історії Н.Полонська-Василенко, було “60000 добре здисциплінованих вояків”.
Наприкінці листопада 1917 р. в Петрограді владу захоплюють більшовики і йдуть на Київ. П.Скоропадський вирушає їм назустріч. Збільшовичені війська “були зненацька захоплені, роззброєні, негайно погружені в потяги і відіслані до Росії. Таким чином, лише завдяки рішучим діям генерала Скоропадського Українська Центральна Рада не була розгромлена. Однак, замість належної оцінки дій Павло Скоропадський зустрів в українському уряді холодне ставлення до його особи та корпусу. На думку Н.Полонської-Василенко: “Генеральний Секретаріат побоювався зростаючого авторитету генерала, підозрював в особі Скоропадського “майбутнього Бонапарта”. До того ж, ідеологи Центральної Ради, зокрема В. Винниченко, були проти створення в Україні регулярної армії.
П.Скоропадський пише рапорт про звільнення. Але й після відставки, він дбає про захист молодої Української держави; працює над створенням козацького війська. Він аналізує політичну й військову ситуацію в країні і приходить до висновку, що соціалістичні українські партії не здатні вивести державу з кризи. Відтак, розпочинає роботу над створенням політичної партії, яка, на його думку, “зможе поставити нашу державу на правдивий шлях розвитку”.
Відповідно до Брест-Литовської угоди, підписаної УЦР з Центральними державами, Україна була звільнена від російських більшовицьких військ, а на її територію введені німецькі та австрійські війська. Уряд України мав задовольняти їх продовольчі потреби, але не зміг цього зробити. Отож загострюються відносини УЦР із німецьким військовим командуванням, виникає загроза перетворення України в колонію. В країні панує хаос і безладдя.
Павло Скоропадський разом зі своїми прихильниками вирішує перехопити ініціативу і починає енергійно діяти. 29 квітня 1918 року з усіх кінців України в столицю на Хліборобський Конгрес з’їхались 6432 уповноважених представників від 8 українських губерній – Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської, Катеринославської та Харківської. Основні вимоги учасників зібрання: наведення порядку в державі, поновлення приватної власності на землю, утворення сильної влади. Гетьманом України одноголосно обрано Павло Скоропадського. Цього ж дня всі державні установи Києва взяті його прихильниками.
Новообраному гетьману в спадок дісталась країна, яка перебувала у важкому економічному та політичному становищі. За досить короткий період він створює новий уряд. До речі, до його складу також увійшли і чернігівці. Це були високоосвічені і талановиті люди, які свято вірили в майбутнє Української держави.
Урядом Скоропадського було зроблено чимало. Зокрема, за декілька місяців відновлено дійовий адміністративний аппарат, багато зусиль здійснено для відновлення промисловості, розроблено законодавство, яке заохочувало інвестиції в економіку держави. Великих успіхів вдалось досягнути в національно-культурному питанні. Після тривалих переговорів з німецьким військовим питанням гетьману вдалось добитись дозволу на створення восьми військових корпусів. Разом з тим, формується козацьке військо та військо-морський флот. Налагоджуються економічні та культурні зв’язки з іншими країнами. Проте, основним каменем спотикання для уряду Скоропадського стало земельне питання. Бо відновлення приватної власності на землю викликало невдоволення серед селянських мас.
Цією ситуацією скористались опозиційні соціалістичні партії, які не захотіли співпрацювати з новоствореним урядом. Наприкінці 1918 р. вони розпочинають підготовку до повстання і закликають населення до повалення гетьманської влади. Війська соціалістичної опозиції захоплюють Київ. Павло Скоропадський підписує своє зречення від влади і передає її уряду, а сам виїжджає за кордон. Того ж дня уряд склав з себе повноваження і передав владу Директорії. Проте, вона не довго перебувала при владі. Небажання різних політичних сил спільно будувати Україну призвело до втрати її державності.
П.Скоропадський виїхавши до Німеччини залишається патріотом рідної землі. Він створює громадську організацію “Союз гетьманців-державників”, яка відстоювала інтереси українства. Павло Петрович користувався заслуженим авторитетом серед української еміграції. “Вся тодішня Україна” горнулась зі своїми скаргами і за моральною підтримкою до Гетьмана, який скріплював віру в краще майбутнє України” – згадували сучасники.
Наприкінці Другої світової війни, 16 квітня 1945 р., під час бомбардування, гетьмана смертельно поранено. А 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен (Німеччина) перестало битися серце вірного сина України – Павла Петровича Скоропадського.
Для сучасних істориків, політиків, керівників держави досить цінний період українського державотворення поч. ХХ ст. Так, видатний історик С.Кульчицький зазначає, що “перешкоди на шляху утвердження України як незалежної і сильної держави багато в чому такі самі, як і в часи Павла Скоропадського: нездатність української політичної еліти знайти спільну мову, її невміння або небажання полегшити життя народу реформами”.
Сергій Черняков
|
