Крути захищали не тільки студенти й гімназисти
До бою залучили юнкерів Першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького

Сьогодні Україна відзначає 90-річчя від дня бою під Крутами. Біля Аскольдової могили відбудеться траурний мітинг і покладання вінків до могили київських юнаків, котрі загинули, захищаючи ідеали Української Народної Республіки, а у Центральному будинку офіцерів — вечір пам'яті на честь героїв Крут.

Загальновідомо, що в бою під Крутами полягли студенти й гімназисти. А ось те, що там загинули ще й юнкери з чотирьох сотень (сотня прирівнюється до сучасної роти) старшого курсу Першої юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького, мало хто знає. До слова, нині в приміщеннях колишньої військової школи розташований Військовий інститут телекомунікацій і інформатизації НТУ України “Київський політехнічний інститут”. Його керівництво планує увічнити подвиг колишніх вихованців школи меморіальною дошкою.

Нагадаємо, що наприкінці 1917 року становище Центральної Ради УНР, очолюваної Михайлом Грушевським, було складним. 4 грудня 1917 року отримали телефонограму Раднаркому РРФСР, де в ультимативній формі наказували підтримати боротьбу російських більшовиків проти донського отамана Олексія Каледіна.

Генеральний секретаріат під керівництвом Володимира Винниченка відповів, що ультимативні спроби російського уряду нав’язати свої підходи є втручанням у внутрішні справи України. Тому держава готова захищатися. 15 грудня створили Особливий комітет оборони України у складі Миколи Порша, Симона Петлюри і Володимира Єщенка. 18 грудня командувачем українськими військами призначили полковника Юрія Капкана. Та зусиль новоствореної армії УНР було замало для відсічі наступу з півночі.

Водночас у Харкові проти збройних формувань Центральної Ради збирали радянську робітничо-селянську армію, основу якої склали харківські червоногвардійці. Більшовицьке керівництво Радянської Росії спрямовує на Україну численні війська революційних солдатів і матросів з Петрограда, Москви, Костроми, Рязані, Білгорода, Пскова, Воронежа, Брянська. Петроградське керівництво дало харківським більшовикам озброєння та боєприпаси. Це розпалило полум’я війни між більшовиками у Петрограді й Харкові та Центральною Радою УНР у Києві.

6 січня 1918-го харківські газети опублікували рішення радянського уряду про початок загального наступу проти військ Центральної Ради в трьох напрямках: з Полтави, Жмеринки та Бахмача. Головного удару по столиці УНР — Києву — мали завдати війська під командуванням колишнього підполковника царської армії, лівого есера Миколи Муравйова.

Більшовицькі війська в середині січня захопили Катеринослав (сучасний Дніпропетровськ), а згодом — Олександрівськ (нині Запоріжжя) та Чернігів. Запеклі бої розгорнулися в районі станції Гребінки, а також між Бахмачем та Ніжином. Воювали всі боєздатні війська УНР. А Київ захищати було нікому. На захист української незалежності стала юнкерська, учнівська й студентська молодь.
Чотири сотні юнкерів, котрі у другій половині січня під командуванням сотника Аверкія Гончаренка витримали бій з червоногвардійцями під Бахмачем, відступили на захід і зосередилися на обороні станції Крути.

Уранці 27 січня до них прибуло підкріплення — ще одна сотня (приблизно 130 чоловік) на чолі з сотником Омельченком з новоствореного Помічного студентського куреня. У його складі були студенти-добровольці Українського народного університету, Київського університету ім. Святого Володимира (нині Національний університет ім. Т. Шевченка) та учні старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Командували взводами прибулої сотні гімназисти П. Кольченко і О. Сушицький, а також двоє студентів медичного факультету Університету Святого Володимира, чиї прізвища невідомі й досі. Вояки сотні Студентського куреня, чотири сотні юнкерів Першої військової школи ім. Б. Хмельницького і невеликий відділ місцевого формування “Вільного козацтва” під загальним командуванням сотника А. Гончаренка зайняли оборону обабіч залізничного полотна поблизу Крут — на схід від неї.
У складі п’яти юнацьких сотень було приблизно 500 вояків, 16 кулеметів і 20 старшин. Вони займали лінію оборони ліворуч і праворуч станції фронтом завдовжки приблизно три кілометри. Підрозділи радянських військ наступали вздовж залізничної колії з боку Бахмача.

Бій розпочався вранці 29 січня і тривав понад п’ять годин. Юнацький курінь підтримувала гармата на рухомій панцерній платформі під командуванням сотника С. Лощенка. Під час бою був тяжко поранений сотник Омельченко, і командування перейшло до сотника Твердовського.

Зв’язковий В. Атамановський повідомив, що український полк ім. Т. Шевченка в Ніжині перейшов на бік радянських військ і залізницею рухається до станції Крути (через дві години може вдарити по юнацькій обороні з тилу). І тоді прийняли рішення — відступити з бойової позиції біля Крут до ешелону, а потім на ньому прориватися до Броварів, щоб з’єднатися з петлюрівцями.
Першою відступала студентська сотня. За нею — 2-га юнкерська, потім — 3-тя і 4-та. Резервна 1-ша прикривала відхід до ешелону, а потім відійшла й сама. Підрозділи “Вільного козацтва” розійшлися по своїх хуторах.

І тільки в ешелоні помітили, що не вистачає цілого взводу студентської сотні. Відступаючи в сутінках, хлопці втратили орієнтир і вийшли на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями і матросами. Щоб не здаватися в полон ворогові, юнаки пішли в останню багнетну атаку. 35 військовослужбовців, набраних зі студентів і гімназистів, полонили.

З п’яти юнацьких сотень майже 140 юнаків і старшин загинули, до 150 — поранено. Червоногвардійці і матроси втратили в бою до 300 воїнів, понад 1200 дістали поранення. Великі втрати розлютили червоного командира П. Єгорова, і він наказав розстріляти частину полонених. Серед 28 страчених були Божко-Божинський, Тарнавський, Соколовський, М. Лизогуб, О. Попович, В. Шульгін, М. Ганкевич. Гімназист Пипський заспівав гімн “Ще не вмерла Україна”, і його підхопили всі, засуджені на смерть. Сімох поранених юнаків відправили на допит до Харкова. Там з військового шпиталю їм допомогли втекти медичні сестри.

Військовий ешелон під командуванням сотника Аверкія Гончаренка з залишками п’яти юнацьких сотень наступного дня прибув на станцію Бровари і перейшов під командування Симона Петлюри. Пізніше з еміграції, вже ставши полковником Армії УНР, А. Гончаренко написав у своїх спогадах: “Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобілізувалося: його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край”.

Трагедія під Крутами виявилася першою ланкою у довгому ланцюзі трагедій, якими супроводжувалася національно-визвольна боротьба українського народу в 1917 — 1921 роках. Цей бій став серйозним свідченням непрофесійного підходу керівництва Центральної Ради і Генерального секретаріату до створення власних збройних сил, які у тій ситуації повинні були захищати завоювання та ідеали Української Народної Республіки.

Якби в грудні 1917-го Перший український корпус (майже 40 тис. чоловік) під командуванням майбутнього гетьмана Української держави генерал-лейтенанта Павла Скоропадського не був демобілізований і розпущений по домівках, революційні події в Україні могли мати інші наслідки. Адже цей корпус складався з найкраще підготованих козаків і старшин серед усіх українізованих угруповань колишньої армії Тимчасового уряду в складі армії УНР.

Бій під Крутами мав військове, політичне й морально-психологічне значення. Він тимчасово затримав наступ на Київ червоних військ, дав змогу працювати Центральній Раді і Генеральному секретаріату та довів, що в українському суспільстві є патріоти серед юнкерської, студентської та учнівської молоді й старшин.

Підготували: полковник у відставці Ігор ЧИЧКАНЬ та полковник запасу, кандидат історичних наук Володимир ГОРЄЛОВ (Центральний музей Збройних сил України), спеціально для “Хрещатика”http://www.kreschatic.kiev.ua