Друга світова війна. Видатні українці – борці за незалежну України
Друга світова війна стала однією з найдраматичніших подій ХХ століття, перебіг і наслідки якої були доленосними для усіх народів. Перед українським народом у ХХ столітті головним постало завдання здобути державну незалежність та соборність своїх земель, повернутися у світове товариство самостійних демократичних країн, в «коло народів вільних».
Сьогодні з позицій ХХІ століття, коли на карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна, правомірно говорити про те, що головне завдання ХХ століття виконано. Український народ має свою державу на своїй етнічній території. Водночас, громадськість недостатньо знає про внесок та досягнення українців у реалізацію цієї далекосяжної, з погляду 1940-х років, стратегічної мети.
Щоб з’ясувати роль українців у вирішенні своєї долі необхідно звернутися до тих полій, які вплинули на становлення ідеї державної незалежності.
Впродовж віків над українським народом висів фатум поневоленої нації. Єдиними будителями національної свідомості на Сході України стали світочі «красного письменства», а на Заході України – греко-католицьке духовенство. Поступово вихідці з цих середовищ поповнили ряди політичних партій, в програмних документах яких тією чи іншою мірою висувалася ідея свободи та державності України.
Буремні події Першої світової війни та національно-визвольні змагання у 1917 – 1923 років змінили суспільну свідомість українців та піднесли їх на якісно новий рівень. Жваве політичне і національно-культурне відродження в Наддніпрянській радянській Україні у 1920-х роках, зростання політичних і культурних національно-демократичних сил на західноукраїнських землях напередодні Другої світової війни – усе це стало наслідком національної революції в 1917 – 1921 роках.
Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Микола Міхновський, Михайло Грушевський, Юліан Бачинський першими обґрунтували потребу створення самостійної Української держави.
Їхні ідеї розвинув ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Він народився у м. Мелітополі (сьогоднішня Запорізька область), навчався в університетах Відня та Львова, став одним із засновників Союзу Визволення України, активно працював як редактор «Літературно-наукового вісника» та «Вісника», друкував свої твори не тільки у місцевій пресі, але й німецькій, швейцарській та польській періодиці. Важливий вплив на формування національного українського світогляду мали програмні праці: «Підстави нашої політики» (1921 р.), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших історичних традицій» (1938) та інші.
Саме Дмитро Донцов обґрунтував тезу про необхідність творення нової когорти – «людей нового Духа; … нової еліти, людей із основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю і відвагою» 1.
Головні тези Донцова взяла на «озброєння» нелегально створена підпільна «Організація українських націоналістів», яка постала 1929 р. внаслідок об’єднання різних українських націоналістичних угруповань на західноукраїнських землях та у Східній Європі. ОУН стала найбільш впливовим політичним рухом у Західній Україні в 1930-тих рр. У 1940 – 41 рр. ОУН розкололася на дві ворогуючі фракції: одну очолив Степан Бандера (ОУН(б) – «бандерівці», другу – Андрій Мельник (ОУН(м) або «мельниківці»). У післявоєнні роки постала третя фракція, ОУНз або «двійкарі», яку очолили Лев Ребет і Зеновій Матла.
Середовище ОУН стало стартовою сходинкою для багатьох майбутніх військовиків, громадсько-політичних діячів, публіцистів, письменників та поетів. Серед них: Микола Капустянський – генерал-хорунжий армії УНР; Зенон Коссак-Тарнавський – автор 44-х правил життя українського націоналіста; Омелян Сеник – член проводу ОУН, Микола Сціборський – теоретик українського націоналістичного руху; Ярослав Стецько – голова проводу ОУН, Антибільшовицького блоку народів та Світової антикомуністичної ліги; Степан Ленкавський – автор «Декалогу» (Десяти заповідей українського націоналіста); Кирило Осьмак – президент УГВР; Юрій Липа – громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист і лікар; Лев Ребет, Іван-Тадей Мітрінга, Роман Паладійчук, Ярослав Старух, Євген Врецьона, Іван Равлик, Дмитро Яців, Іван Вітошинський, Дмитро Маївський, Юрій Стефаник, Олекса Гай-Головко, Йосип Позичанюк, Пантелеймон Сак, Богданна Світлик, Марко Боєслав та ін.
Серед когорти українського національно-визвольного руху виділяються своєю значимістю Степан Бандера і Роман Шухевич. Обидва походять з родин греко-католицьких священників, обидва у юному віці вступили до лав ОУН, обидва загинули трагічною смертю. Їх долі переплелися у вирі історії: Роману Шухевичу довелося очолити рух, за яким на довгі роки закріпилося ім’я Степана Бандери. Після першого арешту у 1934 році С.Бандера став прапором боротьби, після другого арешту гітлерівцями у 1941 році – легендою, в після вимушеної повоєнної еміграції – символом українського націоналізму. Проте реального впливу на хід подій в Україні Степан Бандера не мав з липня 1941 року.
Усю боротьбу, що велася від його імені в Україні з 1941 по 1954 роки, започатковували й очолювали інші люди. Найпомітнішою постаттю серед них був Р. Шухевич. Він зумів організувати й довгий час, – протягом 1943 – 1950 років, керувати Українською повстанською армією та збройним підпіллям в умовах протистояння з найсильнішими тоталітарними режимами, що існували в Європі у ХХ столітті.
Поряд з Романом Шухевичем пліч-опліч боролися Дмитро (Роман) Клячківський – полковник УПА, командир УПА-Північ; Олекса Гасин – Лицар – полковник УПА, заступник шефа, а згодом шеф ГВШ УПА у 1943 – 1949 рокам. У співавторстві з Євгеном Коновальцем він видав «Військовий підручник» для потреб підпільної боротьби. Соратниками Шухевича були Василь Сидор Шелест – полковник, командир УПА – Захід, член проводу ОУН від 1947 року, крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН; Василь Кук – полковник УПА, заступник Романа Шухевича, командир УПА – Південь; Микола Лебідь – організатор українського антифашистського руху Опору, який у 1941 – 1944 роках вів переговори з польською Армією крайовою про ведення спільної боротьби проти гітлерівців; Роман Кравчук – Петро – член проводу ОУН, крайовий провідник західноукраїнських земель (ЗУЗ) у 1943 – 1951 роках; Петро Федун – Полтава – керівник бюро інформації УГВР, Головного осередку пропаганди проводу ОУН, редактор підпільних видань, зокрема офіціозу ОУН «Ідея і чин», начальник політвиховного відділу ГВШ УПА (1946-1949), керівник Бюро інформації УГВР у 1946 – 1951; Катерина Зарицька – організатор підпільного Українського червоного хреста для потреб УПА та мирного населення; Галина Дидик – довірена особа Романа Шухевича, зв’язкова членів проводу ОУН та інші.
Історична пам’ять народу донесла сьогоденню імена українців, які творили духовну та інтелектуальну ауру української нації в роки Другої світової війни. Стовпом української церкви, символом національного та духовного єднання народу стало ім’я Андрея Шептицького – вихідця з давнього лицарського роду Сасів.
З початком радянсько-німецької війни, резиденція митрополита Шептицького стала прихистком для в’язнів НКВС, яким вдалося втекти з тюрми «Бригідки». В роки німецької окупації Андрей Шептицький віддав наказ переховувати на Святоюрській горі євреїв, які зазнали гонінь. У грудні 1942 року гестапо провело масштабні обшуки в будівлях комплексу св. Юра, але євреїв там не було знайдено. Греко-католицькі монахи переховували їх по сиротинцях (дитячих будинках) та монастирях.
Після завершення радянсько-німецької війни більшовицька влада не пробачила українській греко-католицькій церкві виразно продемонстрованої гуманістичної та національної позиції. Весною 1945 року були проведені масові арешти очільників та служителів церкви. Радянські спецслужби конфіскували церковне майно, розгромили церковну друкарню та заарештували митрополита Йосипа Сліпого – наступника Шептицького, а також єпископів Миколу Чарнецького, Никиту Будку та багатьох інших священнослужителів.
Ще одним прикладом відданості ідеалам служіння богу та людям є постать Омеляна Ковча. Протягом 1921—1943 рр. він був парохом храму св. Миколая у містечку Перемишлянах на Львівщині, батьком 6 дітей. Навесні 1943 р. його заарештувало гестапо за надання допомоги євреям. Утримувався у сумнозвісній тюрмі на Лонцького у Львові. 25 березня 1944 р. був спалений у крематорії концтабору Майданек (нині територія м. Любліна, Польща). 9 вересня 1999 р. Єврейська рада України надала йому звання «Праведник України». 27 червня 2001 року під час апостольського візиту в Україну папи Івана Павла ІІ о. Омеляна Ковча було проголошено блаженним.
Інтелектуальну ауру української нації творили усі ті, хто своїми здобутками у різних галузях науки і культури примножували славу України, не зважаючи на важкі воєнні умови. Визначна роль в історії українського культурно-освітнього руху належить Науковому Товариству ім. Шевченка (НТШ). Товариство виникло і розвивалося як соборне явище Сходу і Заходу України. У різні роки до його складу входили відомі та широко знані у світі учені з різних галузей науки і техніки.
До когорти вчених-правників та суспільників належали Кость Левицький, Володимир Старосольський, Василь Панейко. До філологічної секції Товариства входили: Степан Смаль-Стоцький, Кирило Студинський, Василь Щурат, Євген Тимченко, Михайло Возняк, Іван Зілинський, етнологи Олександр Колесса і Філарет Колесса, Іларіон Свєнціцький та інші.
Особливо цікавим був розвиток третьої секції НТШ, що охоплювала широкий спектр стислих наук, починаючи від математики до медицини і в рамках якої вперше в історії України було розпочато генерування україномовного наукового продукту в сфері стислих наук. Тут яскраво виділяються імена математиків Володимира Левицького – автора праці з теорії аналітичних функцій, диференціальних та інтегральних рівнянь, алгебри, геометрії, теоретичної фізики, астрономії; Михайла Кравчука – вченого, який стояв біля витоків творення сучасного комп’ютера, автора першого підручника з математики українською мовою. Завдяки його наставницькій діяльності Сергій Корольов став генеральним конструктором космічних ракетоносіїв, а Архип Люлька — конструктором першого турбореактивного двигуна в СРСР. Дмитра Іваненка – автора протонно-нейронної моделі ядра атома; Мирона Зарицького – автора праць з теорії множин та теорії функції дійсної змінної; природодослідників Івана Раковського та Миколи Мельника, світової слави біохіміка і водночас парламентського діяча Івана Горбачевського, лікарів Тита-Євгена Бурачинського, Василя Кархута, Юліана Семковича, Івана Дмитраша, Матвія Лотовича.
Незважаючи на складні суспільно-політичні та економічні обставини збагатили українську науку історики Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, філологи Василь Сімович. Одстоювали гасла української державницької літератури талановиті письменники – емігранти: Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Ростислав Єдник, Олена Теліга. За завданням ОУН, у жовтні 1941 року Теліга виїхала зі Львова до Києва, де провадила активну політичну та літературну діяльність. На початку лютого 1942 року її заарештували нацисти. 21 лютого 1942 року О. Телігу розстріляли у Бабиному Яру разом з іншими 621 членами ОУН (переважно ОУН-м).
Серед видатних особистостей в інших напрямках української науки важлива роль належить Івану Фещенко-Чопівському (металургія), Володимиру Кучеру, Зенону Храпливому, Остапу Стасіву, які зробили вагомий вклад у розвиток фізики.
Засновником модерної енциклопедичної справи слід вважати проф. Івана Раковського. На новий рівень вийшли географічні студії під проводом Володимира Кубійовича, який а роки війни активно включився до громадської роботи та очолив Український Центральний Комітет в Галичині для допомоги біженцям та налагодження суспільного життя в умовах німецької окупації.
Сьогодні з позицій ХХІ століття, коли на карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна, правомірно говорити про те, що головне завдання ХХ століття виконано. Український народ має свою державу на своїй етнічній території. Водночас, громадськість недостатньо знає про внесок та досягнення українців у реалізацію цієї далекосяжної, з погляду 1940-х років, стратегічної мети.
Щоб з’ясувати роль українців у вирішенні своєї долі необхідно звернутися до тих полій, які вплинули на становлення ідеї державної незалежності.
Впродовж віків над українським народом висів фатум поневоленої нації. Єдиними будителями національної свідомості на Сході України стали світочі «красного письменства», а на Заході України – греко-католицьке духовенство. Поступово вихідці з цих середовищ поповнили ряди політичних партій, в програмних документах яких тією чи іншою мірою висувалася ідея свободи та державності України.
Буремні події Першої світової війни та національно-визвольні змагання у 1917 – 1923 років змінили суспільну свідомість українців та піднесли їх на якісно новий рівень. Жваве політичне і національно-культурне відродження в Наддніпрянській радянській Україні у 1920-х роках, зростання політичних і культурних національно-демократичних сил на західноукраїнських землях напередодні Другої світової війни – усе це стало наслідком національної революції в 1917 – 1921 роках.
Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Микола Міхновський, Михайло Грушевський, Юліан Бачинський першими обґрунтували потребу створення самостійної Української держави.
Їхні ідеї розвинув ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Він народився у м. Мелітополі (сьогоднішня Запорізька область), навчався в університетах Відня та Львова, став одним із засновників Союзу Визволення України, активно працював як редактор «Літературно-наукового вісника» та «Вісника», друкував свої твори не тільки у місцевій пресі, але й німецькій, швейцарській та польській періодиці. Важливий вплив на формування національного українського світогляду мали програмні праці: «Підстави нашої політики» (1921 р.), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших історичних традицій» (1938) та інші.
Саме Дмитро Донцов обґрунтував тезу про необхідність творення нової когорти – «людей нового Духа; … нової еліти, людей із основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю і відвагою» 1.
Головні тези Донцова взяла на «озброєння» нелегально створена підпільна «Організація українських націоналістів», яка постала 1929 р. внаслідок об’єднання різних українських націоналістичних угруповань на західноукраїнських землях та у Східній Європі. ОУН стала найбільш впливовим політичним рухом у Західній Україні в 1930-тих рр. У 1940 – 41 рр. ОУН розкололася на дві ворогуючі фракції: одну очолив Степан Бандера (ОУН(б) – «бандерівці», другу – Андрій Мельник (ОУН(м) або «мельниківці»). У післявоєнні роки постала третя фракція, ОУНз або «двійкарі», яку очолили Лев Ребет і Зеновій Матла.
Середовище ОУН стало стартовою сходинкою для багатьох майбутніх військовиків, громадсько-політичних діячів, публіцистів, письменників та поетів. Серед них: Микола Капустянський – генерал-хорунжий армії УНР; Зенон Коссак-Тарнавський – автор 44-х правил життя українського націоналіста; Омелян Сеник – член проводу ОУН, Микола Сціборський – теоретик українського націоналістичного руху; Ярослав Стецько – голова проводу ОУН, Антибільшовицького блоку народів та Світової антикомуністичної ліги; Степан Ленкавський – автор «Декалогу» (Десяти заповідей українського націоналіста); Кирило Осьмак – президент УГВР; Юрій Липа – громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист і лікар; Лев Ребет, Іван-Тадей Мітрінга, Роман Паладійчук, Ярослав Старух, Євген Врецьона, Іван Равлик, Дмитро Яців, Іван Вітошинський, Дмитро Маївський, Юрій Стефаник, Олекса Гай-Головко, Йосип Позичанюк, Пантелеймон Сак, Богданна Світлик, Марко Боєслав та ін.
Серед когорти українського національно-визвольного руху виділяються своєю значимістю Степан Бандера і Роман Шухевич. Обидва походять з родин греко-католицьких священників, обидва у юному віці вступили до лав ОУН, обидва загинули трагічною смертю. Їх долі переплелися у вирі історії: Роману Шухевичу довелося очолити рух, за яким на довгі роки закріпилося ім’я Степана Бандери. Після першого арешту у 1934 році С.Бандера став прапором боротьби, після другого арешту гітлерівцями у 1941 році – легендою, в після вимушеної повоєнної еміграції – символом українського націоналізму. Проте реального впливу на хід подій в Україні Степан Бандера не мав з липня 1941 року.
Усю боротьбу, що велася від його імені в Україні з 1941 по 1954 роки, започатковували й очолювали інші люди. Найпомітнішою постаттю серед них був Р. Шухевич. Він зумів організувати й довгий час, – протягом 1943 – 1950 років, керувати Українською повстанською армією та збройним підпіллям в умовах протистояння з найсильнішими тоталітарними режимами, що існували в Європі у ХХ столітті.
Поряд з Романом Шухевичем пліч-опліч боролися Дмитро (Роман) Клячківський – полковник УПА, командир УПА-Північ; Олекса Гасин – Лицар – полковник УПА, заступник шефа, а згодом шеф ГВШ УПА у 1943 – 1949 рокам. У співавторстві з Євгеном Коновальцем він видав «Військовий підручник» для потреб підпільної боротьби. Соратниками Шухевича були Василь Сидор Шелест – полковник, командир УПА – Захід, член проводу ОУН від 1947 року, крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН; Василь Кук – полковник УПА, заступник Романа Шухевича, командир УПА – Південь; Микола Лебідь – організатор українського антифашистського руху Опору, який у 1941 – 1944 роках вів переговори з польською Армією крайовою про ведення спільної боротьби проти гітлерівців; Роман Кравчук – Петро – член проводу ОУН, крайовий провідник західноукраїнських земель (ЗУЗ) у 1943 – 1951 роках; Петро Федун – Полтава – керівник бюро інформації УГВР, Головного осередку пропаганди проводу ОУН, редактор підпільних видань, зокрема офіціозу ОУН «Ідея і чин», начальник політвиховного відділу ГВШ УПА (1946-1949), керівник Бюро інформації УГВР у 1946 – 1951; Катерина Зарицька – організатор підпільного Українського червоного хреста для потреб УПА та мирного населення; Галина Дидик – довірена особа Романа Шухевича, зв’язкова членів проводу ОУН та інші.
Історична пам’ять народу донесла сьогоденню імена українців, які творили духовну та інтелектуальну ауру української нації в роки Другої світової війни. Стовпом української церкви, символом національного та духовного єднання народу стало ім’я Андрея Шептицького – вихідця з давнього лицарського роду Сасів.
З початком радянсько-німецької війни, резиденція митрополита Шептицького стала прихистком для в’язнів НКВС, яким вдалося втекти з тюрми «Бригідки». В роки німецької окупації Андрей Шептицький віддав наказ переховувати на Святоюрській горі євреїв, які зазнали гонінь. У грудні 1942 року гестапо провело масштабні обшуки в будівлях комплексу св. Юра, але євреїв там не було знайдено. Греко-католицькі монахи переховували їх по сиротинцях (дитячих будинках) та монастирях.
Після завершення радянсько-німецької війни більшовицька влада не пробачила українській греко-католицькій церкві виразно продемонстрованої гуманістичної та національної позиції. Весною 1945 року були проведені масові арешти очільників та служителів церкви. Радянські спецслужби конфіскували церковне майно, розгромили церковну друкарню та заарештували митрополита Йосипа Сліпого – наступника Шептицького, а також єпископів Миколу Чарнецького, Никиту Будку та багатьох інших священнослужителів.
Ще одним прикладом відданості ідеалам служіння богу та людям є постать Омеляна Ковча. Протягом 1921—1943 рр. він був парохом храму св. Миколая у містечку Перемишлянах на Львівщині, батьком 6 дітей. Навесні 1943 р. його заарештувало гестапо за надання допомоги євреям. Утримувався у сумнозвісній тюрмі на Лонцького у Львові. 25 березня 1944 р. був спалений у крематорії концтабору Майданек (нині територія м. Любліна, Польща). 9 вересня 1999 р. Єврейська рада України надала йому звання «Праведник України». 27 червня 2001 року під час апостольського візиту в Україну папи Івана Павла ІІ о. Омеляна Ковча було проголошено блаженним.
Інтелектуальну ауру української нації творили усі ті, хто своїми здобутками у різних галузях науки і культури примножували славу України, не зважаючи на важкі воєнні умови. Визначна роль в історії українського культурно-освітнього руху належить Науковому Товариству ім. Шевченка (НТШ). Товариство виникло і розвивалося як соборне явище Сходу і Заходу України. У різні роки до його складу входили відомі та широко знані у світі учені з різних галузей науки і техніки.
До когорти вчених-правників та суспільників належали Кость Левицький, Володимир Старосольський, Василь Панейко. До філологічної секції Товариства входили: Степан Смаль-Стоцький, Кирило Студинський, Василь Щурат, Євген Тимченко, Михайло Возняк, Іван Зілинський, етнологи Олександр Колесса і Філарет Колесса, Іларіон Свєнціцький та інші.
Особливо цікавим був розвиток третьої секції НТШ, що охоплювала широкий спектр стислих наук, починаючи від математики до медицини і в рамках якої вперше в історії України було розпочато генерування україномовного наукового продукту в сфері стислих наук. Тут яскраво виділяються імена математиків Володимира Левицького – автора праці з теорії аналітичних функцій, диференціальних та інтегральних рівнянь, алгебри, геометрії, теоретичної фізики, астрономії; Михайла Кравчука – вченого, який стояв біля витоків творення сучасного комп’ютера, автора першого підручника з математики українською мовою. Завдяки його наставницькій діяльності Сергій Корольов став генеральним конструктором космічних ракетоносіїв, а Архип Люлька — конструктором першого турбореактивного двигуна в СРСР. Дмитра Іваненка – автора протонно-нейронної моделі ядра атома; Мирона Зарицького – автора праць з теорії множин та теорії функції дійсної змінної; природодослідників Івана Раковського та Миколи Мельника, світової слави біохіміка і водночас парламентського діяча Івана Горбачевського, лікарів Тита-Євгена Бурачинського, Василя Кархута, Юліана Семковича, Івана Дмитраша, Матвія Лотовича.
Незважаючи на складні суспільно-політичні та економічні обставини збагатили українську науку історики Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, філологи Василь Сімович. Одстоювали гасла української державницької літератури талановиті письменники – емігранти: Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Ростислав Єдник, Олена Теліга. За завданням ОУН, у жовтні 1941 року Теліга виїхала зі Львова до Києва, де провадила активну політичну та літературну діяльність. На початку лютого 1942 року її заарештували нацисти. 21 лютого 1942 року О. Телігу розстріляли у Бабиному Яру разом з іншими 621 членами ОУН (переважно ОУН-м).
Серед видатних особистостей в інших напрямках української науки важлива роль належить Івану Фещенко-Чопівському (металургія), Володимиру Кучеру, Зенону Храпливому, Остапу Стасіву, які зробили вагомий вклад у розвиток фізики.
Засновником модерної енциклопедичної справи слід вважати проф. Івана Раковського. На новий рівень вийшли географічні студії під проводом Володимира Кубійовича, який а роки війни активно включився до громадської роботи та очолив Український Центральний Комітет в Галичині для допомоги біженцям та налагодження суспільного життя в умовах німецької окупації.
1 Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця, ДПКФ, 2006. – С.21, 26.
Леся Онишко, співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук (для веб-сайту "Європейська Україна")
|
Теґі:
