100-і роковини декрету про «Червоний терор» (1918)
1918, 5 вересня – радянський уряд прийняв декрет про «червоний терор», який проголошував боротьбу з контрреволюцією, спекуляцією та іншими злочинами шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і шляхом фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів».
Власне, терор та насильство більшовики на чолі з В. Леніним застосовували з перших днів захоплення влади. Вже 7 грудня 1917-го була створена ЧК (Всеросійська надзвичайна комісія) на чолі з Феліксом Дзержинським. Тепер же розправи набули небаченої масовості й стали одним із головних напрямків державної політики.
У журналі «Червоний терор» 1 листопада 1918-го один із головних організаторів «червоного терору» чекіст Мартин Лаціс відверто і цинічно коментував урядовий декрет: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору».
А Володимир Ленін засуджував «м’якотілість» репресивних органів і закликав «заохочувати енергію й масовидність терору проти контрреволюціонерів». 13 червня 1918-го було прийнято декрет про відновлення смертної кари (її показово відмінили відразу після Жовтневого перевороту).
Хоча якою була ціна більшовицьких гасел про відміну смертної кари може слугувати один із фрагментів книги Сергія Мельгунова «Червоний терор у Росії. 1918-1922», де описані криваві діяння російсько-більшовицького агресора у захопленому на початку 1918-го Києві, столиці Української Народної Республіки: «Вся… підлога великого гаража була залита … кров’ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними кістками, жмутами волосся й іншими людськими залишками, … жолоб у чверть метра ширини … був на всьому протязі до верху наповнений кров’ю. Поруч із цим місцем жахів у саду того ж будинку лежали поспіхом поверхово зариті 127 трупів останньої бійні… у всіх трупів розтрощені черепи, у багатьох навіть геть розплющені голови… Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а відривалися».
Власне, офіційно про початок «червоного терору» оголосив ще 2 вересня Яків Свердлов і тоді ж була видана відповідна постанова Ради народних комісарів. Наступного дня нарком внутрішніх справ Григорій Петровський (той самий, якого пізніше називатимуть українським старостою) у своєму розпорядженні бідкатиметься, що розстріли відбуваються недостатньо масово.
Показово, що коли в 1921-му радянська влада проголосила НЕП (Нова економічна політика), кровожерливий Ленін наголошував: «Найбільша помилка думати, що НЕП поклав кінець терору. Ми ще повернемося до терору й до терору економічного».
«Червоний терор» забрав величезну кількість життів, які майже неможливо обрахувати. Фахівці оцінюють кількість жертв червоного терору тільки органів ЧК до 50 тисяч. А Особлива комісія генерала Антона Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів за 1918-1919 роки оцінює кількість загиблих у 1,7 млн. чоловік.
«Червоний терор» не оминув і територію Чернігівщини. Однією з перших його жертв, ще на початку 1918-го, до прийняття декрету, став гімназист і член «Просвіти» Миколи Лебедь: 30 січня його затримали московські червоногвардійці Порадіна, що захопили Чернігів незадовго перед тим, катували і залишили на вулиці з простреленою головою.
Ситуація істотно погіршилася після другого пришестя більшовиків наприкінці 1918-го. Так, Богунський полк під командуванням Миколи Щорса після захоплення Городні розстріляв кількох українських військових, що боронили місто, та священика Івана Самойловича. За останнього намагався вступитися його син, якого розстріляли разом із батьком. А всього в перші дні січня 1919-го щорсівці розстріляли в Городні близько 80-ти чоловік.
Захопивши 10 січня 1919-го містечко Седнів, все ті ж бійці Миколи Щорса порубали шашками кількох поранених українських вояків, що після бою сховалися в старій клуні. Ще близько десяти українців було порубано та затоптано кіньми перед клубом.
У щойно створеній після захоплення губернського центру ЧК негайно прийняли рішення про розстріл 17 осіб. Розстріли продовжувалися і надалі, а особливого розмаху набули влітку 1919-го, під час наступу армії генерала Денікіна. Чернігівський губернський виконавчий комітет 30 червня створив Комісію по проведенню «червоного терору» проти поміщиків, буржуазії та куркулів. Представників «буржуазії» саджали в тюрми як заручників, мобілізували на примусові роботи, направляли в щойно створені концтабори.
Широкого розголосу набув розстріл у Чернігові в липні 1919-го 13 заручників, серед яких були відомі громадські діячі Олексій Бакуринський (разом із сином), Дунін-Борковський, Шрамченко.
В жовтні Городянський повітовий надзвичайний революційний трибунал виніс 23 смертних вироків у справах, які в більшості не містили конкретних звинувачень. Жертвами стали колишні службовці гетьманської варти, царські офіцери та інші подібні люди.
Восени 1919-го Чернігів на цілий місяць захопили білогвардійські війська Денікіна. Після повернення більшовиків розпочалося справжнє «полювання на відьом». Людей заарештовували за будь-яку підозру в симпатіях до денікінців. А начальник губернського ЧК бідкався, що немає кого переслідувати, попадається лише «дріб’язок» (решта втекли з міста разом із денікінськими загонами), тож розстріляно чи направлено до концтаборів «лише» кілька чоловік.
Масовий характер «червоного терору» зберігався і в подальшому. Дослідниця Тамара Демченко в метричних книгах Чернігівського міського органу реєстрації актів цивільного стану виявила записи про 384 осіб, розстріляних у 1920-1922 роках.
Одна з найсумніших особливостей «червоного терору» – неймовірні тортури, яких зазнавали жертви насильства. В одній лише Україні Харківське ЧК практикувало скальпування і «знімання рукавичок з кистей рук», у Полтаві і Кременчуці священиків саджали на кіл. У Катеринославі (сучасний Дніпро) застосовували розп’яття й побивання камінням. В Одесі офіцерів прив’язували ланцюгами до дошок, вставляли в топки й смажили. Або розривали навпіл колесами лебідок чи опускали по черзі в казан з окропом і в море.
У наш час справу червоних катів на окупованій території України продовжує російський агресор спільно з колабораціоністами – терористами з так званих «ЛНР» та «ДНР», що, як і їх попередники, нещадно катують полонених та ув’язнених, порушуючи всі можливі норми міжнародного права та моралі.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
Власне, терор та насильство більшовики на чолі з В. Леніним застосовували з перших днів захоплення влади. Вже 7 грудня 1917-го була створена ЧК (Всеросійська надзвичайна комісія) на чолі з Феліксом Дзержинським. Тепер же розправи набули небаченої масовості й стали одним із головних напрямків державної політики.
У журналі «Червоний терор» 1 листопада 1918-го один із головних організаторів «червоного терору» чекіст Мартин Лаціс відверто і цинічно коментував урядовий декрет: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору».
А Володимир Ленін засуджував «м’якотілість» репресивних органів і закликав «заохочувати енергію й масовидність терору проти контрреволюціонерів». 13 червня 1918-го було прийнято декрет про відновлення смертної кари (її показово відмінили відразу після Жовтневого перевороту).
Хоча якою була ціна більшовицьких гасел про відміну смертної кари може слугувати один із фрагментів книги Сергія Мельгунова «Червоний терор у Росії. 1918-1922», де описані криваві діяння російсько-більшовицького агресора у захопленому на початку 1918-го Києві, столиці Української Народної Республіки: «Вся… підлога великого гаража була залита … кров’ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними кістками, жмутами волосся й іншими людськими залишками, … жолоб у чверть метра ширини … був на всьому протязі до верху наповнений кров’ю. Поруч із цим місцем жахів у саду того ж будинку лежали поспіхом поверхово зариті 127 трупів останньої бійні… у всіх трупів розтрощені черепи, у багатьох навіть геть розплющені голови… Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а відривалися».
Власне, офіційно про початок «червоного терору» оголосив ще 2 вересня Яків Свердлов і тоді ж була видана відповідна постанова Ради народних комісарів. Наступного дня нарком внутрішніх справ Григорій Петровський (той самий, якого пізніше називатимуть українським старостою) у своєму розпорядженні бідкатиметься, що розстріли відбуваються недостатньо масово.
Показово, що коли в 1921-му радянська влада проголосила НЕП (Нова економічна політика), кровожерливий Ленін наголошував: «Найбільша помилка думати, що НЕП поклав кінець терору. Ми ще повернемося до терору й до терору економічного».
«Червоний терор» забрав величезну кількість життів, які майже неможливо обрахувати. Фахівці оцінюють кількість жертв червоного терору тільки органів ЧК до 50 тисяч. А Особлива комісія генерала Антона Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів за 1918-1919 роки оцінює кількість загиблих у 1,7 млн. чоловік.
«Червоний терор» не оминув і територію Чернігівщини. Однією з перших його жертв, ще на початку 1918-го, до прийняття декрету, став гімназист і член «Просвіти» Миколи Лебедь: 30 січня його затримали московські червоногвардійці Порадіна, що захопили Чернігів незадовго перед тим, катували і залишили на вулиці з простреленою головою.
Ситуація істотно погіршилася після другого пришестя більшовиків наприкінці 1918-го. Так, Богунський полк під командуванням Миколи Щорса після захоплення Городні розстріляв кількох українських військових, що боронили місто, та священика Івана Самойловича. За останнього намагався вступитися його син, якого розстріляли разом із батьком. А всього в перші дні січня 1919-го щорсівці розстріляли в Городні близько 80-ти чоловік.
Захопивши 10 січня 1919-го містечко Седнів, все ті ж бійці Миколи Щорса порубали шашками кількох поранених українських вояків, що після бою сховалися в старій клуні. Ще близько десяти українців було порубано та затоптано кіньми перед клубом.
У щойно створеній після захоплення губернського центру ЧК негайно прийняли рішення про розстріл 17 осіб. Розстріли продовжувалися і надалі, а особливого розмаху набули влітку 1919-го, під час наступу армії генерала Денікіна. Чернігівський губернський виконавчий комітет 30 червня створив Комісію по проведенню «червоного терору» проти поміщиків, буржуазії та куркулів. Представників «буржуазії» саджали в тюрми як заручників, мобілізували на примусові роботи, направляли в щойно створені концтабори.
Широкого розголосу набув розстріл у Чернігові в липні 1919-го 13 заручників, серед яких були відомі громадські діячі Олексій Бакуринський (разом із сином), Дунін-Борковський, Шрамченко.
В жовтні Городянський повітовий надзвичайний революційний трибунал виніс 23 смертних вироків у справах, які в більшості не містили конкретних звинувачень. Жертвами стали колишні службовці гетьманської варти, царські офіцери та інші подібні люди.
Восени 1919-го Чернігів на цілий місяць захопили білогвардійські війська Денікіна. Після повернення більшовиків розпочалося справжнє «полювання на відьом». Людей заарештовували за будь-яку підозру в симпатіях до денікінців. А начальник губернського ЧК бідкався, що немає кого переслідувати, попадається лише «дріб’язок» (решта втекли з міста разом із денікінськими загонами), тож розстріляно чи направлено до концтаборів «лише» кілька чоловік.
Масовий характер «червоного терору» зберігався і в подальшому. Дослідниця Тамара Демченко в метричних книгах Чернігівського міського органу реєстрації актів цивільного стану виявила записи про 384 осіб, розстріляних у 1920-1922 роках.
Одна з найсумніших особливостей «червоного терору» – неймовірні тортури, яких зазнавали жертви насильства. В одній лише Україні Харківське ЧК практикувало скальпування і «знімання рукавичок з кистей рук», у Полтаві і Кременчуці священиків саджали на кіл. У Катеринославі (сучасний Дніпро) застосовували розп’яття й побивання камінням. В Одесі офіцерів прив’язували ланцюгами до дошок, вставляли в топки й смажили. Або розривали навпіл колесами лебідок чи опускали по черзі в казан з окропом і в море.
У наш час справу червоних катів на окупованій території України продовжує російський агресор спільно з колабораціоністами – терористами з так званих «ЛНР» та «ДНР», що, як і їх попередники, нещадно катують полонених та ув’язнених, порушуючи всі можливі норми міжнародного права та моралі.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
Теґі:
