У Полтаві підірвані червоними мости затримали українське військо на кілька днів. Олександр Удовиченко: «Численні добровольці, що зголошувалися на службу до Української Армії, швидко поповнили значні втрати убитими і пораненими…». До всього від більшовиків відбито багато різного військового майна. Завдяки чому перестав відчуватися його дефіцит, адже українські господарські ешелони залишалися в Ромодані, за 245 км від Харкова.
2 квітня 1918-го Запорізька дивізія поновила наступ двома колонами. Основні сили на чолі з підполковником Петром Болбочаном вели лобовий наступ безпосередньо на Харків – головний осередок окупантів в Україні. Саме Харків став «столицею» для фейкової «радянською УНР», якою з грудня 1917-го більшовицька Росія маскувала свою агресивну війну проти Української Народної Республіки, коли їм не вдалося мирним шляхом, завдяки агітації й демагогії (сучасною мовою – м’якими методами гібридної війни), оволодіти Києвом. Та й надалі, аж до 1934-го, столицею УСРР російські червоні імперіалісти залишали Харків. Тільки після Голодомору-геноциду вони вважали, що можна вже цей статус повернути одному з головних символів України, бо думали, що зламали хребет Українській нації.
Інша частина запорожців під командуванням полковника Всеволода Петріва рухалась у напрямку Констянтиноград-Лозова, перекриваючи радянським військам відступ на Крим і Донбас.

За підтримки автопанцерників і бронепотягів Запорізька дивізія настирливо й уперто просувалася вперед, ведучи уперті бої і збиваючи ворожі ар’єргарди. Ворожі бронепотяги час від часу робили спроби затримати наступ, однак змушені були відійти. Біля станції Водяна (на території сучасного Краснокутського району Харківської області, це понад 60 км до самого Харкова) вдалося захопити два ворожих потяги й чимало полонених. Більшовики спробували закріпитися на лінії Максимівка – Ков’яги – Валки, однак фланговий маневр українців і загроза оточення змусили червоних відступити.
Більш укріпленим був головний більшовицький рубіж оборони на підступах до Харкова: Мерчик – Огульці – Мерефа, з окопами, потужною артилерією. Попри шквальний вогонь, несучи втрати, курінь 2-го Запорізького полку в ніч на 4 квітня зумів захопити станцію Огульці.
Наступного ранку основні сили полку і автопанцерний дивізіон здобули станцію Люботин (24 км до Харкова).
Тим часом кінний загін проскочив у тили росіян і підірвав залізничний шлях між Люботином і Харковом. Борис Монкеваич: «Більшовики, не підозрюючи цього, в поспішному відступі з Люботина налетіли на це місце і цілий їхній потяг завалився під укіс, загороджуючи шлях іншим ешелонам. Більшовики втекли панічно, залишивши ешелони… В одній із кімнат Люботинської станції знайдено багато людей, арештованих більшовиками і присуджених на розстріл. Несподіваний наскок Запорожців урятував їм життя. Всі визволені вступили в ряди Запорожців. Біля криниці лежало багато тіл замучених більшовиками людей, переважно офіцерів». Також українці захопили чимало трофеїв: 7 броньових автомобілів, аероплани, гармати, радіостанції.
У місті Люботин двоє більшовицьких агентів-матросів, що видавали себе за старшин, вчинили замах на П. Болбочана, але змогли лише поранити двох вояків комендантської сотні. Були заарештовані й три сестри-жалібниці, також агенти росіян. Їх «розшифрували» ще раніше й тримали під наглядом для виявленні всієї агентурної мережі.

Запорізька дивізія продовжила наступ на Харків. Деморалізований ворог майже не опирався і в ніч на 9 квітня місто визволили. «Більшовики бились тільки для виду, але ж при першому натиску на них почали втікати на Воронеж. У Харкові захоплено багато майна: панцерників, гармат, кулеметів та інше», – зазначалося у зведенні українського Генштабу.
Слідом за запорожцями у Харків вступили німецькі загони, що рухалися за маршрутом Конотоп – Суми – Богодухів – Люботин. Головні сили союзників продовжили наступ на Куп’янськ, Білгород, Ново-Борисоглібськ. Українські ж частини зупинилися в Харкові для короткого перепочинку.
Коментуючи черговий успіх українського війська, Б. Монкевич підкреслював: «За місяць разом з німецькою армією побідним маршем пройшло воно сотні верст по лінії Київ – Полтава – Харків. Пересічна швидкість руху українсько-німецьких військ на цьому шляху становила 10-12 верст на добу».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті