У той час, коли основні сили Запорізької дивізії вели лобовий наступ на Харків, підрозділи полковника Петріва – 1-ий Запорізький полк, кінний Гордієнківський полк, кінно-гірська батарея та інженерний відділ – вирушили на Констянтиноград (або Конград, сучасний Красноград) – ЛОЗОВУ, містечко і важливу вузлову залізничну станцію на півдні Харківщини, аби перекрити більшовикам шлях на Крим і Донбас.
Шлях на Костянтиноград лежав вздовж залізниці, при цьому рельєф місцевості сприяв ворогу – наступати доводилося з низини на узвишшя, дорогами, розмоченими дощами, а тому болотистими й поганими. Як згадував Всеволод Петрів, невеличкий відділ на паровозі просунувся до залишеної червоними станції Селещина, «яка вже лежить не в долині, а на горбовинах, які повільно підносяться до містечка Карлівки, щоби знову круто обірватися в річку Орчик, а пропустивши її, знову лізти нагору до Конраду, обриваючись біля нього в річці Берестовій».
На самій станції знаходилися склади різного військового майна, так потрібного українській армії, що перебувала фактично на самопостачанні.
Тим часом зв’язківці налагоджують зв’язок зі штабом дивізії, а невдовзі перехоплюють розмову двох російських голосів: Карлівка обговорює з Костянтинградом деталі наступу на Селещину. Основні сили кінноти застрягли в розмоклих дорогах, однак В. Петрів влаштовує справжню авантюру: «Питаю своїх зв’язкових, як це зробити, щоби в Карлівці почули те, що я казатиму. Вони щось мудрують і кажуть, що готово, можна говорити. В переданій слухавці ще чути чужу розмову. Голосно кажу: сотням і командірам Дорошенківців та Богданівців уважно слухати і нотувати. – «Готово»?... та починаю передавати неіснуючим співбесідникам наказ про рішучий наступ на Карлівку, щоб захопити її раніше, заки підійдуть німці, яких прибуття можна кожної хвилини надіятися. Деталізую наказ щодо бронепотягів, гармат і т.д. У перерві прислухуюся – мовчать, значить, слухають. Кінчаю свою розмову наказом виступити негайно».
Німецькі частини на той час взагалі перебували на протилежному фланзі, наступаючи на Харків північніше від основних сил запорожців Петра Болбочана.
Далі українські зв’язківці зафіксували наступну розмову командирів російських військ: спочатку у слухавці певний час тиша, а за хвилину «начальник» Карлівки вкрай знервовано доповідає, що «не можна не тільки наступати, але й держатись у Карлівці, бо йде страшенна сила гайдамаків, та ще з підтримкою німців».
На сусідній залізничний роз’їзд (за 8 кілометрів до Карлівки) на свіжих конях вирушає невеличкий загін запорожців (15 шабель), який мав посилити враження на ворога донесенням про прихід «авангарду» українських військ.
Відтак у Карлівці остаточно переполошилися, комендант рішуче доповідає, «що він переходить до оборони та відкликає наступ, який вже був почався».
Перед настанням темряви на станцію Селещина нарешті прибувають дві кінні сотні, на геть зморених конях. А на світанку вже телефонують з Карлівки, що більшовики панічно втекли в Костянтиноград. Отже, авантюра спрацювала.
За кілька годин запорожці вступають в Карлівку. Однак виявляється, що тут чималий склад вибухівки, і ворог зможе легко в нього влучити, якщо захопить село Федорівку на правому фланзі, де залізничний міст через річку Орчик. Полковник Петрів негайно відправляє сотню в бік Федорівки, однак у цей час розпочався більшовицький контрнаступ і від Костянтинограду, швидко наближаючись до Федорівки, димлять чотири потяги: «По зелених озиминах, що вкривають весь простір між залізницею та шляхом з Конраду, двома групами рясніють розстрільні, одна за одною в порядку, як на вправах. Частина розстрільної спрямована на Карлівку, але більшість на Федорівку… За тою групою, що йде на Федорівку, чорніє шкіряними куртками група людей 200 до 300 чоловік. «Знайомі», – каже Алмазів, – «анархісти, ми з ними билися, коли відходили зі Слобожанщини, з-під Полтави. Добре б’ються і своїх не шкодують, коли спробують утікати».
Ситуація стає критичною. Ворожий бронепотяг маневрує і повністю контролює ситуацію. Третя сотня гордієнківців, направлена на Федорівку, втиснута в землю вогнем червоних і перебуває на межі оточення. Вкрай потерпає від гарматного вогню ще одна сотня. Доводиться відступати і сподіватися на помилку більшовиків, які просуватимуться вздовж залізниці і відкриють своє ліве крило. Так і є: в Федорівці залізниця під кутом 90 градусів повертає на північ (на Карлівку), і основна маса ворожої піхоти повертає за вигином колій, підставляючи українцям свій фланг. Вже темніє, а на ранок раптовим наскоком запорожці збивають залоги червоних перед Федорівкою. Наляканий шумом стрільби ворожий бронепотяг, що перебував біля Карлівки, відступив за річку Оршик, підірвавши міст. Одночасно пролунав потужний вибух на складах вибухівки в Карлівці і в небі виріс великий гриб чорного диму.
Більшовицька піхота, що якраз почала просуватися вперед, внаслідок цих подій стала відходити, розсиплюючись на дрібні гурти і прискорюючи швидкість. Захопивши наскоком станцію Ланна, зв’язківці запорожців мали змогу почути страшну лайку більшовицького начальства з Костянтинограда, яке погрожувало страшними карами й тортурами за відступ без наказу. Перехопити відступаючих не вийшло, вони направились в Лозову, оминаючи Костянтиноград. Червоні з Костянтинограда також без бою повтікали ешелонами на Лозову.
Втім, і в Лозовій ворог не втримався. Маневрами й обхідними маршами ворожий бронепотяг відігнали під Лозову, а з настанням темряви в містечко увійшли з двох боків українські частини. Захопивши Лозову, група Петріва затрималася там, очікуючи на подальші розпорядження і висунувши відділ у бік Барвінкового.
Один день відпочивали, наступного дня проводили стройові заняття – володіння конем, шаблею тощо. І якраз прибув у Лозову Петро Болбочан.
Всеволод Петрів: «Полковник Болбочан переказав мені, що ми їдемо на Крим, але про це ніхто, крім мене, не повинен знати, а чому їдемо на Крим, відомо йому, полковникові Боблбочанові, а моїм завданням є навантажити полк, їхати слідом за його ешелонами, притому держати з ним тісний зв’язок всіма засобами». Розпочинався славетний Кримський похід…

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО,
Український інститут національної пам’яті